Щоденник моєї секретарки

— Знову твої ідіотські жарти. Ти ж бачиш, що мені погано, і все одно дражниш! Навіщо?!
Щиро кажучи, я теж не надто люблю літаки, тому у відповідь просто мовчки заплющив очі. Наступні півгодини пройшли під акомпанемент буркотіння та зітхань з сусіднього крісла, рипіння закрилків, незрозумілої тарабарщини пілотів у трансляції, але врешті-решт завершилися голосним завиванням двигунів у реверсному режимі.
Приїхали.
«Вас вітає місто Москва».
Суворі прикордонники, прискіпливі митники без тіні посмішки — Москву впізнаєш вже з аеропорту. Зате на виході мене зустрічав сам Вова Франкенштейн. Особисто. І це одразу змінило образ дружньої держави. Недарма кажуть, що для людини існують тільки ті міста, де на неї чекають. Москва існувала для мене передусім через Вову Франкенштейна. Франкенштейн — це прізвисько, що прилипло до нього іще в армії через портретну схожість з персонажем Мері Шеллі. Ні, він був реально схожим — довгий, незграбний, руки-граблі стирчать з вічно коротких рукавів, обличчя немовби з граніту рубане, серед нечесаного волосся рожевіє асиметрична залисина. А проте, як і у літературного тезки, під страхітливою зовнішністю ховалося добре серце та неймовірно розумний мозок. Вовка вчився на мехматі МГУ, коли Радянський Союз розпочав Афганську війну і до армії почали гребти усіх — хворих, здорових, дурних, розумних, петеушників та студентів. Тоді ж загребли й мене, одразу після закінчення першого курсу. Спочатку збирали команду в Афган, але щось там не вийшло і нас відправили служити в Підмосков’я. Це називається — пощастило. От там, в учебці підмосковного Нарофомінська, я й подружився з Франкенштейном.
— Здоровєнькі булі, — з неповторним шармом кіношного монстра привітався Вовка, обійняв мене своїми велетенськими кінцівками, а потім ґречно розкланявся з Іркою.
— Здрастє-пажалста, — відповів я в тон.
За два роки строкової служби в Москві я засвоїв місцевий діалект так, що легко міг удавати з себе правдивого москвича — хоч тобі з нових районів, а хоч і з історичного центру — на вибір. А от у дружині моїй з першого слова можна було почути хохлушку — все таки дніпропетровська російська, ба навіть київське «рускоязичіє» виглядає дуже провінційно. Вова ж від мене навчився трохи розуміти українську, що нетипово для москвичів. Він взагалі був нетиповим — починаючи із зовнішності і закінчуючи правильною літературною мовою, що її рідко коли зустрінеш у Росії. Франкенштейн ставив наголоси там, де треба, і правильно відмінював числівники. Адже саме числівники були його покликанням — Вова був математиком від Бога, через що поміж нашої сірої солдатчини вербувальники помітили його та запропонували продовжити навчання в академії Головного розвідувального управління — ГРУ.
— З часу нашої останньої зустрічі твоя дружина помолодшала років на п’ять, — після привітання ламаною українською Вова перейшов на свою рідну, граматично правильну мову.
Ми теж не стали напружувати його іноземною.
— Дякую, — Ірка для виду опустила очі.
— Я за нею добре доглядаю.
— Ой, не примазуйся! Доглядає він!
Після розвалу Союзу демонічне ГРУ втратило свою таємну могутність, а разом із нею — найкращі кадри. Але, на відміну від інших офіцерів, непридатних для ринкових відносин, розвідників стали охоче брати у великі корпорації на керівні посади. Чи то репутація контори грала роль, чи й справді люди були тямущі. Взяли й Вову. Тепер він працював віце-президентом одного з великих торгово-фінансових холдингів, того самого, що мав плани на післявиборчу Україну і до якого я завітав у гості.
— Я зарезервував для вас номер у гольф-клубі, тільки… — Франкенштейн запитально подивився на обвішаних апаратурою операторів і субтильну редакторку, що тулилися за Ірчиною спиною.
Дружина кинула оком через плече:
— Ці? Вони в готелі поселяться.
— Вас зустрічають? — потурбувався я.
— Так, — Ірка показала пальцем в кінець зали. — Там має бути водій з табличкою.
— Сьогодні зйомки?
— Сьогодні, завтра. Як управимося.
— Як звільнишся, зразу приїзди, — я обернувся до Вови. — Куди їхати?
— Нахабіно. Гольф-клуб в Нахабіно.
— Тоді па-па, — моя телезірка зобразила повітряний поцілунок, потрусивши солом’яно-рудими локонами, і рикнула на супутників. — Ходім. Не завмирайте!
Ми з Вовкою попрямували до парковки, де чекав велетенський чорний джип. Я обійшов його навкруги і оцінив:
— Оце вже твій розмір!
— Не зовсім. Все одно сидіння доводиться відсувати до самого кінця.
Маючи більш як два метри зросту, Вова не вміщався за кермом жодної радянської автомашини. Я сам бачив, як сидячи на задньому сидінні, він запросто дотягувався руками до керма. Джип у цьому смислі мав перевагу — висока стеля та просторий салон давали Франкенштейну можливість не тільки влазити, не складаючись навпіл, але й відкинувши спинку крісла, цілком зручно напівлежати за кермом.
— Тепер ти вже не натреш об стелю лисину, — підморгнув я.
— Пізно. Там вже від волосся хіба одна назва. Тільки цього, слава Богу, ніхто не бачить, бо надто високо.
Двигун загарчав усіма своїми кінськими силами — і щільні московські пробки гостинно прийняли нас у свої міцні обійми.
Я роздивлявся навкруги. Треба відзначити, що з часів мого останнього візиту тутешній парк дорогих автомобілів суттєво розширився. Представницькі Мерседеси, БМВ, Лексуси і Порші не виглядали тепер на дорогах чарівними принцами. В очі кидалися скоріше недобиті «копійки» та безсмертні «шістки». Але щільність руху стала просто неймовірною.
— Як ви тут їздите?
— Складно. Додому намагаюсь вертатися вже вночі.
— А на метро їздити в падло?
Франкенштейн посміхнувся:
— Так там свої пробки.
— Ну-ну. Так поки все одно стоїмо, ти трошки введи мене в курс справи. Бо я знаю тільки те, що ви зустрічалися з Пашею.
— Точно. Зустрічалися, — кивнув Вовка. — Ми сідали в Києві на пару годин, коли поверталися з Греції чартером. Паша сказав, що після виборів отримає кілька цікавих майданчиків. І вони з босом домовилися, що розроблятимемо їх спільними зусиллями.
— А конкретніше?
— Конкретнішого не було. Ми розповідали про наші можливості, Паша кивав і говорив, що з «папою» все узгоджено. Курили сигари і пили коньяк у VIР-залі.
— Зрозуміло.
Ми втерлися в хвіст чергової пробки і черепашим темпом стали просуватися до її епіцентру.
— Тобто ми зараз…
— До офісу. Там зустрічаємося з віциками, а потім прокатимося до гольф-клубу на побачення з главарем.
Московські пробки суттєво відрізняються від київських. Якщо у нас для того, щоб перелаштуватись у щільному потоці, треба ввімкнути поворотник і почекати, поки тебе ґречно пропустять, то тут водії просто витискають один одного зі смуги, всовуючи носа у найменшу шпарину і сподіваючись, що у сусіда слабші нерви. Той, хто програє сутичку, знаходить втіху в лютому бібіканні та лайці з вікна. Адреналін — вірний супутник московських автомобілістів — і в результаті, діставшись місця призначення, вони вибираються з-за керма червоні, захекані, неначе весь шлях подолали верхи на коні під обстрілом ворожих мушкетів.
Приблизно у такому ж стані добралися до місця й ми. Вовка з розгону здолав високий бордюр тротуару і припаркувався біля скляної офісної споруди — типового для тутешньої забудови компромісу між максимальною корисною площею та убогістю архітектурної уяви.
— Ходім.
У вестибулі секьюріті в костюмах виструнчилися й послужливо відкрили турнікет.
— Це все ваше? — здивувався я.
— Так, — недбало кивнув Вова. — Тіснувато, вже подумуємо про будівництво нового.
— Підросли, — я пам’ятав часи, коли вся їхня контора поміщалася на одному адміністративному поверсі колишнього заводського корпусу. — А чому ж тоді ти без понтів? Де твоя охорона?
Ми зайшли до прозорого ліфта, Вова приклав до пульта магнітну картку.
— Охорона ще нікого не врятувала. Жити треба так, щоб не витрачатися на охорону.
— Згоден. Тільки хіба у вас це можливо?