Дотик

— У готелі «Кінрос», мадам. Дуже комфортабельний заклад, до речі.
— Він є власником цього готелю?
— Ні, — коротко відказала місіс Самерс; і, хоч як Елізабет не старалася, їй не вдавалося розговорити економку на цю тему.
У міру того як вони просувалися до кухні, комори та винного льоху, господиня Кінрос-гаусу виявила, що решта слуг були китайцями. Коли Елізабет з місіс Самерс проходили повз них, вони посміхалися і вклонялися.
— Тут що, усі слуги чоловіки? — перелякано верескнула Елізабет. — Ви хочете сказати, що саме чоловіки прибиратимуть мої кімнати, пратимуть і прасуватимуть мою одіж? У такому разі, місіс Самерс, свою нижню білизну я пратиму сама.
— Не варто робити з мухи слона, мадам, — відказала економка, ніби то пусте. — Наскільки я пам’ятаю, оці китайські нехристі увесь час заробляють на життя пранням. Містер Кінрос каже, що вони перуть так добре, бо давно призвичаїлися прати шовк. А те, що вони чоловіки, не мусить вас бентежити, мадам. Це ж не білі чоловіки, а всього лише китайські нехристі.
Особиста служниця Елізабет прибула невдовзі після ленчу. Вона виявилася китаянкою, і, на думку Елізабет, такою вродливою, що аж дух перехоплювало. Тонка, як лозинка, а рот — наче бутон квітки. Хоча Елізабет до цього дня не доводилося бачити китайців, щось у зовнішності дівчини підказало їй, що в її жилах текла і європейська кров. Її очі нагадували формою мигдаль, але були ширшими та виразнішими, аніж у решти китайців, і мали чітко видимі повіки. Дівчина була вбрана у чорні шовкові брюки та жакет, а її волосся було забрано на потилиці традиційним «кінським хвостом».
— Дуже приємно бути у вас, мадам. Мене звуть Джейд — це як назва каменя яшма, — мовила китаянка, склавши руки човником біля грудей і знічено посміхаючись.
— Ти говориш без акценту, — зауважила Елізабет, яка за останній місяць чула багато вимов, при цьому не здогадуючись, що її шотландський акцент був настільки сильний, що співрозмовники інколи не розуміли її. Джейд говорила як жителька колонії — трохи іст-лондонського кокні вперемішку з північноанглійською та ірландською вимовами. Окрім того, було в її вимові іще щось виразно місцеве.
— Мій батько прибув з Китаю двадцять три роки тому і зустрів мою матір, ірландку. Я народилася на золотих родовищах Баларат, мадам. Відтоді ми завжди перебиралися туди, де видобувалося золото, але тато зійшовся з міс Рубі, наші мандри скінчилися. Коли народилася Півонія, моя мати втекла з кавалеристом армії Її Величності королеви Вікторії. Тато каже, що то був голос крові. Свої сходяться зі своїми ж. А мені здається, що вона втомилася народжувати дівчат. Нас аж семеро.
Елізабет спробувала придумати у відповідь щось утішне.
— Я не буду аж надто суворою господинею, Джейд, це я тобі обіцяю.
— О, будьте настільки суворою, наскільки вам подобається, міс Лізі, — весело відповіла Джейд. — Я була служницею міс Рубі, і після неї мені вже нічого не страшно.
Ага, отже, ота Рубі була жінкою крутої вдачі.
— А хто зараз їй прислужує?
— Моя сестра, Перлина. А коли вона набридне міс Рубі, то є іще Жасмин, Півонія, Шовкова Квітка і Квітка Персика.
Від місіс Самерс Елізабет дізналася, що Джейд мала жити в сараї на подвір’ї.
— Це негарно, — твердо заявила Елізабет, сама дивуючись своїй безрозсудній сміливості. — Джейд — красива молода жінка, і її слід берегти. Їй можна переїхати до кімнати гувернантки — допоки мені не знадобиться гувернантка. А китайські слуги-чоловіки теж мешкають у сараї?
— Вони мешкають у місті, — жорстко і стримано відповіла місіс Самерс.
— А з міста вони їдуть сюди у вагонетці?
— Іще чого не вистачало, мадам! Вони йдуть сюди зміїною стежкою.
— А містер Самерс в курсі про те, як ви ведете господарство, місіс Самерс?
— Це не його справа, бо економка тут — я! Ті чоловіки — китайці, які позбавляють роботи білих людей!
Елізабет пирхнула:
— Я ніколи не чула, щоб біла людина, хоч якою б нужденною вона не була, мала бажання бруднити свої руки об брудну одіж інших людей, щоб заробити цим на життя. У вас колоніальний акцент, тож я припускаю, що ви народилися й виросли в Новому Південному Уельсі, але я попереджаю вас, місіс Самерс, що не потерплю расової упередженості в цьому домі.
— Вона доповіла про мене містеру Кінросу, — гнівно кинула місіс Самерс своєму чоловікові, — і той страшенно на мене розлютився! Тому Джейд мешкатиме у кімнатах гувернантки, а слуги-китайці приїжджатимуть сюди на вагонетці! Це просто жах!
— Інколи, Меґґі, ти верзеш дурниці, — зауважив містер Самерс.
Місіс Самерс заціпеніла.
— Усі ви — зграя безбожників, а містер Кінрос — найгірший з них! Спочатку живе з отією жінкою, а потім бере — і привозить сюди дівчинку, яка йому в доньки гордиться!
— Стули пельку, жінко! — відрізав містер Самерс.
Спочатку Елізабет було важко зайняти увесь свій час; після розмови з місіс Самерс вона відчула до цієї жінки таку неприязнь, що стала її уникати.
Бібліотека, попри всі ті п’ятнадцять тисяч книжок, не надто її втішала; там було повно книжок на теми, які її не цікавили, — від геології та машинобудування до способів обробляння золота, срібла, заліза та сталі. Цілі полиці були заставлені звітами різних комісій, а ще більше книг мали назву на кшталт «Англійське право». І ніяких тобі романів. Усі праці про Александра Македонського, Юлія Цезаря та інших знаменитих людей, про яких розповідав її чоловік, були грецькою, латиною, італійською або ж французькою — який же освічений був Александр! Але Елізабет усе ж надибала спрощені перекази деяких міфів у книзі Гібона «Занепад та крах Римської імперії»; а ще їй трапилося повне зібрання творів Шекспіра. Міфи читалися із захватом, твори Шекспіра — йшли складно.
Александр заборонив їй ходити до церкви Святого Андрія (шпилястої англіканської церкви з червоної цегли), поки вона трохи не обживеться, і Елізабет здалося, що в місті Кінрос немає мешканців, з якими їй хотілося б спілкуватися. У неї в душі почала зріти підозра, що чоловік навмисне хотів ізолювати її від простого люду і приректи на самітництво на високій горі. Наче вона була якоюсь таємницею, котру слід усіляко оберігати.
Але оскільки Александр не заборонив їй ходити пішки, вона стала гуляти, обмежуючись спочатку територією довкола маєтку, а потім наважилася відходити й далі. Вона знайшла зміїну стежку і пройшла нею аж до уступу, де знаходилися копри розроблюваної копальні, але так і не знайшла зручного місця, звідки могла б непоміченою спостерігати за роботами. Після цього Елізабет почала поволі заглиблюватись у таємниці лісу, виявивши в ньому чарівний світ схожих на мереживо папоротей, порослих мохом лощин, товстелезних дерев зі стовбурами яскраво-червоного, рожевого, кремового, блідо-блакитного та коричневого кольорів. Усюди пурхали зграйки небачено-красивих пташок — папуг усіх кольорів райдуги, вертких пташок, які дзеленчали наче дзвіночки, пташок, що співали мелодійніше за солов’їв. Затамувавши подих, Елізабет спостерігала, як стрибають з каменя на камінь маленькі кенгуру, — перед нею неначе ожили ілюстрації з книги про природу.
Зрештою вона зайшла так далеко, що почула гуркіт води і виявила чистий та потужний потік, що стрибав униз глибочезним схилом, спочатку до лісу, а потім — до залізних джунглів міста Кінрос, що розкинулося внизу. Контраст був різким та моторошним: рай, що був побіля водоспаду, біля підніжжя гори перетворювався на огидні купи породи, уламки, отвори, насипи та траншеї. А ріка внизу ставала такою ж брудною та огидною, як і пейзаж довкола.
— Бачу, ти знайшла водоспади, — почувся голос Александра.
У Елізабет від подиву перехопило подих, і вона різко обернулася, крутнувшись на місці.
— Ти налякав мене!
— Не так сильно, як налякала б змія. Будь обережною, Елізабет. Тут повно змій, і укус деяких з них буде смертельним для тебе.
— Так, я про це знаю. Джейд попередила мене про них і навчила, як їх відлякувати, — сильно тупнути ногою.