Джейн Ейр

— Ти кудись їдеш, Елен? Додому?
— Так, я вирушаю в далеку мандрівку — до мого останнього дому.
— Ні, ні, Елен! — вигукнула я у відчаї, ковтаючи сльози.
В цей час у Елен почався напад кашлю, однак доглядальниця спала собі далі; коли напад минувся, Елен кілька хвилин лежала знеможена, а потім шепнула:
— Джейн, твої голі ноженята замерзли. Ляж до мене і вкрийся моєю ковдрою.
Я так і зробила; вона обняла мене однією рукою, а я міцно пригорнулась до неї. По довгій мовчанці вона знов заговорила, все так само пошепки:
— Я дуже щаслива, Джейн. І коли ти почуєш, що я вмерла, то не побивайся: нема за чим. Всі колись повмираємо, а моя хвороба не болісна, вона підточує мої сили лагідно, поволі. Я спокійна. На цьому світі не залишається нікого, хто б дуже жалкував за мною: у мене є тільки батько — він недавно оженився і не довго тужитиме. Вмираючи молодою, я уникаю багатьох страждань. Мені бракує здібностей і талантів, з якими можна пробити собі дорогу в житті, у мене б завжди щось виходило не до ладу.
— Але куди ти йдеш, Елен? Хіба ти бачиш куди? Хіба ти знаєш?
— Я вірю і сподіваюсь: я йду до Бога.
— А де ж Бог? І що таке Бог?
— Це мій і твій творець, він ніколи не зруйнує того, що створив. Я беззастережно вірю в його силу і цілковито покладаюся на його доброту: я лічу години до тієї великої миті, коли стану перед ним.
— То, виходить, Елен, ти певна, що є таке місце на небі, куди потрапляють наші душі, коли ми повмираємо?
— Я певна, що є майбутнє життя, я вірю, що Бог добрий, тож я без страху віддаю йому мою безсмертну душу. Бог — мій отець, Бог — мій друг, я його люблю і вірю, що й він мене любить.
— І я знову побачу тебе, Елен, коли помру?
— Ти прийдеш в те саме царство щастя, і тебе прийме той самий всемогутній і всюдисущий отець — не сумнівайся в цьому, люба Джейн.
Я знов запитала, та цього разу лише в думці: «Де ж те царство? Чи воно справді існує?» І ще міцніше обняла Елен, — вона була мені дорожча, ніж будь-коли, мені несила було розлучитися з нею. Я лежала, сховавши обличчя в неї на плечі. Трохи згодом вона промовила ніжним голосом:
— Як мені хороше! Останній напад кашлю трохи мене стомив, я, мабуть, зможу заснути, але ти не кидай мене, Джейн, мені б хотілося, щоб ти була зі мною.
— Я лишуся з тобою, люба Елен, і ніхто мене від тебе не забере.
— Тобі тепло, люба?
— Так.
— На добраніч, Джейн.
— На добраніч, Елен.
Вона поцілувала мене, я її, і невдовзі ми обидві заснули.
Коли я прокинулась, був уже день. Мене розбудило якесь незвичайне погойдування; я звела очі: хтось тримав мене на руках, то була доглядальниця — вона несла мене коридором назад до спальні. Ніхто мені не вичитав за те, що я покинула своє ліжко, — і без мене вистачало клопоту. Ніхто не відповідав на мої численні запитання, але через день-два я довідалася, що міс Темпл, повернувшись до себе на світанні, застала мене в ліжку Елен: я лежала, притулившись обличчям до її плеча, обнявши її за шию. Я спала, а Елен була вже мертва.
Поховали її на броклбріджському кладовищі. Протягом п'ятнадцяти років на її могилі зеленів тільки порослий травою горбочок, тепер там лежить сіра мармурова плита, на якій викарбувано її ім'я і слово «Resurgam».
РОЗДІЛ X
Досі я дуже детально описувала події малозначного життя, першим десятьом рокам я приділила майже стільки ж розділів. Однак я зовсім не збираюсь писати справжню автобіографію — я тільки тоді вдаюся до своїх спогадів, коли можу розповісти більш-менш цікаві речі. Тому я пропускаю період у вісім років — кількох рядків буде досить, щоб моя розповідь не переривалась.
Коли тиф виконав у Ловуді свою спустошувальну місію, епідемія поволі згасла, однак, страшна хвороба та численні жертви привернули до школи загальну увагу. Було проведено розслідування і поступово зібрано різні факти, що викликали величезне обурення.
Нездорова місцевість, мізерні й погані харчі, нечиста, смердюча вода, убога одежа і тяжкі умови життя — все тепер виявилось. Ці викриття були ганебні для містера Броклґерста, але вони пішли на користь школі.
Кілька багатих і доброзичливих мешканців того графства дали велику суму грошей на спорудження зручнішого будинку в кращому місці; було запроваджено нові правила, поліпшено харчування, порядкувати шкільними фондами було доручено комітетові з довірених осіб. Таку багату і впливову людину, як містер Броклґерст, не можна було усунути зовсім, і він лишився на посаді скарбника, однак тепер він мав кількох помічників, що були великодушніші й добросердіші за нього; свої обов'язки
інспектора йому теж довелося ділити з тими, хто вмів поєднувати суворість із розважливістю, ощадність із добротою, непохитність із співчуттям. Школа, в якій почалися ці нові порядки, з часом стала насправді корисним закладом, що мав добру славу. Після реформ я лишалась у ній іще вісім років: шість — вихованкою і останні два — вчителькою. І в обох випадках я могла засвідчити, що справи в ній ішли добре і вона приносила користь.
Протягом цих восьми років моє життя було одноманітне, однак не таке вже нещасливе, бо воно не минало в безділлі. Я дістала можливість здобути добру освіту. Я любила деякі науки, прагнула відзначитися в усьому та заслужити похвалу вчительок, особливо моїх улюблених, це приносило мені радість, спонукало мене до ще наполегливішої праці, отже, я цілком використовувала всі надані мені можливості. З часом я стала першою ученицею в старшому класі, потім мене призначили вчителькою, і на цій посаді я ретельно працювала протягом двох років. Та врешті зі мною сталася зміна. Поки все те діялось, міс Темпл і далі залишалася директрисою. Саме їй я завдячую найкращу частину моїх знань. її дружба й товариство були моєю найбільшою втіхою, вона стала мені матір'ю, вихователькою, а згодом і подругою. Та потім вона одружилася й виїхала з чоловіком (священиком, чудовою людиною, гідною такої дружини, як вона) до далекого графства, і я її втратила назавжди. Відтоді, як вона поїхала, я стала іншою: разом з нею зникли всі почуття прихильності, що ніби робили Ловуд моєю рідною домівкою. Я перейняла дещо від її вдачі — схильність до серйозних роздумів та багато інших рис, навчилася керувати своїми почуттями. Я призвичаїлась до виконання свого обов'язку й до порядку, я була спокійна й вірила, що вдоволена своїм життям. Стороннім очам, а іноді і своїм власним, я здавалась дисциплінованою, стриманою людиною.
Проте доля в особі велебного містера Несміта стала між мною й міс Темпл. Я бачила, як вона після церемонії вінчання сідала в поштову карету у подорожньому вбранні. Я дивилась, як карета виїхала на пагорок і сховалася за ним, потім пішла до своєї кімнати й провела там у самотині більшу частину дня, бо з такої урочистої нагоди після обіду не було уроків.
Я довго ходила туди й сюди по кімнаті. Мені здавалось, ніби я тільки жалкую за своєю втратою і думаю, як би її повернути, та коли я прокинулась від задуми і побачила, що день минув і вже добре повечоріло, то мені несподівано стало ясно іще одне, а саме, що за ці години в мені самій сталась глибока зміна. З мене спало все те, що дала мені міс Темпл, чи, точніше, вона забрала з собою ту атмосферу миру й спокою, якою я дихала в її присутності; я була покинута наодинці сама з собою, в мені прокинулась моя справжня натура, і мене вже почали хвилювати колишні почуття. Не те щоб я втратила підпору — скоріше зникла якась внутрішня спонука; мені забракло не спромоги бути спокійною, а самої підстави для спокою. Протягом кількох років Ловуд був для мене цілим світом, я не знала нічого, крім його правил і звичаїв. І ось тепер я раптом згадала, що світ безмежно широкий, що безкрає море надій і страхів, радощів і турбот відкривається перед тим, хто наважиться вийти на його простори шукати справжнього життєвого досвіду.
Я підійшла до вікна і, розчинивши його, виглянула надвір. Переді мною були два крила будинку, шкільний сад, околиці Ловуда, а далі — пагористий обрій. Мій погляд оминув усе, що було поблизу, і спинився на блакитних вершинах: через них я хотіла перебратися. Усе, оточене тими скелями й лісами, здавалося тюрмою, де я була ув'язнена. Я стежила очима за білою дорогою, що оббігала підніжжя однієї гори й губилася в міжгір'ї — ця дорога вабила мене в далечінь! Я згадала той день, коли їхала нею в диліжансі, згадала, як ми з'їжджали з пагорба в присмерку. Здавалось, минув цілий вік з того дня, коли я вперше опинилась у Ловуді, а відтоді я його вже не покидала. Канікули я завжди проводила в школі — місіс Рід жодного разу не забирала мене до Ґейтсхеда, жодного разу ні вона, ані хто інший з її сім'ї не провідали мене. Я не мала ніякого зв'язку із зовнішнім світом: ніхто мені не писав, не приносив вістей. Шкільні правила, шкільні обов'язки, шкільні звичаї та уявлення, ті самі обличчя, слова, одежа, уподобання й упередження — ось і все, що я знала про життя. А тепер я відчула, що цього досить: за той вечір я стомилася від восьмилітньої одноманітності. Я захотіла свободи, я задихалася без неї і