Голова Дракона

 
БУРЯ
Вітер налітав поривами. Він шаленів, дув у щонайменшу шпарину. Сюди, в підземелля, долинало його різноголосе виття. Порожниста зсередини, скеля вбирала звуки, множила їх — неначе вигравали сотні органів.
Рівень води в печері піднявся. Вода затопила високу нижню терасу, і хвилі плюскотіли тепер у нас біля ніг.
Насувався шторм.
Вирушаючи в плавання, я й не сподівався на спокій. Бувалі люди радили: від моря, хлопче, ласки не жди. Воно щомиті підстерігає, коли ти стомишся і втратиш пильність. Отоді й кинеться люто.
Але в тому, що ми, акванавти, натерпілися за останні дні, винувата, звичайно, не стихія — з нею боротися ми звикли. Трапилось інше… Втративши надію вибратися з «Баракуди», ми заходились міркувати, як його сповістить на «Садко» про наш полон. І таки придумали — написали записку, в якій розповіли про все, що з нами скоїлось.
Її поніс на поверхню океану Данило Гнатович, наш пілот. Поніс і загинув, бо того, хто випірне з глибин і не пройде декомпресії, неминуче чекає смерть.
Данило Гнатович, вірний друже! Ціною твого життя товариші дізналися правду про зникнення ліфта-дзвона. Що вони дізналися, ми зрозуміли з того, як зненацька заметушилися підводні душогуби. З об'єкта «Баракуда» вони спішно перевели нас на острів.
У східній частині Носі Мазави, на мисі, зв'язаному підводними комунікаціями з «Баракудою», стояли барокамери. Там ми й пройшли декомпресію. І ось — Голова Дракона.
Скеля стугоніла й гула. По стінах печери сочилася вода, розпорошувалась на міріади бризок, підступала знизу.
Матове світло ліхтарів, що примарно висли над головою, переливалося багатоколірно, робило печеру якоюсь таємничою. Закрадалось відчуття, ніби ми потрапили до Нептуна, в його казкове царство.
А вітер і хвилі не вгавали, кидали й кидали дедалі більші вали.
Там, де стояла широченна брила, розділяючи печеру навпіл, утворилося невелике озеро, і ми побачили, що було за ним.
Містер Осел та кілька не знайомих нам чужинців, щоб не замочити ніг, раптом піднялися на гранітний виступ. Вони зачинили за собою браму, а ми втрьох залишилися внизу.
Із того виступу їм добре було видно, як прибуває вода, наповнюючи до країв новоутворене озеро.
Береги його щомиті вужчали, поступово зникали під водою.
На втіху душогубів-спостережників ми стояли, покинуті напризволяще. Вони бачили, як нам до ніг уже підступають хвилі: ось вони лизнули базальтовий окраєць берега, що відразу ж зник із очей; ось лунко сплеснули, вдарившись об бокові стіни.
Порятунку не було — ми стояли майже по шию у воді, приречені, її бранці.
Це видовище неабияк тішило містера Осла та його дружків. Бачити нашу безпорадність — кращого їм і не бажалося.
— Що, Іваня, немає — нєту Гондвани? Пошукайль очінь дуже, вона там була є.
— Ха, ха, ха! — почувся регіт у відповідь на Ослові слова.
— Впізнаєте? — кивнув головою в бік гранітного виступу Кім Михайлович.
— Містер Бетлер?
— Він.
Добродій Бетлер, як і містер Осел, мордували нас на «Баракуді». Незрозуміло, як він з'явився тут, — з нами Бетлер не їхав. Либонь, у печері був запасний вхід.
— Добрий день, панове!
Щелепи Бетлера звела судома, і увесь він якось здригнувся, неначе тілом пробіг струм.
— Радий вас бачити живими-здоровими, ха-ха-ха! — зайшовся він сміхом.
Я намацав під ногою уламок. Розмахнувшись, жбурнув ним у Бетлера.
— На, гадюко!
— Ха-ха-ха! — пролунало згори.
А вода прибувала. Приступка, на якій ми стояли, зникла в глибині. Вже цілісіньку годину тримались ми на плаву.
Відстань до стелі — всіяного шпилястими сталактитами склепіння — зменшувалась. Ще трохи — і вода притисне нас до тієї он страшної бані. І тоді кінець. Невже так безглуздо доведеться гинути? Аби ми знали, яку мишоловку готує нам містер Осел, вп'ялися б йому в горлянку ще там, у вагоні. Сподівались же на краще, ждали слушної миті, коли можна буде втекти. І от діждалися. Ну, та що жалкувати за тим, чого не вернеш!
Альфред звів руку над водою. Пальці торкнулися слизького, прозорого сталактиту.
— Краса яка! — не зважаючи на безвихідь, прокинувся в ньому на мить колишній оптиміст. — От де нашому брату, геологу, вистачило б роботи!
— Гарно, як у кіно, — невдало пожартував я.
А Кім Михайлович мовчав. «Тупцюючись» на одному місці, він уважно розглядав печеру та її зубате склепіння.
— Хлопці, сюди! — покликав. — Бачите от ту нішу?
— Що, схожа на саркофаг?
— Так.
— Бачу, — відповів я.
— До неї й попливемо.
Ми, не гаючи часу, швидко перепливли озеро.
Повітряна подушка над головою в цьому місці була ще тонша. Навислі шпичаки уже врізалися у воду — кам'яна паща от-от мала стулитися. Лавіруючи серед зубів цього страховиська, добралися до останньої кутньої стіни.
Ніша в ній, що спочатку здавалася саркофагом, виявилась печерою, з кількома довгастими отворами один над одним. Нижній був затоплений, крізь вищий з озера збігала, переливаючись за вертикальну брилу, вода.
— Пірнайте за мною!
Тієї ж миті Кім Михайлович зник у водокруті. Я з Альфредом пірнув слідом.
Здалося, минула вічність. Груди розпирала задуха, до болю тисло на скроні, паморочилась голова, а підводному тунелю не було кінця. Може б, краще вернутися назад? Що нас там чекає, за брилою, — невідомість, смерть. А на озері ми ще потримались би трохи, поки воно не затопить печери. Якщо ж вода більше не підніметься (на що мало надії — шторм лютував, не вщухаючи), тоді ми взагалі врятовані.
Та командир не вертався, і ми поспішили за ним.
Вперед і тільки вперед! Закличні, крилаті слова. Їх неспроста обрали за девіз сміливці. Повертатися до вже пройденого, можливо, й легше, а тільки що з того! Хіба б людина, володар всесвіту, сягнула космічних висот, розщепила атом, створила нетлінні шедеври, якби не йшла, падаючи і знову підводячись, вперед і тільки вперед!
Коли, нарешті, випірнули по той бік озера, очі засліпило яскраве світло. Прямовисне сонце кулею висіло над головою.
Ми опинилися серед тісної скелястої порожняви, прикритої зверху клаптем високого неба. Спід її заповнювала вода. Водойма нагадувала океанарій — вона була розташована нижче від озера, і в неї з горішнього тунелю, по якому щойно пробралися, збігав стрімкий водоспад. Пінявий потік і виніс нас сюди.
— А що я казав — геологам тут роботи непочатий край. Та й спелеологам — теж. Погляньте, які чудесні довкруг корінні породи.
Аж не вірилось, що Заєць пробудився до життя, навіть став енергійним, сповненим віри, яку він, думалося, назавжди втратив. Чи, може, Альфред перебував у шоковому стані? Хто ж би йому дорікнув за це — хлопець таке стерпів…
Стіни порожняви до верхнього ярусу, мов криничними зрубами, були вимощені широкими складчатими базальтами. Океанарій нагадував глибочезний колодязь; і через те, що був вузький, із похмурими темними стінами, — здавався ще глибшим.
Потрапивши сюди, ми помітили над собою неширокий майданчик; ковзкими уступами піднялися вгору.
Живі! Від радості хотілося сміятися й плакати.
І знову, вже не вперше, я пожалкував, що з нами немає суднового кока й веселого гітариста Антрекота Антрекотовича. Він би неодмінно затягнув пісню з репертуару Анни Герман — про те, що від життя часом доводиться-таки одержувати скупі телеграми радості.
Спливала хвилина за хвилиною, а ми нишком сиділи, звісивши ноги з карниза. Ні про що не думали, нічого не бажалось — просто смакували кожним ковтком повітря, який там, на озері, міг би стати останнім.
Сон зморював мене. Я вже склепив повіки, коли це раптом Альфред заволав:
— Кіме Михайловичу, утопленики!
Він, наляканий, квапливо показував на воду. Од неї нас відділяло не більш як десять метрів. Лавина водоспаду пінилась і гриміла на протилежному боці океанарію. А тут коливалась, мов жива, синя, сутінкова гладінь. Вода була незаймана й чиста — струмені водоспаду сюди не сягали.