Вечори на хуторі біля Диканьки

Відтак центром такого необарокового світу Гоголя стає дуалізм божественного і диявольського. Біс, чорт — чи не головний персонаж «Вечорів на хуторі біля Диканьки». Цей образ Гоголь брав із народних повір'їв і пов'язував з усім тим франтувато-«чужим», що входило в життя разом із російською бюрократично-імперською системою, наприклад, у личині ревізора, земського засідателя, паничика в «гороховому кафтані», що говорить «так химерно й хитро, як у друкованих книжках».
Ба, навіть більше: Гоголь у своїх «Вечорах» викликав український дух, немов біса з того світу, думаючи погратись із самою народністю на світському великодержавному Карнавалі. Однак за літературною грою проступила таїна священного промислу (а ним безперечно була й сокровенність національного). І Гоголь застиг на межі свого й чужого, божественного і диявольського, немов перед Вієм, маскуючись і втікаючи, то видаючи себе за українського хуторянина, народного оповідника пасічника Рудого Панька, то прагнучи бути «національним російським письменником». Маскування, блазнювання, роздвоєння — засіб перевертання панівного, владного, ієрархічно вищого, спосіб зруйнувати офіційну картину епохи та її подій, як переконує нас Міхаїл Бахтін. Отож — це модель поведінки «низової», колоніальної людини стосовно центру, імперії. І в цьому, очевидно, природа гоголівського сміху як українського національно-культурного феномена. Однак інший, відзначений нами бік гоголівської міфології, а саме — колоніальний контракт, у якому вона прочитується, змушує розглядати твори Гоголя під особливим кутом зору, через сліди «вищої» офіційної культури, що присутня в його текстах, навіть несвідомо. «Вища» офіційна, чи імперська ідеологія поглиблює різницю між провінцією і центром, перетворює Україну, чи Малоросію, як її тоді часто називали, на літературний топос, себто місце, яке не обов'язково має свою автономну цінність та характерність, а має певну специфічну забарвленість лише з погляду цілого, скажімо, як демонстрація «краси українського степу», добродушної вдачі, чи «неправильної» мови «хохла» тощо.
Загроза перетворення «Вечорів» у такий собі кітч особливо велика (значною мірою саме так гоголівський «Сорочинський ярмарок» і сприймається в масі). І лише той «вдумливий читач», до якого апелює Гоголь, бачить глибоку неоднозначність зображуваного ним світу, прочитує те наростання демонічного начала, яке робить «Вечори» не лише смішними, але й зловісними.
Демонізм перетворює ці твори на лабіринти й провалля, де зіштовхуються безкінечні знаки диявола і Бога, де розгортаються опозиції — «дві душі», українська та імперська, жіноча й чоловіча природа, краса і смерть, творчість і безум, віра і зрада.
Україна, як вона постає зі сторінок «Вечорів», зовсім не реально-історична, та й годі шукати в творах Гоголя реалізму. Якщо вже реалізм, то гротескний, скроєний із фантастики, бароковий, заснований на поєднанні непоєднуваного. Отож, і Україна його «Вечорів на хуторі біля Диканьки» — гротесковий край, де зібрані майже опереточні любовні пари, персонажі народного анекдоту, вертепу, нечиста сила, романтично-містичні й фантастичні образи-символи, включно з відсутнім в українському фольклорі королем гномів Вієм.
Близькість і взаємну проникність бісівського й людського, що властиві українському фольклорові, Гоголь трактує як ствердження постійної і довічної боротьби двох сил — Бога і диявола. Якщо уявити собі сценічно цю боротьбу, напрошується аналогія з містерією — середньовічним театральним дійством, де за душу людини борються персоніфіковані маски-алегорії злих і добрих духів. Ранні повісті-казки з «Вечорів на хуторі біля Диканьки» нагадують також старовинний український вертеп — популярний народний ляльковий театр, де на верхньому ярусі розігрувалися містерія про народження Христа, сцени із Святого Письма, а на нижньому — сценки з життя за участю Хороброго Запорожця, Хитрого Жида, Ляха-хвалька, Смішного Чорта, Велемовного Дяка. Так само за реальними картинками з народного життя у «Вечорах» проступало заднє тло священної боротьби Добра і Зла.
Таке світовідчуття спиралося передусім на народну демонологію, виявлену в народних оповідях, повір'ях тощо. Прикметно, що в українській народній міфології чорт і загалом бісівське часто комічно забарвлені, однак дістають серйозний моралізаторський акцент, зокрема, тоді, коли про бісівські спокуси переповідається слухачам. Демонічне начало також переходить з народної демонології і поєднується з християнськими ідеями в різних єресях, близьких до гностицизму.
В загальній людській культурі сатанізм і демонізм набували також індивідуалістичного богоборчого змісту. Цей байронічно-лермонтівський демонізм здобув особливу популярність у російській літературі, виливаючись урешті в ідею боголюдини та право на експеримент зі світом сущим.
Ще одна культурна традиція вбирала в себе демонічну містику та фантастику і в остаточному підсумку витворювала зловісно-романтичну фантастику. Так, приміром, у німецьких письменників-романтиків Тіка, Гофмана казковий чорт стає втіленням світового зла, а трагедія людського життя виростає із демонізму людського образу, з подвійної натури людини, а також із прокляття людини, що продається дияволу. Саме цю останню органічно всотує в себе психологічна натура Гоголя, «хвостики душевних настроїв» якої він втілив у своїх «Вечорах».
Чортовиння, диявол, біс — усе це знаки ірраціонального, потойбічного, знаки переступання межі в людському світі гоголівських героїв. Воно (потойбічне) постійне у творах Гоголя, лишень прибирає різні форми. Такий чорт — буденний сусіда людини, навіть двійник, нечиста сила, що живе в іншому, паралельному світі, і мертві душі, що, навпаки, живуть у цьому світі, перевертні-відьми, що є посередниками між двома світами, і Вій, чаклун, диявол — як центральний образ, те місце, куди згортається весь людський часопростір. Причому, час — як щось священне й добре, оскільки він плинний і в його колообігу гине чортівська сила (чи після третіх півнів, чи з народженням Нового року). Натомість простір, ландшафт — диявольський, він має «низ» і «верх», але не може скинути з себе того Вічного мерця, що лежить у глибині землі і погрожує перевернутися («Страшна помста»). Лише іноді «мертві душі» (вже не фарсово-комічно, як чорт у «Ночі проти Різдва», а буденно-зловісно, як у однойменному творі) беруть участь у власне людських контрактах. Отож, маємо особливий межовий світ людського й бісівського, пройдисвіт (бо «світ» — світло Божої присутності!) Гоголівських «Вечорів». Таке межисвіття (межовий світ) і є тією реальністю — соціальною, психологічною, національною, у якій живе колоніальна людина.
Межисвіття посилюється, зловісніє при зустрічі з демонічною силою Центру, Міста-Химери у «Петербурзьких повістях» Гоголя. «У долині, мов у ямі, на багнищі город мріє», писав про імперську столицю як про містомарення Шевченко.
А поки-що, у «Вечорах», чорт грається, і Гоголь грається. Сам Гоголь до кінця життя часом жартівливо, часом серйозно називає чорта «спільним приятелем». Бісівське несвідомо «водить» героями Гоголя, є спеціальні місця (зачаровані місця) і особливий час, наприклад, проти Різдва й на Івана Купала, коли напіввідкривається священна вісь буття й одвічна боротьба сил зла та добра стає особливо відчутною. Так само бісівське начало пронизує родові відносини: відьма може бути матір'ю, навіть особливо богомільного чоловіка (Вакули), а батько — злим чарівником, як у прекрасної чорноокої Катерини із «Страшної помсти».
Жінка, як неодноразово свідчать персонажі Гоголя, — джерело бісівського начала. Так відгукуються апокрифічні народні перекази про одвічну гріховність жінки, яка піддалася спокусі змія і тим повергла весь світ у пекло людського гріха. Так само краса, «гарячий» дівочий вид («з біса гарна»), дівоче милування собою, як, наприклад, Оксанине перед дзеркалом («Ніч проти Різдва»), — усе це позначене, особливо в літературній романтичній традиції, чарами зваб, гріховністю переступання межі, що відділяє людське божественне начало і бісівську оману. Нагадування про одвічний людський гріх жіночого тіла загалом лежить в основі багатьох містичних видінь Гоголя.