Джейн Ейр

— Гидке неохайне дівчисько! Ти вранці навіть нігтів не почистила!
Берне, на мій подив, нічого не відповіла.
«Чому, — думала я, — вона не пояснить, що не змогла ані почистити нігтів, ані вмитися, бо вода замерзла?»
Але тут мою увагу відвернула міс Сміт, яка попросила мене потримати моток ниток; розмотуючи їх, вона час від часу озивалась до мене, питаючи, чи я вже вчилась у школі, чи вмію мітити білизну, вишивати, плести тощо. Поки вона тримала мене біля себе, я не могла бачити міс Скетчерд. Коли ж я знов сіла на своє місце, міс Скетчерд саме щось наказала, але я не розчула її слів. Берне одразу вийшла в маленьку комірчину, де зберігалися книжки, і за півхвилини вернулася звідти, несучи в руці жмуток різок. Це знаряддя покарання вона подала міс Скетчерд із шанобливим реверансом, а тоді спокійно, не чекаючи її наказу, розстебнула фартух, і вчителька разів десять шмагнула її різками по спині. На очах Берне не з'явилося жодної сльозинки, і її обличчя не втратило свого звичайного задумливого виразу, а в мене, коли я побачила це видовище, так затремтіли пальці від безсилого гніву, що я перестала шити.
— От запекла дитина! — вигукнула міс Скетчерд. — Нічим з неї не виб'єш звички до неохайності. Віднеси різки назад!
Берне слухняно понесла жмуток до комірчини; коли вона знов з'явилася на дверях, я пильно подивилась на неї: дівчинка ховала до кишені носовичка, а на її худій щоці блищав слід від витертої сльози.
Вільна година ввечері була для мене найприємнішим часом за цілий день. Скибочка хліба та кухлик кави о п'ятій годині трохи підживили мене, хоч я й не наїлася досита; суворий нагляд послабився; у класі було тепліше, ніж уранці, — вогонь у камінах горів яскравіше, щоб можна було обійтися без свічок; червонястий присмерк, невимушена пустотливість, нерозбірливий гомін голосів — усе це навіювало приємне почуття свободи.
Увечері того дня, коли міс Скетчерд покарала різками свою ученицю Берне, я, як завжди, ходила сама туди й сюди поміж партами, столами й купками учениць, що розмовляли й сміялись, проте не почувала себе самотньою. Проходячи повз вікна, я час від часу відхиляла завісу й виглядала надвір: падав густий сніг, нижні шибки вже почало замітати; коли я притуляла вухо до скла, то крізь веселий гомін у кімнаті чула журливе завивання вітру надворі.
Якби я недавно покинула рідну домівку та лагідних батька-матір, то, мабуть, саме в цю пору найгостріше почувала б біль розлуки, — вітер збудив би смуток в моєму серці, а безладна метушня схвилювала б мою душу. Але тепер мене охопило дивне, гарячкове збудження: я хотіла, щоб вітер вив іще голосніше, присмерк перейшов у непроглядний морок, а безладний гамір — у несамовитий крик.
Перестрибуючи через парти й проповзаючи попід столами, я пробралася до одного з камінів і там побачила Бернс: вона стояла навколішки перед високими ґратками і мовчки, не помічаючи нічого навколо, уважно читала якусь книжку при тьмяному світлі жаринок.
— Все той же «Раселас»? — запитала я, ставши в неї за спиною.
— Так, — відповіла вона. — Я вже кінчаю його читати. Хвилин через п'ять вона згорнула книгу. Я зраділа цьому.
«Може, зараз удасться завести з нею розмову», — подумала я і сіла долі поруч неї.
— Як тебе звуть?
— Елен.
— Ти приїхала сюди здалека?
— Я прибула з півночі, це майже на кордоні з Шотландією.
— Ти коли-небудь повернешся додому?
— Думаю вернутись, та ніхто не знає, що може статися.
— Тобі, мабуть, хочеться залишити Ловуд?
— Ні. Чого це? Мене віддали до Ловуда здобути освіту. Було б нерозумно піти звідси, нічого не домігшись.
— Але ж ота вчителька, міс Скетчерд, така жорстока з тобою!
— Жорстока? Зовсім ні! Вона просто сувора: не терпить моїх вад.
— Бувши тобою, я б не терпіла її, я б чинила їй опір. Хай би вона шмагнула мене хоч один раз! Я б видерла в неї різки з рук і поламала б їх під самісіньким її носом.
— Нічого б ти не зробила, а якби й спробувала, то містер Броклґерст одразу вигнав би тебе зі школи. А як би це засмутило твоїх рідних! Краще вже терпіти біль, від якого, крім тебе, ніхто не страждає, ніж допуститися нерозважного вчинку і завдати горя близьким тобі людям. До того ж і Біблія вчить нас відповідати на зло добром.
— Але ж це ганьба, коли тебе ставлять на покару посеред кімнати, де повно людей, та ще й шмагають. Адже ти велика дівчина! Я набагато менша за тебе, та й то б не стерпіла такого.
— І все-таки твій обов'язок витримати все, чого ти не можеш уникнути. Тільки слабодухі й нерозумні люди кажуть, що їм несила терпіти того, що їм судилося витерпіти.
Я слухала її з подивом: я не могла зрозуміти цієї філософії терплячості, а ще менше я розуміла чи схвалювала вибачливість, з якою вона ставилась до своєї мучительки. І все ж я відчувала, що Елен Бернс бачить усе в якомусь незбагненному для мене світлі. Я підозрювала, що, може, має слушність вона, а не я, проте я не хотіла замислюватись над цим, відклала ці думки до кращих часів.
— Ти кажеш, Елен, що в тебе є вади. Які вони? Як на мене, ти дуже хороша дівчина.
— Ось тобі приклад, що перше враження часто буває помилковим. Я й справді неохайна, як каже міс Скетчерд: ніяк не можу тримати свої речі в порядку: я недбала, порушую правила, читаю, коли треба готувати завдання, роблю, що мені заманеться, і часом, як і ти, кажу, що не терплю ніякого суворого порядку. Усе це дуже дратує міс Скетчерд, яка завжди охайна, ретельна й вимоглива.
— А ще зла й жорстока, — докинула я, та Елен Бернс не підтвердила моїх слів; вона мовчала.
— А міс Темпл така ж сувора, як і міс Скетчерд?
Коли я вимовила ім'я міс Темпл, лагідна усмішка промайнула на поважному обличчі Елен.
— Міс Темпл дуже добра, їй важко бути суворою навіть з найгіршими ученицями. Вона бачить мої вади й лагідно на них указує, а коли я зроблю щось гарне, вона ніколи не забуває похвалити мене. Ось тобі доказ, що я справді погана дівчина: навіть догани міс Темпл, такі лагідні, такі розумні, не можуть виправити моїх вад, навіть її похвала, яку я дуже високо ціную, не може примусити мене бути завжди старанною й уважною.
— Дивно! — зауважила я. — Адже бути старанною так легко.
— Тобі, напевно, легко. Сьогодні вранці я спостерігала за тобою в класі і бачила, яка ти уважна: ти, здається, не думала про щось інше, коли міс Мілер пояснювала урок і ставила вам питання. А мої думки завжди десь блукають. Мені треба пильно слухати міс Скетчерд і запам'ятати все, а я часто зовсім перестаю чути її голос і починаю мріяти наяву. Іноді мені здається, що я в Нортумберленді, а звуки, що долинають до мене, — то дзюрчання струмочка, який протікає недалеко від нашого будинку в Діпдіні. Коли ж вона починає мене питати, мені ще треба пробудитись, а оскільки я не чула нічого з того, що читалося, бо слухала уявний струмочок, то я нічого не можу відповісти.
— Проте як гарно ти відповідала сьогодні вранці!
— То було випадково: просто мене зацікавило те, про що ми читали. Сьогодні я не мріяла про Діпдін, я думала про те, як людина, що прагнула робити добро, могла чинити так несправедливо й нерозважно, як Карл 1.1 ще я думала: який жаль, що,
незважаючи на свою чесність і щиросердість, він не хотів бачити нічого, крім своїх королівських привілеїв. Якби ж то він був передбачливіший і краще розумів дух часу! І все ж я люблю і поважаю Карла, мені жаль цього бідолашного короля, що помер на ешафоті. А його вороги були набагато гірші: вони пролили кров, якої не мали права проливати. Як вони сміли його вбити!
Елен неначе розмовляла сама з собою; вона забула, що я навряд чи зможу її зрозуміти, що я не знаю нічого чи майже нічого про те, що так схвилювало її. І я спробувала звернути розмову на цікавішу для мене тему:
— А на уроках міс Темпл твої думки теж десь блукають?
— Ні, звичайно. Таке буває, але рідко. У міс Темпл завжди є щось нове, цікаве, що відвертає мене від моїх роздумів; її так приємно слухати, і часто вона розповідає саме про те, що я хотіла б знати.