Азарт

—Тут Сергуня і Олекса зареготіли,блиснувши вгору до лампочки скляними очима, і подумали кожен сам собі: розумний, чортяка, все знає! Вони поставали коліньми на табуретки, злягли грудьми на стіл і старанно, часом тамуючи дух, стежили за меткими студентовими пальцями, що владно переставляли фігури з місця на місце.
—А оці хлопці називаються офіцерами. Вони ходять навкоси по одній чітко визначеній лінії, як і належить людям військовим. Тепер про найголовнішу персону —короля. Місія, тобто завдання короля у грі майже паразитське, бо він майже нічого не робить, а дбає лише про свою шкуру — або тікає, або затуляє себе іншими фігурами. Король —це тільки зачіпка до гри. Коли інші фігури не вистояли, тоді й королю гаплик. Ось дивіться: «Шах королю!» Куди йому діватися? Нікуди. Все. Мат! Тільки не той, що ви вживаєте і в скруту, і з дурного ума, а — безвихідь.
—При сих студентових словах сторожі так реготнули, що цигарковий дим у сторожці гойднувся поміж стінами.— Ну, а пішак як пішак,— хлопчина зітхнув.— Пішак — людина проста, як от ми з вами. І мета у нас в усіх проста: пішакові —пересуватися з клітинки на клітинку вперед, ваша — стерегти колективне добро, моя —набрати чемодан картоплі, щоб і далі набиратися знань. Пішак б’є в обидва боки навкоси і тільки зблизька, коли супротивника можна дістати кулаком...
Прощаючись, студент подякував за тепло та хліб-сіль і вже від дверей, з порожнім чемоданом у руці, сказав:
— Прошу не забувати, що шахи — гра маршалів. А маршали бриються щодня.—Олекса і Сергуня мацнулися пальцями за неголені щоки, а студент помовчав, усміхаючись, і поринув у густобілу морозяну хвилю, що кругло вкотилася в сторожку.
—Отаке стерво, ба?! —вигукнув Сергуня.—Навішало погонів, наїлося, зогрілося, ще й виздрастувало.
—Вчений. Це тобі не шуточка,—прохрипів Помазан.
Тижнів зо два після тої ночі вони, чисто виголені і вдягнені — під маршалів! — у нові куфайки та картузи, совали фігури по шахівниці, перекрикуючи один одного в тютюновому диму й чаду - завчали те, що розказував студент:
— Куди ж ти ото коня втулив?! Буквою «Ги» — забув?
— А це хіба не «Ги»?! Дивись: хоп... хоп...
І таки набили руку: заграли. Отоді й почалася біда...
...Коли Сергуня повернувся від ферми, Помазан уже прибрав у сторожці, розставив шахи на шахівниці й сидів над ними, пильним оком адмірала Нельсона вивчаючи поле майбутньої битви.
— Ну,—сказав він до Сергуні,—почали, чи що?
Чабан ревниво оглядав шахівницю, ніби Помазан устиг її зурочити, намовити проти нього, Сергуні, поки він обходив ферми, але фігури стояли, як фігури: дерев’яно-байдужі. Помазан брав два пішаки, білого й чорного, ховав руки за спину і довгенько держав їх там, перекладаючи пішаків зі жмені в жменю, потім зненацька (се теж була тактика!) тицькав Сергуні ледь не під самісінького носа два кулачиська:
— Вибирай.
Чабан якийсь час вагався, переводячи погляд з одного кулака на другий, кілька разів піднімав руку, щоб ляснути долонею по правому Помазановому кулакові, і раптом швидко ляскав по лівому — це була його к о н т р т а к т и к а ! Олекса тяжко зітхав і розтуляв пальці: там був білий пішак, а це означало, що перший хід за Сергунею.
І починалася справді маршальська гра. Обидва супротивники поважно закурювали, кашляли від міцного тютюну й хвилювання і пускали дим на фігури, мовби маскуючи свої армії димовою завісою. Вони добре бачили лише праві фланги свого війська, а ліві, що випадали з кута зору, зоставалися напризволяще, тому битва розвивалася дещо кособоко: кожен трощив те, що було на видноті.
Грали мовчки. Тільки дим валував над столом, та вітер бився і гув під залізним дахом на гаражі, та лисиця скімлила десь біля гусятника.
—Прийшла кумася,— веселим тенорком проспівав Сергуня: він вигравав.
—Прийшла,— ледь прохрипів Помазан: він програвав і зовсім втратив голос. Так було завжди, коли Олекса програвав.
—Сходжу прожену, а ти подумай. Хоч я на твоєму місці вже давно здався б...
— Та ні, ми ще поборюкаємося,—пообіцяв Помазан.
Незабаром Сергуня повернувся, веселий, червоний, розджохканий і гонитвою за лисом, і дужим вітром в обличчя, і перемогою над Помазаном: ще хід-два — і хана йому!
— Ну; здаєшся? —спитав поблажливо й ледь насмішкувато, оглянув свої фігури раз, удруге, втретє... і раптом занімів, наливаючись пекельною люттю: —Де мій лівий офіцер? Чорний офіцер де? Що по чорному ходе?
Олекса —теж насмішкувато —вже й не хрипко, а шепотом прошелестів:
— Ти що, очманів, за лисицею бігавши? Я ж його ще за четвертим ходом убив. Ти ж під коня мені його підставив. Під «Ги». Забув?
Сергуня очманіло подивився на купку побитих фігур. Там лежав і його офіцер.
—Постав назад,—сказав він кволо, майже знесилений Помазановим віроломством.
—Ну, на, забери його,—преспокійнісінько сказав Олекса, подаючи Сергуні офіцера.—Забери. І грай сам, як самошедший у психлікарні.— Він змів долонею фігури геть із шахівниці і, прителіпуючи руками, немовби страшенно й ні за що ображений, закрутив цигарку.
—Розстав, як було,—процідив крізь зуби Сергуня.
—Розставляй, якщо ти такий розумний, що пам’ятаєш, де вони стояли.
—Розстав, кажу!
І зчепилися. Пруть один одного від стіни до стіни, втираючи у нові маршальські куфайки крейду зі стін аж до сірої глини. Не б’ються, а просто бухкаються спинами об стіни та перекидають усе, що трапляється під ноги.
І то —мовчки. Тільки хекають.
Хіба, може:
—Підожди, он телефон дзвоне...
—Хай дзвоне... Ти фігури на місце постав, бо... Вб’ю!
—Спробуй...
—Х-х-хот, дурний...
—Хто ж тобі винуват...
Вже наприкінці засідання правління голова колгоспу Юхимович сказав:
— Іще одне питання, товариші. Що будемо робити з нашими сторожами Олексою Помазаном та Сергієм Чабаном? Добре, звичайно, що у цих товаришів є, крім прямих обов’язків, ще й культурні, розумові, так скажемо, інтереси — шахи. Таке явище треба тільки вітати. Але ж ви знаєте, що з ними коїться, у що це захоплення вилилося. В бійку, розумієте. Ну, погодимося з тим, що азарт є азарт. Але ж...   
Ось останні наші дані: позаминулої ночі товариші Помазан і Чабан так побилися...—голова усміхнувся, як усміхаються, мовлячи про дитячі балощі,— так побилися, що погубили ці, ну, вставні, як вамвідомо, очі.—Тут заусміхалися всі правлінці.—От. І їздили вчора в Полтаву до лікарні вставляти нові. Ну, та й це їхня приватна справа, особиста, можна сказать, якби таке сталося не на робочому місці. А з другого боку —ми ж теж люди, жалко товаришів.—Юхимович згадав, як Сергуня з Олексою винесли його машину з ярка, як вони винувато покашлювали, коли він натякнув їм про чубанину щонічну, і, обвівши правлінців змореними за окуляриками очима, запитав: 
—То які будуть пропозиції, товариші, щодо цього питання?
Першим, вважаючи се, либонь, за свій обов’язок —виступати, одразу за головою, підвівся заступник Юхимовича Гнат Карпуша. Він ні на кого не глянув і взагалі ні на що не дивився (це був постійний вираз його очей —дивитися в нікуди і трохи вище нього) і сказав так поволі й ваговито, немов уже не день і не два обмірковував свою ідею:
—Моя пропозиція — забрати в них шахи. Конфіскувать від імені правління,— і сів, так само дивлячись поверх нікуди.
—Так вони ж куплять собі другі! —дрібним дзвіночком засміялася перша в селі реготуха і активістка Катюня Рогоза.
—І другі конфіскувати,—не повертаючись до Катюні, сказав Карпуша.—І треті. Й так далі. Не накупуються.
—Це не вихід,—озвався голова сільради Панченко, граючись льотчицьким шоломом (він їздив на мотоциклі з коляскою і з шоломом ніколи не розлучався).— Це не вихід... Я пропоную такий захід: відрізати світло від сторожки і видати їм «літучі миші». При такому світлі не дуже-то пограєш і з добрими очима...
І, збагнувши при останніх словах, що він сказав не те, Панченко розсердився: —А що?!
Тоді підвівся бригадир першої бригади Петро Середа, чоловік здоровенький, похмурий і небалакучий.