Майже ніколи не навпаки

Кирило ставав каменем, коли на Німого нападали корчі — і той качався по землі чи від болю, чи від миттєвого безпам'ятства, випускаючи з рота біле шумовиння. Одні казали, що то чорна хвороба кидає Німим об землю, інші — що з нього виходять воєнні страхи й, мовляв, скоро чоловік заговорить. А треті шептали, що мучить Німого нечиста сила і не годна вийти з нього.
Проте Кирило знав точно: Німого не треба сердити чи лякати.
Але коли Кирило брав із собою Олексу на полювання, вони обидва були щасливі: бо тільки там Німий почував себе повноцінною людиною — жодного разу в лісі його не ловили корчі.
…З четверга на п'ятницю Василина прокинулася раніше від Кирила. Чомусь довго не хотіла його будити. А розбурхувала — дивувалася сама собі. Бо не казала ні слова, як звично, лиш, о, диво, забуто торкнулася губами чоловікового чола.
Та навіщось — як ніколи — вийшла аж за хвіртку, проводжаючи його в холодний осінній ранок.
Кирило танув в імлі з очей, а Василині хотілося гукнути його назад. Так, ніби мала сказати що важливе. Та лиш махнула рукою й повернулася в іще теплу хату.
…В СУБОТУ ВДОСВІТА, ще до того, як закукурікали півні, у вікно загриміло.
А далі Василина вже лише слухала чорну біду.
Андрій — без лиця — влетів у хату й без «добридень» продихнув:
— Мамо, пропав тато.
— Як пропав?! — Василина одною рукою нервово шукала спідницю, а другою притримувала пазуху, ніби ховалася від когось чужого. — Де пропав? — трясла Андрія за груди й зазирала одночасно в очі.
— Мамо, тато пропав у лісі! — Андрій зачерпнув горня води й, захлинаючись, випив до дна, ніби від великої спраги. — Ми розійшлися в три боки й перекрикувалися між собою. А тоді перестали, бо Німий уже гнав оленя в засідку. А коли олень упав у капкан, у западню, тата ніде не було. Ми з Німим шукали його півдня й цілу ніч. Я голос стратив, кричучи, але тата не було.
— Де ви його загубили? — запитала Василина, не надто добре чуючи свій голос, і до кінця не розуміючи, що відбулося з її Кирилом.
— У Бозні.
— А де Німий?
— Шукає. Я прийшов за хлопцями. Будемо шукати далі.
— Ти мені всю правду кажеш, Андрію? — подивилася синові в очі.
— А чого б не казав, мамо? — запитав, знову черпаючи горням воду з відра.
…Третій день три брати, перемерзлі й змучені, місили лісові стежки й нетрі.
Першого ж дня відпустили в село Німого. Його била гарячка й кілька разів за день ловили корчі.
Спершу Німий упирався. Розмахував руками, виривав з горла несамовито хрипкі звуки або намагався плакати.
Але був надто збуджений, щоб Чев'юки могли зрозуміти, що він хоче сказати.
Аж поки Андрій силоміць не посадив Німого на пень, не притиснув обома руками плече й не сказав чомусь сердито, з притиском, майже з криком:
— Іди в село! Ми будемо шукати самі. Ти не винен, що тато заблудився, або десь наразився на приманку. Ми знайдемо. А ти шуруй до хати!
Павло відвів Андрієві руки з плеча Німого:
— Нащо ти кричиш на нього? Він добре чує. Не видиш, що він перепуджений? Будь, Олексо, дома, — сказав майже на вухо. — І не трусися так… Пам'ятаєш, я колись також падав у приманку? Іди в село. Але не пужай людей і маму, — в'яло попросив Павло.
…Оксентій з Андрієм ішли плече в плече.
Мовчки.
Ліниво.
Павло на все горло гейкав десь далеко попереду.
Вгорі каркала ворона.
Під ногами шарудів вітер.
Андрій зупинився, навіщось узявся рукою за стовбур явора, погладив його, а далі сказав Оксентієві, довго перед тим дивлячись йому в очі:
— Тата скоро не знайдемо. — Як?!
— Знаю.
— Звідки можеш знати? Нащо прорікаєш дурне?
— А нащо дурне питаєш? Знаю та й усе. А ти думай, чи не забагато Павлові добра відказав тато?
— Що вже зробиш по всьому?.. Треба йти в село й кликати чоловіків на поміч.
— Дурню ти! — чомусь прошипів Андрій. — Дурню. Нема вже тата. Нема. Мертвий.
— Ти звідки знаєш?
— Бачив! Німий — не хотівши — застрілив. Чистив увечері коло ватри в колибі рушницю, а його корчі зловили. І він стрілив. А тато сидів коло стіни. Лаштував вечерю…
Ми обидва спочатку втекли. А зранку я вернувся. Видко, тато був спершу ранений, і рятувався. Бо я знайшов його коло ватри серед колиби. Обгорілого.
— Де?!
— У Бочкові.
— А що ми в Бозні шукаємо, як треба йти в Бочків?!
— А ти, дурню, думай… Головою, а не п'ятами думай.
…МАРИНЬКА-БОГОДУХА показалася у хвіртці Чев'юкового подвір'я в четвер перед Великоднем. Коли Василина місила тісто на паски.
Якусь секунду Чев'ючка гамувала в собі злість: відкрити двері й пустити гостя в хату, коли міситься тісто на паску, — поганий знак.
Інша секунда кинула Василину в жар: в селі казали, що Маринька-богодуха пропала минулої, Вербної, неділі після служби Божої.
На відміну від Кирила Чев'юка Мариньки в Тисовій Рівні не здогадувалися й одної днини. Не було кому ані банувати за нею, ані шукати.
Третю секунду Василину звалила радість: іще ніколи Маринька не приходила до Чев'юків з недобрими вістями.
Наступна секунда була мертва: навіть Маринька не могла зараз принести добру вістку на подвір'я Чев'юків.
Проте Василина кулею вилетіла на ґанок, лишаючи позаду себе дорогу з муки й пряний запах ванілю.
— Не плачте, Василино. Кирило знайшовся. Але він не живий. — Одним духом випалила Маринька, сідаючи на лавку під стіною. — Кажіть своїм синам, най ідуть у Бочків. У колибу на Іванцевому полі, й забирають татові кості, щоби поховати ще до Великодня.
— В який Бочків, жінко, як Кирило пропав у Бозні?! — Василина тільки що не замахнулася на неї.
Маринька встала, підійшла до Василини, мовчки і якось дуже жалісно погладила мокре лице, а після того обтрусила муку з її спідниці й навіщось обібрала з пальців прилипле тісто.
А тоді сказала:
— У Бочків треба йти, вам кажу! Гарантовано його з'їли вовки. Лишилися самі кості. Я пізнала його по шкіряному паску, що висів на бантині. І по вашому ґарчику від капусти з різьбленим оленем на ручці.
Мені сказав сон, Василино. І голос. Голос казав, що я знайду його аж перед Великоднем.
Маринька глибоко вдихнула, так само глибоко видихнула. А вже тоді вдарила по голові обухом:
— Ми ся любили з Кирилом, Василино, коли ще я була дівкою, а він парубком. У тій самій колибі. На Іванцевому полі. А як він оженився на ваших ґрунтах та лісах, я хотіла смерть собі заподіяти… А потому ще раз хотіла вмерти, коли вашого Дмитрика… але най буде, як є… Бог усевидющий. Він усе знає…
А Бог вертав мені душу з того світу два рази. Я через це була сердита на Бога. А тепер знаю, для чого він не приймав мою душу до себе: щоб я до Великодня знайшла свого Кирила. Там само, де його лишила.
Не сердьтеся на мене, Василино… Я вам не шкодила. Мені моє серце колись пошкодило.
Але Кирило вмер не своєю смертю. Я знаю. У черепі в нього дірка.
Та не той то був чоловік, щоби сам розпрощався з цим світом і з вашими дітьми, Василино. Не той… Я знаю.
— …ЗАВТРА БУДЕМО ОРАТИ НА ЛУГАХ, — сказав Павло за вечерею. — Мама прийде поблагословити.
Доця на те змовчала.
— Як перший раз починаєш землю після зими, треба благословити, — навіщось пояснював Павло, нібито Доця того не знала. — А ми перший раз ідемо на своє поле на Луги.
— Най Бог нам помагає, — перехрестилася жінка, а тоді несподівано для себе самої погладила чоловіка по голові.
Бідний Павло. Що вже вони пережили за перші півроку…
З'їлися на нитку за тата. Уже всі перестали шукати, а Павло, запустивши роботи й хату, бродив лісами Бозни, ніби скарб там надумав знайти. Потім обійшов ліси довколишні. Але до Бочкова й не наближався. Бочків — це якраз у протилежний від Бозни бік. Шість хуторів від Бозни до Бочкова.
А коли по всьому Павло збирав татові кістки в домовину, то, певно, би й камінь був заплакав.