Дотик

Александр дізнався, що Каліфорнія складається з молодих порід, особливо вздовж узбережжя. І її часто стрясали землетруси, хоча особисто він іще не встиг відчути жодного.
— Прибережні гори є надзвичайно молодими — пісковики та глинисті сланці, але далі на північ вони перериваються виходами граніту, що поставив їх сторч під час пліоценової ери, тобто зовсім недавно. Біля підніжжя Сьєрри є виходи вапняку на поверхню, але сам кряж, здається, складається майже цілком з чистого граніту. Саме в тих гранітових краях трапляються кварцові жили з чистим самородковим золотом, і саме ці жили ми й будемо шукати, — підсумував Біл.
Кажуть, що є люди, які нюхом чують присутність золота. Ці люди можуть навіть заприсягнути, що винюхають золото і під землею. Виявилося, що Александр був саме такою людиною.
Ранньої осені 1862 року вони вирушили на південь від Американ-ривер, женучи довжелезний караван мулів, нав’ючених усім тим, що вони придбали в Сан-Франциско, а також усім тим, чим вони розжилися на покинутих розробках, у тому числі деталі поламаного подрібнювача, каменедробарки; а на рамі, задні кінці якої волочилися по землі, їхав середніх розмірів котел для парового двигуна, який збирався збудувати Александр. Біл та Чак схилялися до того, щоб заглибитися в гори Сьєрра і піднятися вище, та розважливий Александр заперечив і наполіг на своєму, бо у них не вистачило б часу розпочати видобувні роботи до зими. До того ж він смутно відчув запах, схожий на той, який іде від золотої пломби в кутньому зубі. Той запах ішов від долини, яка нічим не вирізнялася серед сотні собі подібних — з гранітними валунами на схилах, рідко зарослих деревами.
— Спочатку спробуємо тут, — рішуче сказав він. — Якщо нічого не знайдемо, то піднімемося вище, бо мені здається, що тут є золото, і до того ж — близько до поверхні. Бачиш отой вихід породи, Чаку? Піди і поглянь на нього. Там ми і застовпимо нашу першу ділянку.
Біля підніжжя виходу породи, під шаром прілого листя та м’якої землі знаходилася товста кварцова жила. Чак потер її і відколупнув — і вона заіскрилася золотистим відблиском.
— Господи! — захоплено видихнув Чак, сівши навпочіпки. — Алексе, та ти ж просто чаклун! — Скочивши на ноги, він радісно затанцював. — Зупинімося тут, збудуймо міцну хижку і загін для коней — мули далеко не забредуть, бо в цих краях повно вовків. Алексе, починай збирати двигун.
— Не зараз, — відповів Александр, дивним чином аніскілечки не збуджений приємною новиною. — Спочатку навчіть мене підривним роботам.
Літо проминуло у лихоманці будівництва; довелося повалити багато дерев, щоб вони дійшли до кондиції, необхідної для того, щоб їх можна було спалювати в топці котла; збудувати хатину, а також приготувати все необхідне устаткування для переробляння дедалі більших куп подрібненої породи, яку Чак та Біл спочатку колупали кайлами, а потім, у міру заглиблення жили, підривали невеликими пороховими зарядами. Траплялися неминучі прикрі випадковості: Чак ледве уникнув серйозного поранення, коли вибуховий заряд детонував швидше, аніж було розраховано, Біл сильно порізав ногу, коли рубав сокирою дрова, а Александра обпекло струменем пари. Біл зашив свою рану звичайною швацькою голкою, а Чак, якому деякий час довелося подибати на саморобному костилі, лікувався якоюсь смердючою маззю на основі ведмежого жиру. Але робота тривала невпинно, бо хто знав, коли в їхню долину потраплять випадкові люди і дізнаються про їхнє відкриття?
На той час, коли прийшла зима з її холодними дощами та ожеледицею, вони вже встигли запустити видобуток на повну потужність: розбивали скельні породи і подрібнювали їх залізною п’ятою дробарки; а їхній паровий двигун аж надривався, гуркочучи та пихкаючи парою. Це був край, багатий на воду, і її було більш ніж достатньо для того, щоб пропускати її через циліндр дробарки і примушувати самородне золото сполучатися з краплинами ртуті у спеціальній камері. Те золото, яке не з’єднувалося зі ртуттю, стікало у вигляді намулу в похилий лоток, у кінці якого знаходилася мідна пластина з ртуттю, яка його і ловила.
Наприкінці весни ртуть закінчилася, зате в кущах громадилися купи лускатої речовини жовтуватого кольору.
Александру щойно виповнилося двадцять; важка праця зробила його тіло вузлуватим і жилавим; зріст його сягнув шести футів з гаком; то вже був не юнак, а дорослий чоловік.
«Однак мене вже втомило таке життя, — подумав він. — За останні шість років я не мав даху над головою, увесь час то мерзнув, то мокнув під дощем — навіть на „Квінніпіаку“ на мій гамак капала вода, бо палубу корабля не законопатили як слід. Утім, мабуть, немає такого судна, на якому палубу конопатили б добре. Я завжди наїдався досхочу, але в Ґлазґо моя їжа складалася переважно з мучних продуктів, а тут — одні боби та дичина. Смажене м’ясо та смажену картоплю я куштував востаннє на весіллі в Кінросі. Біл та Чак — хороші хлопці, начитані та обізнані в геології, але вони більше знають про Джорджа Вашингтона, аніж про Александра Македонського. Так, це життя мені вже набридло».
Тож коли ясного травневого ранку Чак завів оту розмову, Александр слухав його голос, наче то був якийсь далекий та мелодійний звук мисливського ріжка.
— Там, — мовив Чак, кинувши погляд на їхній «улов», — достобіса золота. Навіть якщо в амальгамі не сорок, а тридцять відсотків золота, ми станемо багатіями. Час випустити кота з мішка. Одному з нас доведеться з’їздити до Коломи за сепараційними ретортами. А двоє мусять залишитися тут, щоб відганяти потенційних загарбників.
— Поїду я, бо хочу поїхати, — озвався Александр. — Тобто я хочу поїхати назавжди. Можете розрахуватися зі мною третиною амальгами. Мою частку в справі можете продати тому, хто захоче постачити реторти і хто добре знається на парових двигунах. Дайте мені фунт доброї руди для демонстрації — і ви побачите, що від потенційних партнерів відбою не буде.
— Але ж ми тільки почали розробляти цю жилу! — скрикнув Біл, нажаханий почутим. — Алексе, чим глибше ми просуватимемося, тим більшою буде частка золота у руді! Ми ніколи не знайдемо напарника, такого роботящого та невимушеного, як ти! Чому ти вирішив піти, скажи, заради Бога?
— Та, мабуть, просто тому, що я непосидючий. Я навчився всього, чого зміг навчитися, тому настав час іти далі. — Він розсміявся. — Десь є гори, під якими криється іще більше золота, аніж тут. Хлопці, я пришлю вам назад сепаровану ртуть, якщо вона не зіпсується.
Свою третину амальгами Александр відсепарував у Коломі, і п’ятдесят п’ять із шістдесяти фунтів отриманого золота відлив у один злиток. Цей злиток, захований у подвійному дні ящика для інструментів, виїхав разом із ним на мулі, коли Александр полишив місто. Звісно, ходили чутки, що при ньому було золото, але на відстані милі від останньої халупи на околиці він відірвався від своїх переслідувачів і безслідно щез.
На той час, коли він примкнув до великої та добре озброєної групи чоловіків, які подорожували на схід, щоб узяти участь в останніх битвах Громадянської війни, Александр уже встиг добре утвердитися в ролі невдоволеного та безталанного шукача золота. Але навіть тоді він, лягаючи спати, клав під голову свій дорогоцінний ящик і призвичаївся до дискомфорту, спричиненого зашитими в одяг золотими монетами. І йому завжди вдавалося ходити так, наче ніякий тягар йому не надокучає.
Коли вони перетнули Скелясті гори, Александр уперше наживо побачив справжніх індіанців і був вельми вражений. То були величні й бундючні люди на невеличких конях без сідел. Індіанці були вдягнені в оленячі шкури, інколи прикрашені вишуканими бусами; на їхніх списах колихалися пташині пера, а луки і стріли вони тримали напоготові. Та індіанці проявили обережність і не стали нападати на велику і добре озброєну групу ненависних блідолицих; вони просто зупинили своїх коней, трохи поспостерігали за чужинцями, а потім щезли з виду. Сотні буйволів бродили пасовищами разом із оленями та іншими, дрібнішими створіннями; одна маленька істота сиділа на задніх лапках, наче якийсь гном, своїм виглядом привівши Александра у захват.