Щоденник моєї секретарки

— Людям, то бандитам?
— Напевне. А може, конторським, вони там теж на гуманізм не слабують. І після виборів, щоб ти не сумнівався, оце все привезуть до нас. А наші довбні цього не розуміють. «Інвестори… З Росії прийдуть інвестори». Так от, щоб ти знав, це не інвестори, а мародери. І коли переможе Янукович, до нас ломануться банди мародерів — половина з погонами, а друга — з наколками.
Мирослав стиснув губи і впевнено покрутив головою:
— Янукович не переможе.
Тут уже я звів брови догори:
— А що, Папа на третій термін — це краще?
— Ні, — спокійно сказав Мирослав. — Ні той, ні той. Ми їм не дамося.
— Ну, і як ти собі це уявляєш?
— Як у грузинів. Люди вийдуть на вулиці і зметуть їх. Ти не знаєш наших людей.
— А ти знаєш… Ти просто, як мій шофер — він теж говорить, що всі вийдуть на вулиці. Це казочка для підняття бойового духу опозиції. Насправді навіть страшно уявити, які там зібралися сили.
— Насправді я всьо уявляю.
— Не уявляєш. Тут розгорнулися цілі штаби московських технологів. Найкращі рекламщики, ПіАр-аси…
— Хто? — не зрозумів Мирослав.
— Аси ПіАру. ПіАр-аси.
Він засміявся, від чого хвіст волосся на плечах замотилявся з боку в бік.
— Це ти файно сказав. Пі-Ар-аси. Сам вигадав?
— А що?
— То ніц, — додатковим стимулом для застосування на мені галицького діалекту було те, що Мирослав вважав, ніби це корисно для мого південного менталітету. — Просто я їх тепер теж так називатиму. Пі-Ар-аси. Хе!
— Та як не називай! У Києві їх, як в сучки бліх: комп’ютерщики, штабісти, російські гроші — рікою.
— То всьо вже було.
— Коли це було? — не зрозумів я. — Другий термін Кучми — це зовсім інша історія.
— Ні, Сергію, не з Кучмою. А на сто років раніше. Справа Бейліса, чув був про таку?
— Бейліс — це лікер, — іронічно зауважив я, бо не люблю, коли хваляться ерудицією.
— Лікер… Коли в Києві оголошували вирок Менделю Бейлісу, у Нью-Йорку був зупинився вуличний рух, бо люди чекали на ту телеграму про результат.
— Серйозно?
— Серйозніше не бува. То славетна історія. Як москалі вчергове шукали ворогів і вирішили були взятися за євреїв. Обрушити на них, як то кажуть, дубину народного гніву. Бо інакше, ти ж розумієш, під дубину втрапили б зовсім не ті.
— Коли це було?
— На початку двайцятого століття. Після російсько-японської війни. Кампанію урочисто були просерли, і народ поставив питання — оте традиційне їхнє: хто винен? Ну а ти знаєш, що ніц так не згуртовує імперську націю, як кілька тих файних єврейських погромів. Тоді теж, знаєш, політтехнологи, чи як там, ПіАр-аси не дрімали. А тут у Києві і привід був люксусовий — знайшли у кручах убитого хлопця-гімназиста і вбивство це, знаєш, закосили ніби під ритуальне. Ідея стара, але перевірена — євреї п’ют кров християнських немовлят. Чув таку сентенцію?
В голові почали виринати якісь спогади з цього приводу.
— Здається, щось було — на рівні бабських розмов.
— Точно. Бабських. Бо будь-який «мало-мальски» освічений москаль скаже тобі, що насправді євреї крові не п’ют а підмішуют її у ту свою мацу. А тому знайшли були на Татарці такого собі Менделя Бейліса, який мав дуже доречне громадське навантаження від синагоги — контролював процес виготовлення тої маци. Ну й вирішили в суді довести і сам той факт ритуального вбивства, і рецепт маци з кров’ю оприлюднити, а заразом і видати, так би мовити, дозвіл на одстріл нації-кровопивці по всій імперії.
В мені прокинувся сором за власне невігластво — так повчально й натхненно говорив Мирослав.
— То, я тобі скажу, була справа важливіша за наші теперішні вибори. З Петербурга прислали цілу гебру — прокурори, слідчі, богослови, експерти. Навіть секретарок тамтих із собою везли, бо не довіряли тутешнім.
Я засміявся:
— Ну, це вже просто, як у нас. Москалі у штаби теж своїх секретарок попривозили.
— От бачиш. І знаєш, об що вся ця комбінація розбилася? Не повіриш — об простих українців.
— Ти хочеш сказати, що люди вийшли на вулиці, як у Грузії? Щось я про таке не чув.
— Ні. То у Нью-Йорку вишли, у нас — ніц. Але тоді все вирішував суд присяжних. І мудрі петербурзькі політтехнологи навмисне відібрали для того діла виключно неосвічених селян з-під Києва. Тільки голова був якийсь там дрібний чиновничок, і ще двоє міщан-москалів. Розрахунок складали на відомий і дрімучий український антисемітизм — мовляв, розбиратися не захтять, проголосують, як тра. Уже бригади погромників стояли у провулках. А знаєш, чим закінчилося та бздура? 9:3 на користь Бейліса.
Я недовірливо схилив голову:
— Треба було просто грошей їм запропонувати…
— Правильно. — Мирослав зробив ефектну паузу. — І їм пропонували. Та вони не взяли. Бо не знаю, чи були тоді прості селяни антисемітами, але вони ой як добре знали, що таке гріх.
— Ти хочеш сказати, що у виборчих комісіях теж зберуться прості селяни?
Тут уже свою театральну посмішку продемонстрував Мирослав.
— То один Біг зна. Але у будь-якому випадку вони нас не зламають. Не той тепер час.
— Тільки не кажи, що весь світ знову завмре і чекатиме на результати виборів в Україні.
— Си подивимо.
На столі задзеленчав телефон, втручаючись у наші політичні дебати.
— До вас Валерій Петрович.
— Хто?
— Валерій Петрович, — секретарка зробила невеличку паузу. — Говорить, що він — ваш родич.
— А-а! — згадав я, відчуваючи у роті кислий присмак, як перед будь-якою неприємною справою. — Попросіть трошки почекати. І запропонуйте кави.
— Я заважаю? — Мирослав ввічливо підвівся з фотеля.
— Ні! — замахав я на нього руками. — Навпаки. Це мій дядько, як ваші кажуть, у других. Офіційний дружній візит з дитинства. Двадцять років не бачилися, а тут раптом потелефонував.
— Розумію. Колись ти сидів у нього на колінах, а тепер мусиш то всьо відпрацьовувати.
— За що люблю творчих людей, так це за влучні формулювання.
— Так отож. Не знаю, яким чином я маю відпрацьовувати, але сам розумієш, що у присутності сторонніх він буде стриманішим. І в разі чого я завжди зможу зіскочити — мовляв, потім поговоримо, людина чекає. Допоможеш?
— Які питання!
Я пересадив Мирослава поближче до себе й натиснув кнопку на телефоні:
— Запросіть до кабінету.
Двері відчинилися — і на порозі з’явилася з дитинства знайома приземкувата постать. Незграбно, за край блюдця тримаючи каву однією рукою, з пошарпаною целофановою торбою у другій до кабінету боязко зайшов дядько Вареник — мамин двоюрідний брат. Вона завжди звала його Вареником, і я настільки звик до цієї родинної форми, що, почувши від секретарки «Валерій Петрович», навіть не одразу зрозумів, про кого йдеться.
Та й зустрівши його на вулиці, швидше за все, пройшов би, не привітавшись. Бо, крім зросту та манери рухатися, ніщо у ньому не нагадувало колишнього живчика і показового веселуна, яким запам’ятався дядько з дитинства. Зараз на порозі стояв сивий дідуган бомжуватого вигляду — і серце моє защеміло.
Не можу сказати, що у нас були теплі стосунки — з’являючись у нашій хаті лише епізодично, він пригощав мене цукерками і питав, ким хочу стати, коли виросту. Але нелегка доля дядька Вареника була постійною темою для розмов з мамою та дідом, і я знав про нього достатньо, щоб визнавати — чужими ми аж ніяк не були.
Саме тому я підвівся назустріч, забрав зі старечих вже рук каву і, поставивши її на стіл, міцно обійняв престарілого родича, вдихаючи незабутній аромат міцного тютюну та дешевого одеколону — саме так у дитинстві пахли дорослі чоловіки, зокрема й мій дід.
— Привіт, привіт. Як життя? Це ж скільки ми не бачилися?
— Добридень, — він явно розчулився від подібного прийому.
— Знайомся, Мирославе. Це — мій дядько.
Слово «двоюрідний» я опустив, щоб зробити приємність старому і підсолодити цілком імовірну відмову у питанні, з якого він прийшов.
— Валерій, — дядько зворушено потис простягнуту доглянуту правицю.