Майже ніколи не навпаки

Бувало, хотів говорити. Вечорами з Павлом. Удень — із Доцькою. А іншим разом тижнями мовчав. Лиш дивився на двері. Чи буравив очима стелю.
Проте, коли до Павлової хати навідувався середульший — між Оксентієм і Дмитриком — брат Андрій, Дмитрик щоразу, як би йому не було тяжко, всім тілом, а коли лише головою відвертався до стіни. Чинився, що спить чи дрімає.
І робив то якось так, що ніхто з домашніх, окрім Доцьки, так і не зрозумів: брати між собою за два роки не промовили й слова.
Та одного разу, коли Андрій переступив поріг Павлової хати, Дмитрик не зміг відвернути від нього навіть голову.
І Доцька зрозуміла, що хлопець буде гинути.
Як тільки за Андрієм зачинилися двері, вона закрила полотном вікна, вигнала дітей надвір, замкнулася зсередини, напарила отави й жмутиком молодої — найтоншої — вовни почала обмивати зболіле Дмитрикове тіло, стискаючи щелепи так міцно, що здавалося, ще трохи — й білі її зуби розсиплються в порох.
Дмитрик мовчки довго дивився на неї великими й добрими карими очима, й сльози самі йому котилися лицем.
Він уже давно не встидався лежати голим перед невісткою. І тепер чомусь більш слухняно, ніж будь-коли, давав їй обмивати висохлу шкіру.
Якщо Дмитрик за цей час не розучився говорити, то лише завдяки Доці.
Але про те ніхто не знав.
— Не мий мене так файно, як до шлюбу. Сповідатися я не буду, прости, Боже, мою грішну душу. Я навіть панотцеві правду не смію сказати. Хіба лиш тобі, Доцько… Бо ти до мене добріша, як мама…
Йой, Доцько-Доцько! Якби ти знала, чого не знаєш…
Він передихнув, ніби спершу висадив на себе камінь, а потому — зсадив його з плечей:
— Погладь мені, Доцько, напослідок того мого дурня, через якого мушу вмерти… — якось по-дитинячому несподівано попросив Дмитрик невістку.
А тоді самими кістками правої руки взяв її гарячу долоню й потягнув униз живота. Живіт, здавалося, приріс до хребтової кістки.
Якби хто коли сказав Доці, що вона легко може зважитися на таке — була би тому висмикала жмут волосся з голови прилюдно.
Але Доця покірно накрила місце, куди поклав її долоню Дмитрик.
Її сьогодні ніби хто наврочив. Ніби вселився в середину хтось чужий і підмінив колишню Доцьку.
Бо їй зараз пахне горілими свічками в хаті.
І чадить ладаном.
Уже вона чує пучками пальців податливу м'якість сипучої цвинтарної глини.
Вже нудить від запаху живиці на вінку і свіжотесаного хреста в сінях.
Ще нічого цього немає. Але Доця на мить заплющує очі — й свіжі запахи близької смерті змішуються із запахами злежалого Дмитрикового тіла.
Їй страшно.
Й дивно.
Й моторошно.
Й нема кому сказати.
І навіть перепудитися нема коли.
Бо Доця ще ніколи не тримала в руках живої людини, яка на очах відпускає свою душу на небеса. Але відпускає якось так, немовби зовсім не боїться, чи навіть того хоче.
Ось він ще всіма силами намагається дихати, оце її нещасливе біднятко Дмитрик.
Та з нього вже виходять найостанніші краплі життя.
З нього виходить самий-саміський мертвецький сопух, що заповнює хату, й Божі образи, і мабуть, саму Доцю. Йому харкотить у грудях так само, як харкотить зараз у середині печі, де, мліючи, на жару доходять голубці з бурякового листу.
І сині його губи більше схожі на товчені сливи.
Лиш очі, глибоко запалі в чорні очниці Дмитрикові очі, ще блимають благанням жити. Та тут-таки гаснуть від немочі.
Так гаснуть у лісі нічні світляки, коли на них наступити навмисне ногою.
— Не бійся, Доцько… За це вже ніхто не скарає… — каже Дмитрик лагідно.
І чи то від болю, чи просто так надовго заплющує сумні свої очі.
І тоді розгублена Доця падає мокрим своїм обличчям у виголений її руками, запалий, але жорсткий жолобок межи жовтою шкірою Дмитрикових ніг. Худих-худюських і перебитих, як сухе ломаччя.
Гіркі й безсилі жіночі сльози котяться на зісохлий і зчорнілий, як і все його тіло, Дмитриків корінець.
Доцька, хоч має двоє дітей, вперше в дотеперішньому своєму житті побачила живий чоловічий страм при світлі, лише доглядаючи потовченого Дмитрика.
Дотепер вони існували якось окремо — дужий-здоровий Павловий батіг, який вона лише чула в собі гарячими поштовхами та пульсуванням тягучої чоловічої слини, і оцей зів'ялий Дмитриків пуп'янок, що завжди сумирно й байдуже лежав перед її очима між відбитих ніг, коли Доцька обмивала чи натирала хлопцеве всихаюче тіло.
А тепер вона пересохлими, пошерхлими губами шепче в ту чоловічу срамоту (Боже праведний!) покаянну якусь молитву, вигадуючи для неї на ходу слова, не боячись і не встидаючись себе такої, ні свого безустидства, ні широко розплющених Дмитрикових очей, ні його важкого зітхання та глухого схлипування над чимось своїм. Таємним.
Доця поволі обмиває Дмитрика теплою рум'янковою водою, не перестаючи гладити зморщену шкіру.
Це не гріх. Гріх — не уважити останню волю того, в кого завтра волі вже не буде ніякої.
— Одній лиш тобі, Доцько, скажу правду… Лиш тобі… Іду в глинку через Петруню Варварчукову. Любилися ми, поки Іван був на войні. Так любилися, що аж…
І колись, як зможеш, перекажи Петруні, що за другу не вмер би, навіть, якби гриз зубами камінь. А за неї таки, видиш, умираю.
…А Андрія, Доцько, стережися. Він ще за дівки перестрівав Петруню. І по тому, як Івана взяли до війська. А вона йому дала межи очі.
Видить Бог, я не хотів її займати… Ні, не так… я хотів, але не навмисно. Я не вмів. Я знав, що Іван воює. Що не вольно мені. Але як уздрів на сходах її голе тіло… Ой, Доцю-ю-ю…
Андрій і виказав. Колись застав нас на сіні. А Грицько Кейван помагав Іванові мене товкти. За що? Він же мій хрещений батько!…
…Потримай ще там руку, Доцько. Я вже не пошкоджу. Нікому.
Але Боже борони тебе сказати татові чи Павлові, що я тобі приповівся. Я би тебе прокляв з того світа, якби ти таке зробила. Петруня не винна. То все її біле тіло і мій дурний розум… най думають далі, що я впав із млина…
Але, Доцько, як згадаю, як мені було коло неї, — і не хочу гинути ніколи, хоч знає Бог, як караюся.
Але що з того, як гину вже?…
— …ЗАКЛИКАВ Я ВАС, ДІТВО, щоби зробити межи нами право, — сказав Кирило, обводячи важким поглядом усіх трьох синів. — Ви в мене — як три пальці на одній руці. Було чотири, але коли то було… та й що з того, що було?!
Мені вже більше нема, ніж лишилося. А вам — провадити фамільну господарку та тримати ґаздівство.
Щось'сми за життя придбали, щось ще придбаємо. На то робимо. Але хочу зараз казати вам свою волю, бо всяко може бути. А ви слухайте та й робіть так, як кажу. Послухаєте — будете добре гостити.
Кирило глибоко вдихнув і так само на повні груди видихнув:
— Нас із мамою дотримувати буде Павло з Одокією. Нашу хату, п'ять фальчів поля на Лугах і три фальчі пасовиська в Ямі я заповів Павлові.
Оксентій голосно проковтнув слину. Андрій шкрябав пальцем скатертину. Павло поклав обидві руки перед себе.
— Три фальчі лісу на Посічі, що мали відійти Дмитрикові після женіння, — Кирило зробив довгу паузу, ніби проштовхував застряглий кусень у горлі, — й Дмитрикову полонину в Кісному, — я записав на Андрія. Вони собі два любилися змалку, так що, гадаю, Дмитрик і з того світа буде просити Бога за тебе, Андрію.
Кирило встав з-за столу й підійшов до вікна. Він відвернув полотняний фіранок і притулив чоло до шиби.
З вікна виднілися горби, а найдальший горб, круглий, як місяць уповні, називався Кісний. Бо добра й груба з року в рік косовиця була там. Кирилові на мить здалося, що він бачить отару біленьких овечок, які бредуть хребтом Кісного. Перескакуючи через мурашині купини, їх наздоганяє веселий Дмитрик із батогом у руках і сопілкою за поясом, а ззаду мотиляє чорно-білим хвостом Гавчик.
Ой, Гавчик… Скавучав після Дмитрикової смерті чомусь під Варварчуковою стайнею тиждень, аж поки чиясь добра рука не підстрелила песика.