Джейн Ейр

— А хто така ця дівчинка, моя учениця?
— Це вихованка містера Рочестера. Він доручив мені підшукати для неї ґувернантку. Здається, він хоче, щоб вона виховувалася тут. Та он і Адель зі своєю bonne — так вона називає няню.
Отже, загадку розгадано: ця привітна й добра вдова — зовсім не вельможна дама, а служить тут так само, як і я. Та від цього вона не перестала мені подобатись, навпаки, я була дуже рада. Рівність між нею і мною була справжня, а не тільки як наслідок її поблажливості. Тим краще: я почуватиму себе іще вільніше. Поки я розмірковувала над цим відкриттям, маленька дівчинка в супроводі няні вибігла на лужок. Я розглядала свою ученицю, яка, видно, спершу мене й не помітила: вона була ще зовсім дитина, років семи-восьми, тендітна, бліда, з дрібними рисами обличчя; дуже густе кучеряве волосся спадало їй аж до пояса.
— Доброго ранку, міс Адель, — мовила місіс Фейрфакс— Підійдіть-но сюди й познайомтеся з міс Ейр, що буде учити вас, щоб ви стали розумною й освіченою. Дівчинка підійшла ближче.
— То це моя Гувернантка? — спитала вона по-французькому в няні, показуючи на мене.
— Вони іноземки? — вражено спитала я, почувши французьку мову.
— Няня француженка, а Адель народилась у Франції і, скільки мені відомо, лише півроку як виїхала звідти. Коли вона приїхала сюди, то зовсім не могла розмовляти по-англійському. Зараз уже трошки навчилася, однак я її все ще погано розумію: надто часто вона плутає англійські слова з французькими. Але ви, мабуть, легко зможете розібрати, що вона каже.
На щастя, я вчилась французької мови у справжньої француженки, а що я намагалася розмовляти з мадам П'єро якомога частіше, а крім того, протягом останніх семи років щодня вчила напам'ять якийсь французький уривок, наполегливо працюючи над вимовою, то досить добре опанувала цю мову. Тим-то я сподівалася, що зможу вільно розмовляти з мадемуазель Аделлю. Коли дівчинка почула, що я її ґувернантка, вона підійшла й подала мені руку. Ведучи її на сніданок, я кілька разів звернулась до неї її рідною мовою. Спочатку Адель відповідала коротко й неохоче, та коли ми сіли за стіл і дівчинка хвилин з десять розглядала мене своїми великими світло-карими очима, вона раптом розбалакалася.
— Як ви гарно розмовляєте по-нашому, — вигукнула вона по-французькому, — нітрохи не гірше за містера Рочестера; я можу говорити з вами, як з ним і з Софі. Вона буде дуже рада! Тут ніхто її не розуміє, мадам Фейрфакс уміє тільки по-англійському.
Софі — це моя няня, вона припливла сюди зі мною морем у великому пароплаві з димарем, із якого йшов дим — такий чорний та густий! Мене нудило, і Софі, і містера Рочестера. Містер Рочестер лежав на канапі в гарній
кімнаті, що зветься салоном, а ми з Софі — на вузеньких ліжечках в іншій кімнаті. Я мало не впала зі свого: воно було таке вузьке, як поличка. Потім... а як вас звуть, мадемуазель?
— Ейр. Джейн Ейр.
— Ейр! Ти ба, я й не вимовлю. Отож потім наш пароплав підплив уранці — ще навіть не розвиднілось — до великого міста. Там були дуже чорні задимлені будинки. Воно зовсім не схоже на гарне чистеньке місто, звідки ми виїхали. Містер Рочестер поніс мене на руках по дошці на берег, а Софі йшла позаду, і всі ми сіли в карету, яка повезла нас до гарного великого будинку, більшого за цей, і кращого, що зветься готелем. Ми там прожили майже тиждень. Я й Софі щодня ходили гуляти до зеленого-зеленого саду, де повно дерев, що зветься сквером. Там було дуже багато дітей і ставок з гарними птахами, яких я годувала крихтами хліба.
— Ви щось розбираєте з того, що вона торохтить? — спитала місіс Фейрфакс. Я дуже добре розуміла Адель, бо звикла до швидкої говірки мадам П'єро.
— Мені б хотілося, — провадила далі добра старенька, — щоб ви розпитали її про батьків: цікаво, чи вона їх іще пам'ятає?
— Адель, — звернулась я до малої, — з ким ти жила, коли ще була в отому гарному чистенькому місті, про яке ти щойно згадувала?
— Колись давно я жила там із мамою, та вона пішла до святої діви. Мама вчила мене танцювати й співати, а також читати віршики. Багато чоловіків і жінок приходили до мами і я часто танцювала перед ними або сідала їм на коліна й співала. Мені це подобалось. Хочете, я й вам заспіваю? Вона вже скінчила снідати, отож я дозволила їй показати свої таланти. Вона злізла зі свого стільця, підійшла й сіла до мене на коліна, потім побожно склала рученята, стріпнула кучерями й, звівши очі до стелі, заспівала арію з якоїсь опери. То була скарга покинутої жінки, яка, оплакавши зраду милого, прикликає собі на допомогу гордість і велить служниці надягти на неї найрозкішніше вбрання та коштовності: вона вирішила піти того вечора на бал, де буде її невірний коханець, і своєю веселістю показати йому, як мало її болить його зрада.
Дивно було чути таке з вуст малої дитини, та, мабуть, дівчинку навмисне навчили співати цю пісню про кохання й ревнощі, щоб вона смішила гостей своєї матері, і в цьому я вбачала дуже поганий смак.
Адель проспівала канцонету досить правильно, з простодушністю свого віку. Скінчивши, вона стрибнула з моїх колін і сказала:
— А зараз, мадемуазель, я прочитаю вам вірша.
Ставши в позу, вона почала декламувати «Спілку щурів» Лафонтена. Вона продекламувала віршика, дуже точно дотримуючись пауз, інтонацій та жестів — досить незвична річ для дитини її літ; мабуть, її старанно навчали.
— Це тебе мама навчила так декламувати? — спитала я.
— Так, і вона, звичайно, вимовляла цей уривок ось як: «Qu'avezvous done? Lui dit un de ces rats, рагіег!» Вона мені казала піднімати руку отак, щоб я не забувала підвищити голос в цьому місці. А зараз затанцювати вам?
— Ні, поки що досить. Тепер скажи, коли твоя мама пішла до святої діви, з ким ти жила?
— Я жила у мадам Фредерік та її чоловіка. Мадам Фредерік піклувалась про мене, але вона мені зовсім не родичка. Вона, мабуть, бідна, бо в неї не було такого гарного будинку, як у моєї мами. Та я довго в неї не прожила: містер Рочестер спитав мене, чи не хочу я поїхати з ним до Англії і жити в нього, і я сказала, що хочу, бо знала містера Рочестера раніше, ніж мадам Фредерік. Він був завжди добрий до мене й дарував мені гарні платтячка та іграшки, але він не дотримав слова: привіз мене до Англії, а сам знов поїхав, і я його відтоді ні разу не бачила.
Після сніданку ми з Аделлю пішли до бібліотеки: видно, містер Рочестер звелів віддати її нам під класну кімнату. Більшість книжок стояли замкнені у засклених шафах, відчиненою залишили тільки одну шафу, де було все потрібне для початкового навчання, а також кілька десятків творів розважальної літератури: поезія, життєписи видатних людей, описи подорожей, романи тощо. Мабуть, містер Рочестер
думав, що ґувернантці більше нічого не треба, і справді поки що з мене цього було цілком досить; у порівнянні з убогою бібліотекою в Ловуді, де мені тільки вряди-годи вдавалося щось прочитати, це було справжнє багатство для розваги та поглиблення знань. У цій кімнаті стояв також гарний, зовсім новенький кабінетний рояль, а крім того, два-три ґлобуси й мольберт. Я побачила, що моя учениця досить слухняна, однак дуже неуважна: вона не була призвичаєна ні до якого діла. Я розуміла, що було б нерозважно перевантажувати її на початку, тож, коли ми набалакалися досхочу та пройшли щось легеньке, я відпустила її до няні, а сама вирішила до обіду намалювати кілька ескізів, потрібних мені для занять з нею.
— Ви вже, бачу, скінчили ранкові заняття з Аделлю?— спитала мене місіс Фейрфакс, коли я піднімалась до себе по папір та олівці.
Вона озвалась до мене з кімнати, двійчасті двері якої стояли розчинені навстіж. Почувши її голос, я зайшла туди. Це була велика розкішна зала з пурпуровими стільцями й завісами, турецьким килимом, обшитими дубовою лиштвою стінами, широким вікном з різноколірними шибками та високою оздобленою ліпними прикрасами стелею. Місіс Фейрфакс саме витирала порох на вазах із гарного пурпурового каменю, що стояли на буфеті.
— Яка чудова кімната! — вигукнула я, роздивляючись довкола; я вперше бачила таку пишноту.