Людина-амфібія

Крім дітей, тут жили мавпи. Безхвості мавпи. Мавпи без жмутка шерсті на тілі.
Найдивнішим було те, що всі мавпи — деякі краще, деякі гірше — вміли говорити. Вони сперечалися з дітьми, сварилися, верещали тоненькими голосами. Але загалом вони жили з дітьми у злагоді і сварилися з ними не більше, ніж діти поміж собою.
Крісто часом не міг угадати: справжні це мавпи чи люди.
Коли Крісто оглянув сад, він помітив, що цей сад менший за верхній і ще стрімкіше спускається до затоки, впираючись у прямовисну, мов стіна, скелю.
Море було, мабуть, недалеко за цією стіною. Із-за стіни долинав гул морського прибою.
Обстеживши за кілька днів що скелю, Крісто пересвідчився, що вона штучна. Ще один мур — четвертий. В густих заростях гліциній Крісто помітив сірі залізні двері, пофарбовані під колір скель так, що вони цілком зливалися з ними.
Крісто прислухався. Жоден звук, крім прибою, не долинав із-за скелі. Куди вели ці вузькі двері? На берег моря?
Раптом почувся збуджений дитячий крик. Діти дивилися в небо. Крісто підвів голову і побачив дитячу кульку, що поволі летіла через сад. Вітром її несло до моря.
Звичайна дитяча кулька, що пролетіла над садом, чомусь дуже схвилювала Крісто. Він занепокоївся. І як тільки слуга, одужавши, повернувся, Крісто пішов до Сальватора і сказав йому:
— Лікарю! Незабаром ми їдемо в Анди, можливо, надовго. Дозвольте мені побачитися з дочкою й онукою.
Сальватор не любив, коли його слуги йшли з двору, саме тому, наймаючи їх, віддавав перевагу одинакам. Крісто мовчки чекав, дивлячись Сальваторові в очі.
Сальватор холодно глянув на Крісто, нагадав йому:
— Пам’ятай нашу умову. Бережи язика! Іди. Повертайся не пізніше як за три дні. Стривай…
Сальватор пішов до другої кімнати і виніс звідти замшеву торбинку, в якій подзвонювали золоті пезо.
— Ось для твоєї онучки. І тобі за мовчанку.
  
НАПАД 
 
— Якщо він не прийде і сьогодні, я відмовлюсь від твоєї допомоги, Бальтазаре, і запрошу спритніших і надійніших людей, — сказав Зуріта, нетерпляче смикаючи-пухнастого вуса. Цього разу Зуріта був одягнений у білий міський костюм і капелюх-панаму. Він зустрівся з Бальтазаром в околицях Буенос-Айреса, там, де кінчаються оброблені поля і починаються пампаси.
Бальтазар у білій блузі і синіх смугастих штанях сидів край дороги і мовчав, ніяково поскубуючи випалену сонцем траву.
Він сам починав жалкувати, що послав свого брата Крісто шпигуном до Сальватора.
Крісто був на десять років старший за Бальтазара. Проте, незважаючи на свої роки, був ще дужий і спритний. А що вже хитрий, як пампасівський кіт. І все ж Крісто був ненадійною людиною. Він пробував обробляти землю — та це йому набридло. Потім завів шинок у порту, але почав пиячити і незабаром розорився. Останні роки Крісто займався дуже темними справами, пускаючи в хід свою незвичайну хитрість, а часом і підступність. Така людина була цілком придатна до ролі шпигуна, та вірити їй не можна було. Коли б йому було вигідно, він міг би зрадити навіть рідного брата. Бальтазар знав це і тому непокоївся не менше, ніж Зуріта.
— Ти певен, що Крісто побачив повітряну кульку, яку ти запустив?
Бальтазар здвигнув плечима. Йому враз захотілося облишити цю витівку, піти додому, промочити горло холодною водою з видом і швидше лягти спати.
Сонце сідало, його останнє проміння осяяло клуби куряви, що здіймалися з-за пагорба. Водночас почувся різкий протяжний свист.
Бальтазар стрепенувся.
— Це він!
— Нарешті!
Крісто бадьоро підходив до них. Він уже не був схожий на виснаженого старого індіанця. Ще раз по-молодецькому свиснувши, Крісто підійшов і привітався з Бальтазаром і Зурітою.
— Ну, що, познайомився з морським дияволом? — запитав його Зуріта.
— Ще ні, але він там. Сальватор охороняє диявола за чотирма мурами. Найголовніше зроблено: я служу в Сальватора, і він мені вірить. З хворою онучкою в мене дуже добре вийшло. — Крісто засміявся, примруживши свої хитрі очі. — Вона мало не зіпсувала справи, коли одужала. Я її обіймаю, цілую, як і слід люблячому дідові, а вона, дурненька, брикатися і мало не в сльози. — Крісто знову засміявся.
— Де ти добув свою онучку? — запитав Зуріта.
— Грошей не знайдеш, а дівчаток легко знайти, — відповів Крісто. — Мати дитини задоволена. Я одержав від неї п’ять паперових пезо, а вона — здорову дівчинку.
Про те, що він одержав від Сальватора важкеньку торбинку золотих пезо, Крісто не сказав ні слова.
— Чудеса у Сальватора! Справжній звіринець! — і Крісто почав розповідати про все, що він бачив.
— Усе це дуже цікаво, — промовив Зуріта, запалюючи сигару. — Але ти не бачив найголовнішого — диявола. Що ти думаєш робити далі, Крісто?
— Далі? Зробити невеличку прогулянку в Анди. — І Крісто розповів, що Сальватор збирається полювати на звірів.
— Чудово! — вигукнув Зуріта. — Маєток Сальватора стоїть далеко від інших селищ. Коли Сальватора не буде, ми нападемо на його володіння і викрадемо морського диявола.
Крісто заперечливо похитав головою.
— Ягуари відірвуть вам голови, і ви не зможете знайти диявола. Та й з головою не знайдете його, коли і я його не знайшов.
— Тоді ось що, — подумавши, сказав Зуріта. — Ми влаштуємо засідку на Сальватора, коли він вирушить на полювання; захопимо його в полон і вимагатимемо викуп — морського диявола.
Крісто спритним рухом витяг із бокової кишені Зуріти сигару, що там стирчала.
— Дякую. Засідка — це краще. Але ж Сальватор обдурить: пообіцяє викуп і не дасть. Ці іспанці… — Крісто закашлявся.
— Що ж ти пропонуєш? — вже роздратовано запитав Зуріта.
— Терпіння, Зуріто. Сальватор вірить мені, але тільки до четвертого муру. Треба, щоб лікар вірив мені, як самому собі, і тоді він покаже мені диявола.
— Ну?
— Ну от. На Сальватора нападуть бандити, — і Крісто тицьнув пальцем у груди Зуріти, — а я, — він ударив себе в груди, — чесний арауканець, урятую йому життя. Тоді для Крісто не залишиться таємниць у домі Сальватора. (“І гаманець мій поповниться золотими пезо”, — докінчив він у думці).
— Що ж, це непогано.
І вони умовились, якою дорогою Крісто повезе Сальватора,
— Перед тим днем, коли ми виїдемо, я кину через мур червоний камінь. Будьте напоготові.
Хоч план нааду обміркували дуже ретельно, одна одна непередбачена обставина мало не зіпсувала справи.
Зуріта, Бальтазар і десятеро головорізів, завербованих у порту, одягнені у костюми гаучо [8] і добре озброєні, верхи на конях чатували на свою жертву далеко від житла.
Ніч була темна. Вершники прислухалися, сподіваючись почути тупіт кінських копит.
Але Крісто не знав, що Сальватор виряджається на полювання не так, як це робилося кілка років тому.
Бандити несподівано почули шум мотора, що швидко наближався. З-за пагорка блиснули сліпучі вогні фар. Величезний чорний автомобіль промчав повз вершників, перш ніж вони встигли збагнути, що сталося.
Зуріта несамовито лаявся. Бальтазара це розсмішило.
— Не журіться, Педро, — сказав індіанець. — Удень спека, вони їдуть уночі, — у Сальватора два сонця на машині. Вдень вони відпочиватимуть. Ми можемо наздогнати їх на привалі. — І, пришпоривши коня, Бальтазар поскакав слідом за автомобілем. За ним рушили й інші.
Вершники їхали години дві і раптом несподівано помітили вдалині багаття.
— Це вони. У них щось скоїлося. Стійте, я підповзу до них і довідаюсь. Чекайте на мене.
І, зіскочивши з коня, Бальтазар поповз, немов гадюка. За годину він повернувся.
— Машина не везе. Зіпсувалася. Вони лагодять її. Крісто стоїть на варті. Треба поспішати.
Все інше сталося дуже швидко. Бандити напали, і не встиг Сальватор отямитись, як йому, Крісто і трьом неграм зв’язали руки й ноги.