Дотик

— Оскільки ти носиш у собі мою дитину, то мені настав час сказати тобі дещо про себе, — суворо мовив Александр. — Я — не з родини Драмондів. Тільки спокійно і без крику! Дай мені сказати! Я — не брат тобі, Елізабет. Я просто далекий родич по лінії Маррі. Моя мати була з родини Маррі, але я й гадки не маю, хто був моїм справжнім батьком. Дункан Драмонд дізнався, що моя мати зустрічається з якимось іншим чоловіком, дізнався з тієї простої причини, що вона вже рік не бажала з ним спати, але завагітніла дитиною, до появи якої він не мав жодного стосунку. Коли він звинуватив її в подружній зраді і став вимагати викласти все начистоту, вона відмовилася назвати ім’я чоловіка; сказала лише, що покохала його і через те не могла спати з Дунканом, якого ніколи не любила. Вона померла при пологах і забрала свою таємницю у могилу. А Дункан був надто гордий, щоб сказати, що я — не його син.
Елізабет слухала, розриваючись між полегшенням через те, що Александр сердився не на неї, та страхом, якого на неї нагнала щойно почута історія. Але більша частина її єства не могла збагнути, навіщо він навмисне зруйнував отой прекрасний момент обіймів, момент єднання почуттів? Хтось старший та досвідченіший спитав би на її місці, чи не можна було б відкласти цю новину на якийсь інший день, але все, на що спромоглася в ту мить Елізабет, — це збагнути, що диявол в Александрі був сильніший за коханця. Її дитина була для нього менш важливою, аніж його прихована незаконнонародженість.
Аби не мовчати, вона вигукнула:
— О Александре! Бідна твоя мати! Що ж то був за чоловік, який дозволив їй отак померти?
— Не знаю, хоча я не раз про це запитував себе, — відповів він іще суворішим голосом. — Усе, що я можу сказати, — це те, що той чоловік більше переймався власного шкурою, ніж моєю матір’ю чи мною.
— А може, його на той час уже не було на світі, — припустила Елізабет.
— Не думаю, — відказав Александр. — У всякому разі, моє дитинство минуло в стражданнях, які я терпів від чоловіка, якого вважав своїм батьком; і я ніяк не міг збагнути, чому ж він завжди невдоволений мною і що я маю зробити, щоб його задобрити. Звідкись у мені взялася віслюча впертість, яка не дозволяла принижуватися та благати, хоч як би сильно Дункан мене не бив і хоч які б жахливі речі не змушував робити. Я просто ненавидів його. Ненавидів його!
«І ця ненависть досі керує твоїми вчинками, вона панує над тобою, Александре Кінрос», — подумала Елізабет.
— А як же ти про все це дізнався? — спитала вона, сама злякавшись власної сміливості.
— Коли приїхав Маррі, щоб перебрати церкву, Дункан знайшов у ньому споріднену душу. З першого ж дня вони потоваришували, і Дункан, напевне, відразу ж розповів Марpi історію про моє походження. На той час я вже звик майже увесь час проводити в домі у пастора, навчаючись у доктора МакҐреґора, — Дункан не міг піти проти свого священика, — і тому наївно припустив, що так буде і при Маррі. Але той заборонив мені з’являтися у себе і сказав, що потурбується про те, щоб я ніколи не поступив до університету. В очах у мене потемніло, і я його ударив. Ну, зламав йому щелепу, а він примудрився-таки презирливо плюнути мені, що я — байстрюк, що моя мати була звичайною повією і що я потраплю до пекла за те, що моя мати і я скоїли з Дунканом.
— Яка жахлива історія! — мовила Елізабет. — Саме тому ти і втік, наскільки я розумію.
— Так, тієї ж ночі.
— А твоя сестра по-доброму до тебе ставилася?
— Вініфред? Так, певним чином так, але вона на п’ять років старша і вже була заміжньою на той час, коли стала відомою правда. Здається мені, що вона й досі нічого про це не знає. — Нарешті Александр відпустив Елізабет зі своїх рук. — Зате тепер про це знаєш ти.
— Так, тепер — знаю, — повільно мовила вона. — Тепер знаю. Відтоді як я тебе зустріла, я відразу ж відчула, що тут щось не так, — ти поводився не так, як ті Драмонди, яких я знала. — Вона зобразила посмішку, витягнувши її з якогось вмістилища внутрішньої сили та незалежності, про яке вона навіть і не здогадувалася. — Якщо чесно, то ти нагадав мені Диявола — своєю бородою та бровами. Я страшенно тебе боялася.
Це зізнання породило сміх та спантеличений погляд.
— У такому разі бороду доведеться негайно зголити, але з бровами буде складніше. Принаймні не буде сумнівів стосовно батька майбутньої дитини.
— Які там сумніви, Александре? Я приїхала до тебе незайманою.
Замість відповіді він взяв її за праву руку, поцілував, а потім повернувся і вийшов з кімнати. Коли вона лягла спати, його в ліжку не було, і тієї ночі він так і не з’явився. Елізабет лежала в темряві з широко розкритими очима і тихо плакала. Чим більше вона дізнавалася про свого чоловіка, тим менше вірила в те, що коли-небудь зможе його покохати. Над ним панувало його минуле, а не майбутнє.
  
Розділ 2
 
По слідах Александра Македонського
 
Коли Александр втік з дому в переддень свого п’ятнадцятого дня народження, він не взяв з собою нічого, окрім буханця хліба та шматка сиру. Єдиним пристойним убранням було те, у якому він ходив до церкви, а решта було надто потертим та дірявим, щоб давати собі клопіт брати з собою. Хоча він і не був міцної статури, те життя, до якого змусив його батько, розвинуло в ньому незвичайну силу та витривалість, тому він біг пристрибом цілу ніч, не зупиняючись перевести подих. Час від часу інші хлопці теж намагалися втекти з Кінроса, але їх незмінно знаходили за милю-дві від домівки. Александр вважав, що в глибині душі їм не надто хотілося тікати. Ним же думка про втечу заволоділа повністю, тож коли о п’ятій ранку він нарешті зупинився попити води зі струмка, від Кінроса він уже встиг відбігти аж на сімнадцять миль. Що тримало його в тому місті, якщо він не зможе потрапити звідти до університету в Единбурзі? А провести все своє життя на ткацькій фабриці було для нього рівнозначно смертному вироку.
За тиждень він устигнув добратися до околиць Ґлазґо — у нього забракло духу вирушити до Единбурга, — де він сподівався знайти хоч якусь роботу. Подорожуючи, він, щоб прожити, рубав дрова та підстригав у парках дерева та кущі, але мріяв він про інше. Що йому хотілося — так це можливості спробувати себе в такій роботі, яка б давала йому змогу навчатися і вдосконалюватися, роботі, яка вимагала як розуму, так і грубої сили. І він знайшов таку роботу, коли дістався до Ґлазґо — третього за розміром великого міста на Британських островах.
Предмет його мрії стояв у дворі, нагнітаючи повітря в плавильню: з труби ішов дим, а округлий корпус оповивала біла пара. Паровий двигун! На мукомельні в Кінросі було два парові двигуни, але Александр так жодного разу їх і не бачив — і ніколи б не побачив, навіть якби залишився в Кінросі. Територію мукомельні розподілили між місцевими родинами, а Дункан та Джеймс Драмонди були прикріплені до ткацької фабрики- як і їхні діти.
«А натомість я, — подумав Александр, — учиню так, як учинив мій знаменитий тезко, — вторгнуся на незвідану територію».
Навіть у свої п’ятнадцять років він мав підхід до людей і вмів їх зачаровувати. Досі ці чари були спрямовані виключно на померлого Роберта МакҐреґора, але тепер, коли Александр проникнув на плавильню, він знайшов нову мішень для своїх чарів — і не якусь там закіптюжену постать, яка кидала лопатою вугілля в розпечену ненажерливу пащеку котла. Біля парового двигуна стояв добре вдягнений чоловік з ганчіркою в одній руці та гайковим ключем у другій. Стояв — і нічого не робив.
— Вибачте, сер, можна до вас звернутися? — спитав Александр у байдикуючого чоловіка і посміхнувся.
— Звісно.
— А що тут виробляють?
«І чому ж я, — думав згодом той чоловік, — чому я не дав тому вилупку копняка? Так, щоб він аж з двору вилетів!» Але натомість чоловік біля парового двигуна звів брови і посміхнувся у відповідь.
— Тут виробляють котли та парові двигуни, хлопче. Розумієш, скрізь бракує котлів та парових двигунів, дуже бракує.