Чвара королів (ЛП)

— Я… дякую вам, мосьпані.
— Чоловік вашого віку має пильно стежити, куди ступає ногою, — чемно мовила Мелісандра. — Бо ніч темна і повна жахіть.
Він вже чув ці слова — якусь молитву з її віри. «Байдуже, в мене є власна віра.»
— Темряви бояться тільки діти, — сказав він їй. Але тієї ж миті знову почув пісеньку Пістрявчика:
— Ой пустились тіні в танок, пане мій, пустились в танок.
— Загадка, одначе, — мовила Мелісандра. — Розумний дурник і дурний мудрець.
Нахилившись, вона підняла шолома Пістрявчика і вдягла на Кресенову голову. Дзвіночки тихо закалатали, коли бляшане цеберце ковзнуло вниз до вух маестра.
— Ось вам вінець у пару до маестерського ланцюга, — оголосила вона. Чоловіки навколо зареготали.
Кресен стиснув вуста і спробував утамувати гнів. Вона вважає його слабким та безпомічним. Нехай. Ще й вечір не скінчиться, як вона переконається в іншому. Так, він старий та змарнілий, але й досі — маестер Цитаделі.
— Мені не треба іншого вінця, ніж вінець істини, — відповів Кресен, знімаючи блазенського шолома з голови.
— Є такі істини, яких в Старограді не навчають. — Мелісандра відвернулася від нього у вихорі червоного шовку і рушила назад до високого столу, де сиділи король Станіс зі своєю королевою. Кресен повернув Пістрявчикові його відерце з рогами і рушив був слідом.
На його місці сидів маестер Пилос.
Старий тільки й спромігся, що спинитися і вирячити очі.
— Маестре Пилосе, — мовив він нарешті. — Ви… ви мене не збудили.
— Їхня милість наказали мені дати вам відпочинок. — Пилос хоча б мав совість зашарітися. — Сказали, що ви на цій раді не потрібні.
Кресен окинув оком лицарів, панів, капітанів та керманичів кораблів, які сиділи мовчки. Князь Кельтигар, буркотливий старий, мав на собі делію, помережану червоними крабами з гранатів. Гарний на вроду князь Веларіон вдягся у шовк кольору зеленої морської хвилі, а на шиї мав застібку з білого золота у вигляді морського коника, що пасувала до його довгого світлого волосся. Князь Бар-Емон, пухкий хлопчина чотирнадцяти років, убрався в буряковий оксамит, облямований білим котиковим хутром. Незугарного пана Акселя Флорента аніскільки не прикрасило жовтаво-руде вбрання з лисячим хутром. Побожний князь Сонцезір мав на шиї, зап’ястках і пальцях місячні камені, а лисенійський жегляр Саладор Саан аж різав око буянням криваво-червоного єдвабу, золота, коштовного каміння. Самий лише пан Давос був вдягнений просто: у брунатний жупан та зелену делію, і самий лише пан Давос перестрів його погляд зі співчуттям у очах.
— Ви вже надто хворі та недоладні, аби радити мені щось корисне, старий маестре. — Голос був такий схожий на Станісів, але не його, не міг бути його. — Віднині моїм радником буде Пилос. Він уже й так порає за вас круків, бо ви ж більше не спроможні підніматися до крукарні. Я не дозволю вам убитися на смерть на моїй службі.
Маестер Кресен блимнув очима. «Станісе, володарю мій, сумний похмурий хлопчику, який став мені замість рідного сина… ти не повинен так чинити, хіба ж ти не знаєш, як я дбав про тебе, жив заради тебе, любив понад усе і наперекір усьому? Так, любив, і навіть більше, ніж Роберта чи Ренлі, бо тобі одному бракувало любові, більше за тебе ніхто не мав у мені потреби.» Але сказав тільки:
— Воля ваша, ясний пане, але… я голодний. Чи мені вже немає місця за вашим столом?
«Біля тебе — ось де моє місце. Біч-обіч з тобою.»
Пан Давос підвівся з лави.
— Матиму за честь, ваша милосте, якщо маестер погодиться сісти коло мене.
— Гаразд. — Князь Станіс відвернувся, аби сказати щось Мелісандрі, яка сиділа одесну від нього, на найпочеснішому місці. Пані Селиса розташувалася ошую і виблискувала усмішкою такою ж яскравою та гострою, як ребра коштовних каменів у її прикрасах.
«Надто далеко», подумав Кресен похмуро, зиркнувши туди, де сидів Давос. Між високим столом та перемитником сиділа половина Станісового панства. «Я маю підібратися ближче, щоб вкинути душителя до її келиха. Але як це зробити?»
Поки маестер повільно просувався навколо столу до Давоса Лукомора, Пістрявчик викидав свої коники.
— На землі ми рибками ласуємо, — завзято співав дурник, вимахуючи рибиною, наче можновладець пірначем, — а на дні собою їх годуємо. Отакої, йой-ой-ой.
Пан Давос посунувся, аби дати маестрові місце на лаві.
— Сьогодні нам усім варто нап’ясти блазенське вбрання, — похмуро докинув він, поки Кресен всідався, — бо вся справа відгонить якимсь божевіллям. Червона жінка, бач, вгледіла перемогу в полум’ї, тому Станіс вирішив боротися за своє право, начхавши на чисельність свого війська. Боюся, її ласкою ми всі скоро побачимо на власні очі те саме, що бачив Пістрявчик — потаємні глибини моря.
Кресен засунув руки до рукавів, наче шукаючи тепла. Пальці знайшли тверді грудочки кришталів, захованих у вовняній одежі.
— Пане Станісе…
Станіс відвернувся від червоної жінки, але відповіла за нього пані Селиса.
— Станіс — ваш король. Не забувайте про належне звертання, маестре.
— Від старості люди слабшають розумом, — буркнув до неї король. — Чого вам, Кресене? Кажіть, що маєте на думці.
— У переддвір’ї майбутньої війни вам конче необхідно укласти союз із князем Старком та княгинею Арин…
— Я ні з ким не укладаю союзу, — відрізав Станіс Баратеон.
— Так само, як світло не вкладає союзу з мороком. — Пані Селиса узяла чоловіка під руку.
Станіс кивнув.
— Старки намірилися вкрасти половину мого королівства. Так само, як Ланістери вкрали мій престол, а любий братик — мечі, замки та вірність моїх законних підданих. Усі вони — мені вороги, а державі узурпатори.
«Я втратив його», з відчаєм подумав Кресен. Якби ж вдалося непомітно підібратися до Мелісандри… вистачило б однієї миті коло її келиха.
— Ви є справжнім спадкоємцем вашого брата Роберта, законним Семицарства повелителем, королем андалів, ройнарів та першолюдей, — похнюпившись, ствердив маестер, — та все ж не можете сподіватися на перемогу без союзників.
— Король має союзника, — відказала пані Селиса. — Це Ра-Гльор, Господь Світла, Полум’яне Серце, Бог Вогню та Тіні.
— З богів виходять не надто надійні союзники, — заперечив старий, — а отой ваш бог навіть не має тут сили.
— Гадаєте? — Рубін на шиї Мелісандри зблиснув світлом, коли вона повернула голову, і на якусь мить видався яскравішим за комету. — Ви кажете якісь дурниці, маестре. Чи не вдягти вам знову корону дурня?
— Так, — підхопила пані Селиса, — шолома Пістрявчика. Він вам пасує, дідуню. Вдягніть-но його знову. Я наказую!
— Ой морськая злая хвиля, з голови та й шапку змила, — мовив Пістрявчик. — Отакої, йой-ой-ой.
Очі пана Станіса ховалися у тіні під важким лобом, щелепи мовчки жували, вуста були міцно стиснені. Коли він гнівався, то завжди скреготів зубами.
— Дурню, — прогарчав він нарешті, — моя пані дружина наказує тобі. Віддай Кресенові свого шолома.
«Ні», подумав старий маестер, «це ж не ти, це не твій звичай, ти завжди був справедливий до людей, справедливий, а не жорстокий, ти ж ніколи не розумів кпинів, як не розумів і сміху».
Пістрявчик підскочив ближче, видзеленькуючи «тень-телень, дзинь-та-бринь, всенький-день-як-пень». Маестер сидів мовчки, поки дурник припасовував йому відерце з рогами на чоло. Під його вагою Кресен схилив голову, і дзвіночки теленькнули.
— От якби він ще й співав свої поради замість белькотіти їх, — докинула пані Селиса.
— Це вже занадто, пані дружино, — мовив Станіс погрозливо. — Старий добре служив мені.
«І служитиму до останнього подиху, мій любий повелителю, мій бідний самотній сину», подумав Кресен, бо раптом знайшов спосіб. Перед ним стояв келих пана Давоса, налитий до половини кислим червоним. Він розшукав тверду лусочку кришталика в рукаві, міцно стиснув її між великим та вказівним пальцями, потягнувся до келиха. «Спритно і плавко, аби ж не запнутися», молився про себе маестер, і боги зглянулися на нього. За один миг ока пальці спорожніли. Його руки ніколи за останні роки ще не бували такі вправні та вірні. Давос побачив його рух, але окрім нього, більше ніхто — цього він був певний. З келихом у руці маестер зіп’явся на ноги.