Архе

місцях проникнення, розпороти наш світ на клоччя), місці, обжитому
структурами, що вистежують і відлунюють голоси.
Анахронізм є найпершою ознакою близької присутності номада.
Щоб затягнутися у вир номада, необов'язково розмовляти з ним (хоча це й
полегшить процес). Достатньо впасти йому на хвіст і переслідувати непоміченим
так довго, як це видається потрібним.
У Львові номадів найчастіше можна зустріти на Високому Замку.
- Та? А чому саме тут? - поцікавилась вона, коли Антон закінчив свій
інструктаж.
- Високий Замок, увесь цей парк - живий організм. Він самоусвідомлюється. Від
кожної людини, яка там прогулюється, він черпає енергію. Йому вигідно, коли
по ньому ходять якомога довше. Тому пагорб розвинув на собі пастку -
повпливав на окупований собою простір таким чином, що паркові стежки утворили
енергетичний лабіринт. А поскіль-ки він сам як та воронка, то й притягує
номадів. Високий Замок - номад. Тільки не такий текучий, як ті, яких
використовують видці. Повільніший. Щоби просочитися під час спілкування з
Високим Замком на таку ж відстань, як при годинному спілкуванні з
людиноподібним номадом, потрібно прожити на його території кілька років.
- А ті люди, шо живуть біля підніжжя гори, вони як?
- А вони зовсім не люди, - посміхнувся Антон.
Ведучи таку розмову, вони блукали парком і копали купи сухого листя. Потім
спустилися схилом пагорба, аж поки не знайшли зручної криївки між дерев і
чагарника.
104
- Тут проходить одна з їхніх ліній, - повідомив Антон і сів на зігнутий
стовбур дерева. Терезка кинула на землю свій наплічник і сіла поруч. Антон
глянув на годинник.
Рух сонця. Усвідом це.
По годині мовчанки біля їхніх ніг сформувалася гірка недопалків. У Терезки
своя - з білими фільтрами, в Антона своя - колекція жовтотілих, із
позолоченими обідками. На кількох білих недопалках рожевіли залишки помади.
Терезка спробувала уявити собі людину, яка випадково натрапить на цей
гербарій. «Сиділи собі хлопець і дівчина, - подумає такий перехожий. - 3
одного класу. Прийшли, мовляв, після уроків, посидіти, побазарити. Він -
бику-ватий і самозакоханий, вона - блядовита, але по-своєму вперта. Сиділи, говорили про кохання, про останню дискотеку, яка й дала привід для подібної
зустрічі в кущах; про Колю, евентуального суперника бикуватого та
самозакоханого однокласника, який перериває постійні павзи в розмові
риторичним: «Ну так ШО?». А вперта дівчина, відводячи від напомадженого рота
білофільтрову цигарку, відповідає: «А шо тобі взагалі треба?». Однокласник
боїться висловити свої наміри, тому красномовно сопе. І курить.»
«Як романтично, - замріялась Терезка. - Зі мною так не розмовляли.»
Нагадавши собі дещо, вона озвалася:
- От ти тусувався з Курсантом... Антон кивнув головою.
- То ти знаєш, де він подівся?
Небуденна гра міміки на його обличчі змусила подумати, що для неї це
залишиться таємницею. Однак Антон відповів:
- Курсант упав у небо.
- Як це? Метафорично?
- Ніскілечки. Я бачив на власні очі. Ну, ти чула про ту історію, як він у ніч
на Купала собі пузо порізав?
- Ну. І пішов у ліс. Більше з тої пори ніхто його не бачив.
105
- Я там був разом із ним. Як тільки-но взялося сіріти, я пішов шукати його.
Знайшов його аж на вершині. Нівроку так вимахав, виліз на сам верх.
Спершу побачив простягнуті волохаті ноги. П'ятки чорні, потріскані, а де-не-
де чисто-бежеві. Злізла шкіра після танців на приску. Спочатку я вирішив, шо
Льолік спить. А потім підійшов ближче і побачив його лице. На секунду подумав
навіть: краще вдати, буцім я Льоліка так і не знайшов - от яке в нього було
тоді лице.
Я вважаю, Льолік завдяки краплям чи завдяки горам намацав у собі якісь двері.
Може, ті, про які говорив Саня. Але сталося так, що він відкрити то їх
відкрив, але не зайшов, як Сантехнік. І не міг їх закрити, а з них... як би
це... дув протяг. Можливо, так і має бути, коли вітер осяянь вимітає тебе -
піщинка за піщинкою. Ти не можеш сховатися від нього навіть за заплющеними
очима.
- І ти також пережив це?
Антон знову замислився. Терезка відчула, наскільки солодкою видавалася йому
спокуса відповісти: «ТАК». І вдавати, що всі повірили.
- Гаразд. Не муч себе, я зрозуміла. Кажи краще, шо з Курсантом далі було.
- Коли я знайшов Льоліка, він лежав без свідомості. Я почав приводити його до
тями. Можливо, не варто було робити цього на просторі, Льолік останні дні
дуже боявся відкритих місць... і все-таки шукав їх, попри свій жах перед
ними. Ми були з ним схожі: він забоявся іти в Тощо, я забоявся іти на 7/18.
Льолік хотів бути схожим на Сантехніка, а я - бодай на Льоліка.
Я почав плескати Льоліка про щоках. Той зірвався, зміряв мене таким поглядом, що мені аж у п'ятках зашкарубло. Потім глянь на небо - і як не закричить!
Відразу ж упав на землю і вчепився в траву, ніби хотів заховатися від того, шо бачив.
Я подивився довкола, і мене вразило. Я дуже чітко відчував настрій тої
години. Пекуче гірське сонце, яке буває на початку спекотного дня в середині
липня. Безапеляційне безлюддя і зелена, майже вишнева чорниця.
І голий, перемазаний землею та засохлою кров'ю Льолік. У нього була волохата
дупа. Вона мене вразила найдужче: голе тіло Курсанта, яке все дрижить від
нелюдського страху - і волохата задниця на тлі хребта гір.
Можливо, тому я не впав услід за ним. Його волохата задниця справила
незгладиме враження.
Він дер землю і пошепки ричав від жаху. Рідко який крик проймає так сильно, як той - пошепки. Десь хвилин через п'ятнадцять Льоліка ніби трохи попустило.
Він пальцями вп'явся в кущі трави. Взагалі поводився так, ніби боявся впасти, хоча й так лежав на землі. Я задер голову, глянув і собі на небо. Хотів
зрозуміти, що в ньому так налякало Курсанта.
Але небо було як небо - безхмарне і синє. Глибоке.
Курсант розслабився. Я розслабився теж і наново відкрив у собі слух. Голосно
сюрчали коники в траві. Аж тут, зовсім несподівано, я відчув прилив жаху, такого ж, як і в Курсанта. Це був навіть не жах, це істерика, це гола паніка, ми були в облозі, а вороги нападали. Це було так страшно. Я не бачив нічого
довкола, крім прозорого повітря, але було страшно, як при повітряній тривозі.
Нас крило небом. Безконечністю. Я відчув, як обісцявся.
Страх брав зісередини, брав тим самим, чим узяв і Льоліка: я гостро усвідомив
оточуючу мене панораму, так гостро, наче й справді наколовся на вістря.
Вершина гори, залита яскравим сонцем. Мокра, дика зелень трави довкола.
Збоку. Внизу. Відкритий простір - це відчуття недосяжності лінії обрію, незважаючи на виразну присутність поруч.
І просто розчахнуте навстіж небо.
І наче підземне джерело, у голову постійно била думка, Що я на висоті хмар. А
це - дуже, ДУЖЕ ВИСОКО. Я закричав і повалився навколішки біля Курсанта, сховав
106
107
голову між колін. Було чутно, як повертається відлуння мого крику. І було
чутно, як той крик вичерпується у тиші гарячого ранку. Мій крик для гір не
означав нічого. І це потрясало. Думки вперлися в небо і сонце. І в
усвідомлення висоти.
Не знаю, як довго ми лежали й тремтіли з жаху перед цим відкритим, просто
безмежним простором. Аж раптом я відчув, як сила, котра накочувалася на нас, відпустила.
Я перевів подих і розпрямився. І я сказав тоді до Курсанта:
- Льолік, можеш вставати!
Він озирнувся через плече і побачив не оглушаюче небо, а мою тінь. О тій порі
тіні чіткі та об'ємні.
Льолік сів навкарачки, потупивши погляд, - я розумів, що він боїться глянути
в небо. Я прислухався: його дихання стало рівномірним. Я відчув, як потроху