Чвара королів (ЛП)

— Радо подивилася б на ваш герць, ваша милосте.
«Ще й як радо.» Санса казала ввічливо і спокійно, але Джофрі однак звузив очі, намагаючись зрозуміти, чи не кепкує вона з нього.
— Чи виїдете ви сьогодні на поле? — поспіхом запитала вона.
Король скривився.
— Пані матінка сказали, що так не годиться, турнір-бо влаштовано на мою честь. Інакше я б тут усіх переміг. Чи не так, собако?
Хорт смикнув кутиком рота.
— Оцей набрід? А чого ж ні!
Санса згадала, що той переміг на турнірі на честь її батька.
— А ви сьогодні станете поля, ласкавий пане? — запитала вона Сандора.
Клеганів голос був повний зневаги.
— Та тут нема заради кого броню вдягати. Буцаються, як дурні цапи, та й годі.
Король зареготав.
— Як люто гавкає мій пес! Може, мені наказати йому битися з переможцем дня? До смерті!
Що Джофрі полюбляв понад усе, так це примушувати людей битися до смерті.
— Ну то збіднієте на одного лицаря. — Сам Хорт лицарських обітниць не давав: це його брат був лицарем, а брата він ненавидів.
Раптом засурмили. Король відкинувся на спинку крісла й узяв Сансу за руку. Колись від його доторку в неї шалено калатало серце. Та то було перед тим, як він відповів на її благання про милосердя головою батька. Зараз його дотик викликав лише огиду, проте вона вміла її не показувати. І зараз примусила себе сидіти дуже тихо та нерухомо.
— Пан Мерин Трант, лицар Королегвардії! — оголосив герольд.
Пан Мерин в’їхав з західного кінця двору, вдягнений у білі блискучі лати з золотим карбом, верхи на молочно-білому огирі з сірою пишною гривою. Корзно струменіло за ним повітрям, наче снігова хуртовина. У руці він тримав списа дванадцять стоп завдовжки.
— Пан Гобер з дому Рожвин, що на Вертограді! — проспівав оповісник. Пан Гобер з’явився зі сходу верхи на чорному коні в ладрах винно-червоних та лазурових кольорів. Спис був пофарбований такими самими смугами, а на щиті виднівся знак його дому — гроно винограду. Близнюки Рожвини проти власної волі стали такими ж гостями королеви, як і Санса, і вона питала себе, хто це вигадав, щоб вони билися на турнірі Джофрі. Певно ж, не вони самі.
За знаком розпорядника бійці нахилили списи і вдарили коней острогами. На помості заволали стражники, підтримані нечисленними панами та паніями. Лицарі стрілися посередині двору, трощачи з гуркотом дерево та залізо. Білий і смугастий списи розлетілися на друзки майже в одну й ту саму мить. Гобер Рожвин похилився від удару, та якимсь чином віднайшов рівновагу. Розвернувши коней на протилежних кінцях поля, лицарі відкинули зламані списи та прийняли нові з рук зброєносців. Пан Горас Рожвин, близнюк пана Гобера, підбадьорив брата гучними вигуками.
Але у другій сутичці пан Мерин націлив вістря списа просто панові Гоберу в груди і вибив його з сідла так, що той важко й гучно гепнувся на землю. Пан Горас вилаявся і побіг, аби допомогти побитому братові вибратися з поля.
— Нікчема, — заявив король Джофрі.
— Пан Балон Лебедин, з Шолом-Каменя у Червоній Варті! — заголосив герольд. Глухий шолом пана Балона прикрашали білі крила, на щиті боролися білий та чорний лебеді. — Морос із дому Слинт, спадкоємець Яноса, князя гаренгольського!
— Подивіться лишень! Пнеться бидло у випанки! — загукав Джоф досить гучно, щоб його чула половина двору. Морос був мало того, що простий зброєносець, та ще й новоприйнятий у шляхетний стан; він ледве давав собі ради зі списом і щитом. Санса знала, що довгий спис — то зброя шляхетного лицаря, а Слинти походять з простих міщан. Перш ніж Джофрі жалував Яноса Слинта стольцем у Гаренголі та місцем у своїй раді, той був усього лише тисяцьким міської варти.
«Якби ж він звалився та осоромився», гірко подумала вона. «Якби ж пан Балон його вбив.» Коли Джофрі оголосив смертний вирок її батькові, саме Янос Слинт схопив за волосся відтяту голову князя Едарда і підняв її високо на спогляд королю та натовпові. А Санса тим часом плакала і кричала з розпачу.
На Моросі був чорний обладунок із золотим візерунчастим карбом, накинутий зверху чорно-золотою клітчастою киреєю. На щиті виблискував кривавий спис, якого батько молодика обрав за знак свого новоствореного шляхетного дому. Рушивши коня уперед, він відчайдушно, але невміло боровся з власним щитом, доки спис пана Балона не вдарив його просто у герба. Морос впустив списа, спробував утриматися і впав. Одна нога йому застрягла у стремені; наполоханий кінь потяг молодика до кінця поля, буцаючи його головою об землю. Джоф зневажливо затюгукав. Сансі зробилося недобре; вона спитала себе, чи не почули раптом боги її мстиву молитву. Та коли Мороса Слинта виплутали зі збруї, то з’ясували, що він хоч і скривавлений, але живий.
— Ми не того ворога тобі обрали, Томене, — мовив король до меншого брата. — Солом’яний лицар б’ється краще за оте казна-що.
Наступним виступив пан Горас Рожвин і впорався ліпше за свого брата-близнюка: скинув з сідла немолодого лицаря, який на чабраку свого коня мав срібних грифонів на смугастому лазурово-білому полі. Виглядав старий лицар препишно, та суперником виявився жалюгідним.
Джофрі закопилив губу.
— Якесь нікчемне видовисько.
— Я ж казав, — мовив Хорт. — Цап’яче буцання.
Король потроху знуджувався, і Санса почала непокоїтися. Вона опустила очі й вирішила мовчати, хай там що. Коли в Джофрі Баратеона псувався настрій, одне випадкове слово могло спричинити новий напад його люті.
— Лотор Брюн, охочекомонний латник у службі князя Баеліша! — загукав оповісник. — Пан Донтос Червоний, з дому Голярд!
Служивий латник — невеличкий чоловічок у побитій броні без жодних знаків — з’явився належним чином на західному кінці двору, але його суперник не озивався. Нарешті показався брунатний огир, вбраний у вихори вогненно-кармазинових шовків, та пана Донтоса на його спині не було. Лицар з’явився через мить, запинаючись і сиплячи прокльонами, вдягнений у панцира, шолома з пір’ям… і більше ні в що. Ноги він мав бліді та кощаві, а поки ганявся за конем, то відчайдушно теліпав туди-сюди цюцюркою. Глядачі ревли від сміху і гукали образи. Спіймавши коня за повід, пан Донтос спробував сісти верхи, але тварина спокійно стояти не бажала, а лицар був такий п’яний, що босою ногою не влучав у стремено.
Натовп уже котився долу від реготу… але король не сміявся. В очах Джофрі застиг той вираз, який Санса добре пам’ятала з Великого Септу Баелора — з того дня, коли він прорік смертний вирок князеві Едарду Старку. Нарешті пан Донтос Червоний кинув свої марні зусилля, всівся просто у пилюку і зняв шолома з пір’ям.
— Я програв! — гукнув він. — А тепер принесіть-но мені вина!
Король підвівся з крісла.
— Так, так! Ціле барило з льоху! І втопіть його в ньому!
Санса й незчулася, як зойкнула і вигукнула:
— Ні, так не можна!
Джофрі повернув до неї голову.
— Що ти сказала?
Санса аж сама не повірила, що прохопилася такими словами. Чи не з’їхала вона з глузду — ляпнути таке королю перед половиною двору?! Та вона ж не хотіла його образити, тільки… пан Донтос був п’яний, дурний і нікчемний, але ж нікому не зробив зла.
— Ти сказала, що мені чогось не можна? Мені?!
— Даруйте мені, — запобігливо забелькотіла Санса, — та я ж лише… то нещаслива прикмета, ваша милосте… вбивати людину на свої іменини…
— Ти брешеш! — мовив Джофрі. — От би тебе замість нього втопити, якщо він тобі такий любий.
— Мені до нього байдуже, ваша милосте. — Слова ледве вичавлювалися по одному. — Втопіть його, зітніть голову, але… якщо ваша ласка, то завтра, не сьогодні… не на ваші іменини. Я не переживу, якщо з вами станеться нещастя… жахливе нещастя, навіть королям воно не минається, так кажуть співці…
Джофрі скривився. Він знав, що дівчина йому бреше — вона бачила це в нього на обличчі. Він пустить їй за це кров.
— Дівча каже правду, — проскрипів Хорт. — Що людина посіє на іменини, те збиратиме увесь рік.
Казав він це байдуже, наче не зважав, чи повірить йому король, чи ні. А може, так дійсно казали? Санса не знала напевне — просто з відчаю вигадала щось зненацька, аби врятуватися від кари.