Затемнення

— Не пхатиму носа не в свої справи, — пообіцяла Анжела, усміхаючись до адреси на конверті, яку вона виписувала.
— Ні, — мовила я. — Ти маєш рацію. Я збентежена. Це… це через Едварда.
— Щось не так?
Як же просто говорити з Анжелою! Коли вона отак ставила питання, я була впевнена, що це не просто смертельна цікавість чи вишукування нових пліток, як було б із Джесикою. Анжела переймалася тим, що я засмучена.
— Ох, він розізлився на мене.
— Це важко уявити, — сказала вона. — А за що він розізлився?
Я зітхнула.
— Пам’ятаєш Джейкоба Блека?
— А-а, — мовила вона.
— Так.
— Він ревнує.
— Ні, не ревнує… — я мусила тримати рот на замку. Нормального пояснення цьому не існувало. Але мені все одно хотілося поговорити — я і не здогадувалася, що так зголодніла за людським спілкуванням. — Едвард гадає, що Джейкоб… погано на мене впливає. Наче він… небезпечний. Пам’ятаєш, скільки проблем було в мене кілька місяців тому… Але це все просто смішно. Я здивувалася, коли Анжела похитала головою.
— Що? — запитала я.
— Белло, я бачила, як Джейкоб Блек на тебе дивиться. Б’юся об заклад, що вся справа у ревнощах.
— З Джейкобом усе не так.
— Для тебе — можливо. Але для Джейкоба…
Я насупилася.
— Джейкоб знає про мої почуття. Я йому все розповіла.
— Едвард лише людина, Белло. Він реагує, як будь-який інший хлопець.
Я скривилася. На це в мене не було відповіді.
Вона торкнулася моєї руки.
— Він скоро заспокоїться.
— Сподіваюся. У Джейка зараз тяжкі часи. Я йому потрібна.
— Ви з Джейкобом дуже близькі, чи не так?
— Ми як одна родина, — погодилась я.
— А Едвард його недолюблює… Тобі має бути складно. Мені цікаво, як би в такій ситуації поводився Бен? — замислилася вона.
Я злегка усміхнулася.
— Мабуть, так само, як будь-який інший хлопець.
На її устах з’явилася широка усмішка.
— Мабуть.
Потім вона змінила тему. Анжела була не з тих, хто полюбляє пхати носа в чужі справи. Здавалося, вона відчула, що я не хочу — не можу — сказати більше.
— Учора я дізналася, в який гуртожиток мене поселять. Як завжди — той, що найдалі від навчального корпусу.
— А Бен уже знає, куди поселять його?
— Найближчий гуртожиток від корпусу. Йому пощастило. А ти? Вже вирішила, куди поїдеш?
Я опустила погляд, уважно вивчаючи власні незграбні каракулі. Якусь мить я уявляла Анжелу та Бена в університеті Вашингтона. Вже за декілька місяців вони поїдуть до Сієтла. Чи буде там на той час безпечно? Чи втечуть вампіри-перволітки кудись в інше місце? Чи знайдуть вони для себе інше місто, що здригатиметься від жахливих газетних заголовків?
Чи буду я причетна до тих нових заголовків?
Я постаралася викинути це все з голови і відповіла на її запитання із запізненням:
— Гадаю, що в Аляску. Університет Джуно.
В її голосі прозвучало здивування.
— Аляска? О-о. Справді? Тобто, це чудово. Просто я гадала, що ти поїдеш… у тепліше місце.
Я засміялася, досі дивлячись на конверт.
— Форкс дещо змінив мої погляди на життя.
— А Едвард?
Хоча від звуку його імені у мене в шлунку затріпотіли метелики, я підвела погляд і широко усміхнулася.
— Його також не лякає холод Аляски.
Вона усміхнулася у відповідь.
— Ну, звичайно, — вона зітхнула. — Але це так далеко. Я сумуватиму за тобою. Ти писатимеш мені на мейл?
Я замовкла, накрита хвилею суму. Можливо, не треба зближуватися з Анжелою зараз. Але чи не гірше пускати на вітер оці останні шанси? Я попроганяла погані думки, щоб пожартувати у відповідь.
— Якщо зможу друкувати після цього, — і кивнула в бік підписаної мною гори конвертів.
Ми обидві засміялися, і потому стало легко щебетати невимушено про заняття та основні предмети, поки закінчували решту конвертів — лишалося тільки про них не думати. Сьогодні були й вагоміші приводи для хвилювання.
Я ще допомогла наклеїти марки. Мені було страшно йти додому.
— Як рука? — запитала Анжела.
Я поворушила пальцями.
— Гадаю, вона відійде… одного дня.
Внизу грюкнули двері, й ми підвели голови.
— Анж? — гукнув Бен.
Я спробувала усміхнутися, але мої губи тремтіли.
— Здається, це сигнал, що мені пора додому.
— Ти не мусиш іти. Хоча Бен, напевно, збирається розказати мені про фільм… у подробицях.
— Та й Чарлі хвилюється, де я.
— Дякую за допомогу.
— Я гарно провела час. Нам обов’язково треба придумати щось таке. Було приємно побути у дівочій компанії.
— І мені також.
Хтось легенько постукав у двері спальні.
— Заходь, Бене, — сказала Анжела. Я звелася на ноги і потягнулася.
— Здоров, Белло! Ти вижила, — Бен швидко привітався і сів на моє місце поряд з Анжелою. Він оцінив поглядом нашу роботу.
— От молодці. Шкода, що нічого не лишилося, а то б я… — він обірвав речення і швидко перейшов на іншу тему. — Анж, не можу повірити, що ти пропустила цей фільм! Він просто потрясний. А цей фінальний поєдинок — неймовірна хореографія! Той хлопець… та що я розповідаю, тобі треба побачити це на власні очі…
Анжела обернулася до мене і закотила очі.
— Побачимося в школі, — сказала я, нервово посміюючись.
Вона зітхнула.
— До зустрічі.
З будинку я заскочила у пікап, але вулиця була порожня. Всю дорогу я нервово поглядала у дзеркала, проте ознак сріблястої машини ніде не було. І навпроти будинку вона також не стояла, хоча це мало що значило.
— Белло? — погукав Чарлі, коли я відчинила вхідні двері.
— Привіт, тату.
Він сидів у вітальні перед телевізором.
— Як минув день?
— Добре, — відповіла я. Йому можна було все розказати — адже скоро він і так усе почує від Біллі. Крім того, це зробить його щасливим. — Мене відпустили з роботи, тому я поїхала в Ла-Пуш.
Але він не надто здивувався. Біллі встиг із ним поговорити.
— Як Джейкоб? — запитав він удавано байдуже.
— Нормально, — відповіла я так само буденно.
— Ти їздила до Веберів?
— Ага. Ми підписали всі її конверти з запрошеннями.
— Дуже добре, — Чарлі широко усміхнувся. Він був дивно зосереджений — вочевидь, по телевізору йшла гра.
— Я радий, що ти сьогодні провела час із друзями.
— Я також.
Я поплелася на кухню, сподіваючись на цілу купу роботи. На жаль, Чарлі вже помив посуд по обіді. Я постояла кілька хвилин, дивлячись на яскравий клаптик світла, який сонце кидало на підлогу.
— Я робитиму уроки, — похмуро оголосила я, піднімаючись вгору сходами.
— Давай, — крикнув Чарлі мені навздогін.
Якщо виживу, додала я подумки. Я повільно зачинила двері кімнати, а потім уже обернулася і підвела погляд.
Певна річ, Едвард був там. Він стояв навпроти мене, прихилившись до стіни в тіні відчиненого вікна. Обличчя суворе, тіло напружене. Він мовчки дивився на мене.
Я зіщулилася, приготувавшись до справжнього вибуху, але цього не сталося.
— Привіт, — нарешті мовила я.
Його обличчя здавалося висіченим із каменю. Я подумки порахувала до ста, але жодних змін не сталося.
— От бачиш… я досі жива, — почала я.
Низьке гарчання вихопилося з його грудей, але вираз обличчя не змінився.
— Нічого не сталося, — додала я, знизавши плечима.
Він ворухнувся. Заплющивши очі, він діткнувся правою рукою до перенісся.
— Белло, — прошепотів він. — Ти хоч уявляєш, як близько я був сьогодні до того, щоб перетнути кордон? Порушити угоду, поїхавши за тобою? Ти хоч знаєш, які б це могло мати наслідки?
Я зойкнула, і його очі розплющилися. Вони була холодні й похмурі як ніч.
— Але ти не можеш? — сказала я занадто гучно і спробувала стишити голос, щоб Чарлі не почув, хоча мені кортіло верещати. — Едварде, вони більше не відмовляться від бійки. Вони хочуть цього. Ти не можеш вічно порушувати правила!
— Може, вони не єдині, хто отримав би задоволення від бійки.
— Не починай, — відрізала я. — Ви уклали договір — от і виконуйте його.