Затемнення

Я застогнала. Невже могли лишитися коледжі, в які він не примусив мене подати заяву? І як він знаходив ці запізнілі запрошення? Шкільний рік уже майже скінчився.
Він усміхнувся, наче міг читати мої думки; напевно, вони були написані у мене на обличчі.
— В деяких коледжах приймальні комісії ще працюють, а в деяких — хотіли б зробити виняток.
Я могла лишень уявити вимоги, які ставилися до цих винятків. І грошові суми, які до них додавалися.
Поглянувши на мій вираз обличчя, Едвард засміявся.
— Ну що, спробуємо? — запитав він, потягнувши мене до кухонного столу.
Чарлі пирхнув і пішов слідом, хоча йому годі було скаржитися на програму цього вечора. Він-бо сам щодня надокучав мені щодо коледжу.
Я швидко прибрала зі столу, а Едвард тим часом виклав на столі страхітливу купу бланків заяв. Коли я відсунула вбік «Буремний Перевал», Едвард звів брову. Я знала, про що він думає, і щойно Едвард хотів це озвучити, як Чарлі його перебив.
— Щодо вступних заяв у коледж, Едварде, — сказав Чарлі найпохмурішим тоном — він намагався не звертатися до Едварда напряму, а коли йому все-таки доводилося, його кепський гумор ще погіршувався. — Ми з Беллою тільки-но обговорювали плани на наступний рік. Ти вже вирішив, де навчатимешся?
Едвард усміхнувся до Чарлі й відповів привітно:
— Ще ні. Я отримав повідомлення про зарахування з кількох коледжів, але досі зважую варіанти.
— А куди тебе зарахували? — не відставав Чарлі.
— Сиракузький університет… Гарвард… Дартмут… [2] і щойно я отримав листа про зарахування до Університету Південно-Східної Аляски, — Едвард злегка обернувся і підморгнув мені. Я мало не пирснула зі сміху.
— Гарвард? Дартмут? — перепитав Чарлі благоговійно. — Так, непогано… це вже щось. Але Університет Аляски… це було б несерйозно, якщо ти можеш вступити до Ліги плюща [3], тобто твій батько, мабуть, захоче…
— Карлайл підтримає будь-яке моє рішення, — сказав Едвард незворушно.
— Гм.
— Ти тільки уяви, Едварде! — вигукнула я грайливим тоном.
— Що, Белло?
Я показала на товстий конверт, що лежав осторонь.
— Щойно і я отримала зарахування до Університету Аляски!
— Вітаю! — посміхнувся він. — Який збіг!
Чарлі примружився і переводив погляд то на мене, то на нього.
— Чудово, — вимовив він за декілька хвилин. — Я йду дивитися матч, Белло. Дев’ята тридцять.
Так він зазвичай давав знати, що побачення завершене.
— Е-е, татку! Пам’ятаєш, ми тільки-но говорили про мою свободу…
Він зітхнув.
— Гаразд. Так і бути — десята тридцять. І комендантська година на всі вечори після школи не відміняється.
— Белла більше не під арештом? — запитав Едвард. Хоча я й знала, що для нього це не новина, не могла відшукати жодної фальшивої нотки у його голосі, сповненому радості.
— Умовно, — уточнив Чарлі крізь зуби. — А тобі що з того? Насупившись, я подивилася на тата, але він не помітив.
— Просто гарна новина, — відповів Едвард. — Аліса саме шукає партнера для походу по крамницях, і я впевнений, що Беллі хотілося б побачити вогні великого міста, — усміхнувся він до мене.
Але Чарлі заволав:
— Ні! — і його обличчя стало червоним.
— Тату! А в чому проблема?
Він доклав зусиль, щоб розчепити зціплені зуби.
— Я не хочу, щоб ти зараз їхала до Сієтла.
— Чому?
— Я тобі розповідав про ту банду в Сієтлі, яка гуляє там і вбиває направо і наліво. Я не хочу, щоб ти потрапила їм на дорогу, ясно?
Я закотила очі.
— Тату! Вірогідність того, що мене вдарить блискавкою, більша, ніж шанси, що одного дня у Сієтлі…
— Та все гаразд, Чарлі, — втрутився Едвард. — Я, власне, і не мав на увазі Сієтл. Я думав про Портленд. Я б і не повіз Беллу до Сієтла. Звісно, ні.
Я недовірливо подивилася на нього, але в руках він тримав газету Чарлі й саме уважно читав передовицю.
Мабуть, намагається заспокоїти батька. Адже думка про те, що я можу опинитися в руках навіть найнебезпечніших зі смертних, коли зі мною Едвард та Аліса, просто смішна. І Едварду вдалося. Ще якусь мить Чарлі уважно дивився на Едварда, а потім знизав плечима:
— Гаразд, — і величаво пішов до вітальні, прискорюючи ходу, бо не хотів, напевно, проґавити початок гри.
Я дочекалася, поки ввімкнеться телевізор, аби Чарлі мене не почув.
— Що… — почала я була говорити.
— Чекай-но, — сказав Едвард, не відриваючи погляду від газети. Його очі продовжували бігати по сторінці, у той час як рука підсовувала мені бланк заяви. — Гадаю, сюди можна вписати ті ж самі відповіді. Однакові запитання.
Я зітхнула і почала заповнювати стандартну інформацію: ім’я, адреса, соціальний… За декілька хвилин я підвела очі — Едвард задумливо дивився у вікно. Схилившись знову над своєю писаниною, я вперше побачила назву коледжу.
Я пирснула і відсунула папери вбік.
— Белло?
— Будь серйознішим, Едварде. Дартмут?
Едвард узяв знехтувану заяву і спокійно поклав переді мною знову.
— Гадаю, тобі сподобається в Нью-Гемпширі, — сказав він. — Там усі умови для моїх нічних прогулянок, і ліс дуже близько, тож не треба далеко ходити. Багата природа, — він послав мені фірмову напівусмішку, перед якою, знав, я не могла встояти.
Я глибоко вдихнула носом повітря.
— Я дозволю тобі потім віддати борг, якщо це тебе ощасливить, — пообіцяв він. — І нарахую відсотки, якщо хочеш.
— Та без величезного хабара мене туди і на поріг не пустять. Про такий борг ти говориш? Нове крило Калленівської бібліотеки? Ми це вже обговорювали.
— Белло, не могла б ти просто заповнити заяву? Тобі від цього гірше не стане.
Я рішуче задерла підборіддя.
— Знаєш що? Не буду.
Я потягнулася до паперів, аби зім’яти їх і викинути в кошик для сміття, але вони зникли. Я подивилася на порожній стіл, потім на Едварда. Він наче й не рухався, але заява, напевно, уже захована в його куртці.
— Що ти робиш? — з притиском запитала я.
— Я підписуюся за тебе краще, ніж ти сама. А відповіді на запитання ти вже понаписувала.
— Це заходить надто далеко, Едварде, — прошепотіла я про той випадок, якщо Чарлі не цілковито занурився в гру. — Мені немає потреби ще кудись подавати заяву. Мене прийняли до університету Аляски. Грошей майже вистачить на перший семестр. Кращого алібі не придумаєш. Навіщо викидати на вітер купу грошей, і яка різниця, чиї вони?
Обличчя його болісно перекосилося.
— Белло…
— Не починай. Я згодна, що мушу вступати до вузу заради Чарлі, але нам обом відомо, що наступного семестру в мене не буде жодної можливості ходити до коледжу. І перебувати будь-де поміж людей.
Мої знання про перші роки новонародженого вампіра були мізерними. Едвард ніколи не вдавався в деталі, але я знала напевно — то не солодко.
Понад усякий сумнів, треба спершу набути навичок самовладання. Виключалося будь-яке навчання, окрім дистанційного.
— Я подумав, що питання з часом ще не вирішене, — делікатно нагадав мені Едвард. — Ти б могла насолодитися одним-двома семестрами коледжу. Є ще багато людських вражень, яких ти не пізнала.
— Потім пізнаю.
— Потім вони не будуть людськими. Другого шансу побути людиною в тебе не буде, Белло.
— Треба вирішити питання з часом, Едварде. Небезпечно з цим затягувати.
— Поки що немає жодної небезпеки, — він стояв на своєму.
Я пильно подивилася на нього. Жодної небезпеки? Звичайно. Хіба що одна вампірка, яка намагається помститися мені за смерть свого коханого, відібравши в мене життя — і бажано якимось повільним і болісним способом. Та хто перейматиметься через Вікторію? Так, я мало не забула про Волтурі — королівську родину вурдалаків з їхнім невеличким вампірським військом, які наполягають на тому, щоб моє серце зупинилося так чи інак найближчим часом, оскільки людям не велено знати про їхнє існування. Справді. Жодної причини для паніки.