Щоденник моєї секретарки

— Мужчини! У вас буде закурить?
Вона зупинилася просто біля мене і дивилася в обличчя безсоромними очима. Сорочка, зав’язана вузлом на животі, давала можливість погляду вільно мандрувати за пазухою, обмацуючи звабливі опуклості зі зморщеними від води пипками. Та й джинси на німфі також не були застібнуті, відкриваючи цікавому чоловічому оку зрошений крапельками золотавий животик і світленьку кучеряву доріжку волоссячка під ним. Я важко ковтнув слину.
Вова галантно простягнув пачку цигарок і розкрив її точно перед моїм носом. Прийшовши від цього руху до тями, я знайшов на столі сірники і чиркнув, пропонуючи вогню.
— Дякую, мужчини.
Дівчина пустила цівку диму просто мені в обличчя, розвернулася й рушила разом із подругою до альтанки, з якої з’явилася кілька хвилин тому. Придивившись, я побачив, що там бавилися горілочкою її супутники — різнокаліберні стрижені хлопці.
— Що це було? — уточнив я у Вови.
— Не базарь, — несподівано грубо відповів він.
До вишуканої вечері просто неба нам також було подано горілку. Я не люблю горілки, тим більше московської, але що поробиш — закони гостювання примушують. Цокнувшись і промимривши, «за зустріч», я отримав змогу оцінити різницю між традиційними напоями народів-братів. З чого ж вони її тут женуть?
Вовчик помітив мою реакцію на елітний місцевий напій.
— Не подобається?
Я тактовно промовчав.
— Ваша горілка краща, — кивнув Франкенштейн. — А знаєш, чому ви називаєте її горілкою, а ми водкою?
— Мабуть, тому, що наша горить?
— Точно. До речі, це й було ноу-хау Дмитра Менделєєва.
— В смислі?
— В прямому. Сподіваюся, ти пам’ятаєш, якою була тема його дисертації?
Я розвів руками:
— Перевіряєш? Розведення спирту водою. 40 градусів. Це тобі кожен школяр скаже.
— А чому саме сорок? — хитро примружився Франкенштейн.
Отут уже змішався я.
— І справді, чому сорок? Мабуть, стандарт такий. Зручно. Для круглого рахунку.
— Сідай, два, — Франкенштейн любив продемонструвати свою інтелектуальну перевагу. — Сорок градусів — це найміцніший розчин спирту, який не підтримує горіння при кімнатній температурі.
— І що? — не зрозумів я.
— А те, що коли з п’яних очей перекинуть пляшку і на неї свічку, то все село не займеться.
А й справді. Я про це ніколи не замислювався. Пам’ятаю, бабуся гнала самогонку і закривала кран, як тільки налита у ложечку рідина не спалахувала. Пам’ятаю парубоцький фокус, коли вмочуєш палець у домашню горілку і підпалюєш його, лякаючи таким чином дівчат. Коктейль Б52, який не завжди хоче запалюватися, пам’ятаю, а звести все до купи інтелекту не вистачає.
— Да, блін, Вова, зброя не ржавіє! — я жартома постукав пальцем по його голові. — Розвідник і є розвідник.
Він задоволено засміявся.
— Доброго вечора! — долинув ззаду незнайомий голос.
Я повернув голову. З боку альтанки, зайнятої стриженою компанією, до нас наблизилося двоє хлопців. Меншенький явно був за головного, бо тримався першим і першим же взявся за спинку стільця біля мене.
— Ви дозволите?
— Прошу, — широким жестом запропонував Франкенштейн. — Вип’єте?
На вигляд хлопцям було по тридцятнику, може, трошки більше. Русявий, дещо бляклий, що тримався, як командир, всівся з розмаху на стільця і показав товаришу на місце поруч.
— Сідай, братан, — він кинув на нас уважним поглядом. — Це — мій братан.
Я давно не чув такої лексики й мимоволі посміхнувся, чим викликав уважний погляд русявого.
— А ти сам звідки, братішка?
— З Самари, — раптом втрутився замість мене Вова. Чому він вибрав саме це місто — не знаю.
Більшенький похмуро похитав головою.
— Знаю. Я був у Самарі. Там велика пересилка.
Щоб не розреготатися, я міцно стиснув зуби. Вова широким жестом налив гостям дві чарки.
— Пригощайтеся.
Почекавши, поки русявий командир торкнеться пригощення, більшенький чорнявий хлопець і собі взявся до справи. Приклад гостей наслідували й ми.
— За здоров’я!
Ну не йде мені московська водка! Хоч у вісімдесяті не йшла, хоч зараз!
Русявий зазирнув мені в обличчя:
— А там у вас, в Самарі, є люди, які вам допомагають?
— Допомагають? — я зиркнув на Вову.
— Так, — русявий відслідкував мій погляд. — До нас часто люди звертаються, просять допомоги. Ну ми, звичайно, їм допомагаємо.
— А-а. Це добре.
— Приходять люди з проблемами різними всякими. Треба ж людям допомогти?
— Треба, — посміхнувся я.
— Братішка, — звернувся раптом русявий до Вови. — А чого це він сміється?
— Він не сміється, — твердо заперечив Франкенштейн.
Хлопець втупив у мене свої бляклі очі. Погляд його нагадував зміїний — без жодних ознак людських емоцій або думок. Від цього мороз пробирав поза шкірою — і посмішка сама собою злізла з моїх губ.
— Він не сміється, — ще раз нагадав Вова. — Вам здалося.
— Коли мені здається, я не говорю, — олив’яним голосом заперечив солнцевський командир.
У повітрі запахло небезпекою, хоч я й не міг зрозуміти, що сталося. Ну, посміхнулася людина — хіба це гріх?
— Доброго вечора! — раптом почулося з іншого боку.
Ми обернули голови. До столика наближалися три постаті, в одній з яких я одразу пізнав Вовчиного главаря. Другий з компанії нагадував колобка, весь час шкірив зуби і носив зачіску під літнього Елвіса Престлі — великий кокон срібного від сивини волосся. Третій же був високим, довгоруким, але, на відміну від Франкенштейна, дуже пропорційним і зграбним — скоріш за все, колишнім спортсменом.
Братки разом із нами підвелися з-за столу і першими привіталися з сивим Елвісом. Вони явно були знайомі.
— Ігор, — простягнув мені руку спортсмен.
— Сергій.
— Це — ваші гості? — шанобливо запитав Елвіса русявий браток.
— Так, — радісно відгукнувся той. — Сидіть, ми зараз стільці візьмемо.
— Не будемо вам заважати.
— Яке там заважати! Що ви!
— На нас там люди чекають. Незручно, коли люди чекають.
— Ну, як знаєте.
— Гарного відпочинку! — хлопці вийшли з-за столу, попрощалися та рушили в бік своєї альтанки.
Тут у мене задзвонив мобільний. Ірка завершила свої зйомки і питала, як до нас доїхати. Поки я уточнював у Вови орієнтири і переповідав їх дружині, нова компанія вже затишно розташувалася біля столу.
— Вовчику, а що цей солнцевський до мене причепився?
Франкенштейн знизав плечима:
— А в них робота така — чіплятися. За базар, за посмішку. Ти, юначе, мало не нажив собі неприємностей.
Я засумнівався:
— І що, просто тут, у гольф-клубі, почали б розбиратися?
— Тут чи в іншому місці — як зачепилися, то вже не злізуть.
— Так я ж завтра тю-тю і додому.
Франкенштейн поплескав мене по плечу:
— Твоє щастя. А базар все одно треба фільтрувати. Тут тобі не Київ.
— Ну, що там у вас, в Хохляндії? — главар перервав наш інтим і жестом запросив до розмови спортсмена. — Я так люблю хохляцьке сало. Знаєте, вони роблять його перекручене з часником. Як туди приїжджаю, одразу замовляю хохляцьке сало з часником.
Тон, яким традиційно хамуватий Главар звертався до спортсмена-Ігоря, наводив на думку, що той — не останнє цабе в місті.
— В Україні вибори, — майже миролюбно відповів я, навмисне наголошуючи на правильній назві країни. Закони гостювання — страшна річ. Та й недавнє спілкування з братками не надихало на початок нового конфлікту. — Після виборів ми можемо взяти участь в серйозній приватизації. Будуть інвестиційно привабливі проекти.
— Мені не причулося, ви говорите не «на Україні» а «в Україні»? — уточнив спортсмен.
Знов-здоров.
— Так. В Україні.
— Це тому що самостійність?
— Ні, просто так граматично правильно.
Тут нашу філологічну дискусію раптом перервав Главар:
— Які проекти?! Які проекти?! Ти краще скажи, скільки грошей ми зможемо разом спиздити.
Я роззирнувся. Подібна постановка питання, здається, нікого не вразила, тому й мені не виходило нітитися: