Архе

- Ну... Може, не такі довгі, як ти собі думаєш... приблизно так десь по вуха.
Але в школі хто би таке допустив?! Написали про мене і про Мацька Пожежу
навіть у шкільній стінгазеті! Казали, галстука заберуть, з комсомолу
виженуть. Але ти ж знаєш, як я тоді страшно хіпував! Тоді вони, значить, шо?
Кличуть мене до директора, так? А він і каже, мовляв, так і так, «Товаришу
Торба, от ми зараз викликаємо Ваших батьків і або ти сам, сука патлата, ідеш
в парихма-
80
херську, або самі знаєте, товаришу Торба, шо тоді ми вам відірвемо...» . Ну, ти розумієш, про шо я. Про значок ГеТеО. А я взяв і не пішов у
парихмахерську! І думаю: а, хай! Хай відривають! А на ранок приходжу до
школи, там у коридорі школярі гасають, а ми з Мацьком такі вже хіпові, стиляги, блін, ну такі, шо ну його нафіґ! А тут біля вікна директор стоїть, нас, видно, чекає, перевірити, постриглися чи нє. Ну, і тут він як гляне на
нас, так всім зразу ясно стало: піздєц пацанам. Розкриває він рота і до мене
так-во: «Товаришу Торба!..». А я таково став, руки в боки, і кажу: «А я Вам
не товариш!». В коридорі тиша, всі на ципоньках, а тута забігає наша
географічка йобнута, та, шо глобуси колекціонувала, з двома глобусами в руках
і кричить на все горло: ...О, так он де він!
Вуйко тицьнув пальцем на кущ папороті. Терезка нагнула черевиком папороть і
серед налипів глиці та злиплого листя побачила головку іржавого костиля.
Скопнула листяний наст. Костиль забитий у прогнилу, врослу в землю дерев'яку.
- Вона? - спитала Терезка.
- Вона. Тут усе трохи заросло... Далі видно краще.
За кілька кроків вона справді побачила шпалу - вогкий кусень чорної трухи.
Шпалу вздовж і впоперек споясали блискучі траси слимаків.
Терезка змела ногою злипле у пласт торішнє листя. Залізна пластина і черговий
чорний костиль. Білі нитки міцелію.
Кроків за двадцять колія показала себе у всій красі.
Шелестіли дерева.
- Вуйку, а от скажи мені: кому це закортіло побудувати посередині Карпат
залізницю?
Вуйко знизав плечима.
- У тому то й річ, що ніхто не відає, - сказав він. - Ге! Думаєш, я не
питався? Ніхто про це місце навіть не чув. Але я не дурний. Я його нікому не
показував, тільки тобі.
81
Терезка йшла, переступаючи зі шпали на шпалу. В наплічнику подзенькувала
тара. Поверх дерев'яних колод тягнулися бурі бордюрчики рейок.
Вуйко кривив забавні міни, мов першокласник, що переніс менінгіт:
- Ти ж подумай, Терезо, який це дарунок для нас! Вкинься в саму атмосферу
відкриття: от ти, така крута хіпка, і твій вуйко - останній мрійник і
невиліковний романтик, а тепер ще й завгосп у музичній школі, йдуть лісом.
Карпати. Осінь. Легка імла висить над горами, шумлять ялини. Біле небо
кольору стиглого винограду... скоро моє День народження... Нічим не
стримувана свобода...
- А виноград який, перепрошую? Ізабелла чи «дамські пальчики»? Чи білий?
- Синій, з нальотом. Слухай далі. Осінь, та? Нічим не стримувана жага
свободи, вкидуєшся? І ми, старі хіпуни, находимо у затінку сосен і поростях
моху шматок справдешньої залізниці. Скільки їй років? Ніхто не знає. Стара-
престара. Але добрі-добрі хіпі знають: така знахідка кудись таки заведе.
Запахло грозою.
Ніщо не торкало і не збуджувало Терезу так, як шум лісу і гаряче, біле небо, справді схоже кольором на осінній урожай ізабелли. Вона підняла голову.
Далеко попереду засвітила просіка.
- Уяви, вуйку, а якби зняти з цього фільм? - сказала вона, натхненна раптовим
ґенієм. - Такий дуже тонкий та елегійний. Русинський імпресіонізм у світовому
кінематографі. Естетизуючі деґенерати на руїнах нації. Як тобі?
- По-моєму, заєбісь ідея.
- Правда? От, наприклад, такий ряд: ідуть двоє в лісі вздовж закинутої
залізничної гілки. Все чорно-біле, майже сіре, наповнене сяйвом. Лиця людей
оповиті серпанком добра і гуманізму.
82
- Та, але в руках чоловік несе алюмінієвий тазик з капустою, а дівчина -
гумову качечку... і кріп у жмені...
- Чи навіть не кріп, а конторну рахівницю. Арифмометр. Вуйко скривив губи.
- Глядач подивиться і подумає собі: «Ага, рахівниця. Ну, ясно. Ідуть шось
рахувати». Нам закинуть поверхневу предметність.
Терезка промовчала.
- Слухай, - озвалася вона. - А тебе ніколи не причан-далило реклами
придумувати?
Вуйко знизав плечима.
- Ну, тоді слухай, бо мене спричандалило. Значить, телевізійна реклама
журналу мод. Такого дуже просунутого й ультраструйового. На кухні сидить юнак
спиною до камери. Чути, як запалюється сірник. Чути, як чувак затягується.
Половина думаючого населення України зразу викуповує, шо до чого, - чувак дує
бамбалачу. Чутно, як він затягується, а потім - наростаючий звук ударів
серця, як у Пінк Флойда. Люди сидять, чекають, коли ж він видихне, час іде, нарешті чувак видихає дим і починає тихенько так підсміюватися. Потім голосно
ірже. Потім він регоче, як несповна розуму, і голосно вигукує: «WHAT A BEAUTIFUL LIFE!!!». Тут з'являються обкладинка свіжого випуску журналу, там
якась «Бурда мода» чи альманах «Пізнайко», і титри англійською: We also think that way
- Ого, нівроку! Хоч, як на мене, надто буржуазно. Я от, наприклад, вже таку
собі бачу: ніби ідуть лісом двоє грибників і нічого не можуть знайти. Стають
отак біля берізки, заморилися, поспиралися на патички, на порожні лубочки
втикають. Тут один каже: «От зараз би піци». А другий в'їдливо так
відповідає: «Ахуїци, бля!». І разом, мов осяяні, вигукують: «Піца «Ахуїца»!
Хтось набирає по мобільнику номер, замовляє піцу-ахуїцу з грибами і сиром, і
ми вже бачимо, як поміж берізками біжить пінгвін зі срібною тацею на
піднятому крилі. Підбігає до охуїлих
83
грибників, знімає з таці покришку, а там - паруюча духмяна піца. Грибники
беруть по шматочку і кусають, примовляючи: «Справжня піца - піца «Ахуїца»!
Терезка засміялася, а вуйко знову зупинився попісяти.
- «Пиво «Львівське», - сказав він, заправляючи майку в штани. - Відчуй
полегшення!» Між іншим, можу тобі ше одну запропонувати: стоять двоє чуваків
над панорамою нічного міста. Асоціативний ряд - декаданс там, екологічна
катастрофа, торжество тєхнікі над человеком... Лиця в чуваків задумані й
одухотворені величністю занепаду. Один так риторично воздіває руку над містом
і запитує: «Майбутнє..?». А інший з таким пафосом йому: «ВІДСУТНЄ!!!». І
напис: «ЙОГУРТ «БАБАЙ». УПИР СЕРЕД ЧУМИ».
- Нівроку так. Колись я теж так забавлялася, коли по місту сама лазила. Теж
одну, дуже концептуальну, придумала. Якраз вкладається в рамки русинського
імпресіонізму, чи як там було.
- А ну давай.
- Ну, уяви таке. Вздовж Берлінської стіни бредуть собі двоє типків, курять
якусь папіроску на двох і копають поперед себе бляшанку з-під «Кока-коли».
Ідуть, ідуть, ідуть... На стіні пістрявіють антифашистські ґраффіті. Стіна
довга-довга... Ідуть, копають, курять... Ідуть... копають... курять... Ідуть.
Копають. Курять. По двадцяти хвилинах такого ненав'язливого відеоряду один
закумарений чувак, не витягуючи рук із кишень, копає бляшанку з-під «Коки»
сильніше, і та відлітає десь убік. Слоган: PEPSI. FUCK IT!
Вуйко радісно кивнув.
- Винятково для галицької ментальносте рекомендую: ПЕПСІ. ПОХУЙ! - додав він, люто розкурюючи чергову цигарку, ніби висмоктуючи з неї душу. - У принципі, радикально. Але можна й жорсткіше. Значить, так: панорама Єрусалима. Над
Голгофою сідає сонце, і силуети хрестів на ній геть чорні. Камера показує
лиця двох розіп'ятих мучеників - вони виснажені болем і сонцем. їхні губи
84
потріскалися від спраги. Камера показує центральний хрест... але він