Щоденник моєї секретарки
«Коли в оточенні Ющенка є такий бруд, у мене до такого політика багато питань», — сказав Віктор Янукович.
— Вони там усі подуріли!
Ми з Катькою сіли в офісі й відкоркували коньяк. І не для того, щоб відзначити моє повернення, а виключно для здоров’я. Адже, не оговтавшись ще до пуття від московських вражень, я повинен був витримати навантаження київськими — Сапула збиралася доповісти про результати своїх досліджень. Поки я розважався у колишній столиці, вона й справді особисто, з конкретною справою в руках пройшла всі ланки нашої схеми. І, судячи з першої фрази, результати не надихали.
Каву нам принесла нова секретарка, і я відзначив це довгим поглядом.
— Що дивишся? — Сапула посміхнулася переможно. — Скучив за своєю Хмариночкою?
— Дарма ти. Цю ж теж звільниш.
— Якщо буде погано працювати.
— Ой, блін, а у тебе була хоч одна, що добре працювала!
— Зрозуміло, коли ти їх одразу висаджуєш на голову. «Хмариночко, красунечко, усю-сю, мусю-сю».
— Ну вони ж живі люди, я ж не можу казати «ей ти».
— Значить, буду звільняти.
— А де брати нових?
— Не переживай, в Україні цього добра навалом. Що-що, а гарних дівчат у нас виробляють скільки хочеш. І нам вистачить, і ще на експорт лишиться.
— Не любиш ти жінок.
— Не люблю. Так ти будеш слухати про справи чи про бабів?
— Про справи.
— То слухай. Приходжу я у нашу славну контору. Наче сторонній візитер. Навмисне взяла бамаги, іду просто до відділу роботи з клієнтами. Там така сонна дівуля подивилася, каже: «Це вам треба з юристом». Я здивувалася, бо це ж вона за інструкцією, тіпа, сама повинна мої документи узгоджувати. Але кажу, ну нехай, давайте юриста. Приходить юрист, глянув. «Нам треба поговорити, тільки не тут. Давайте за півгодини у кафе з тильного боку».
Я почухав потилицю:
— Тільки не кажи, будь ласка, що з тебе вимагали хабара.
— Зачекай, — Катька нетерпляче струснула головою. — Ну от. Приходжу до кафе. На стіні — акваріум, розслаблена атмосфера. Сідає за столик юрист іще з якимось придурком і починають мене розводити — ви, мовляв, давайте нам документи, а ми тут почнемо працювати, бо це ж усе не так просто. Я думаю, от іще новини — віддай їм усі документи і чекай у моря погоди. Це ж фактично живі гроші. Але граю дурочку і говорю: ну добре, тільки я ж вас знати не знаю, які гарантії? А той виймає з кишені візитку, зневажливо так мені її перепасовує і каже: «Нє бзді, тьотка. Фірма віники не в’яже. Чєрєз мєсяц всьо получіш, як сказалі». Уявляєш?
Я мало коньяком не вдавився.
— Що, так і сказав?
— Клянуся! Нє бзді, тьотка. Це я — тьотка!
Може, у мене вже неврастенія, але тут, у спокої та тиші рідного офісу, ситуація видалася просто-таки анекдотичною. Це ж треба: півроку працювати, розробляти схеми, щоб усе було надійно, легально, впроваджувати документи, договори, гарантії, все послідовно, крок за кроком, навчати — і все це для того, щоб потім якесь чмо, похеривши це все, призначало клієнтам з мільйонними заліками зустріч у кафе з акваріумом і казало: «Нє бзді, тьотка».
— А у візитці що? Звідки цей розводило?
— Так у цьому ж вся справа, — підготовлена до розмови Сапула виклала мені на стіл трофейну візитівку, на якій красувався напис золотими літерами: «Фінансова Україна». — Тобі це нічого не каже?
— Гуманоїди. їхня контора, — одразу впізнав я.
— І скажи, що ти на це не очікував.
Не пам’ятаю, хто приліпив їм це дотепне прізвисько, але знаю, що пристало воно намертво. Скоріш за все тому, що дуже точно характеризувало ділову репутацію і методи роботи цих наших вимушених партнерів.
Колись хлопці мали невеличкий, але оборотний банк «Фінансовий клуб», основною спеціалізацією якого була конвертація: операції з так званим «чорним налом», тобто нелегальною готівкою. Крім основного бізнесу, хлопці допомагали клієнтам ухилятися від податків, відмивали гроші, торгували акціями збанкрутілих підприємств, пробували сили у рейдерстві — словом були такими собі дрібними хижаками фінансового світу з напрочуд гострими зубами і повною відсутністю совісті й честі.
Але коли у Києві завершилася ера «дніпропетровських» і на арені з’явилися «донецькі», у банка почалися проблеми. І проявилися вони одразу у вигляді силової спецоперації прокуратури спільно з МВС та податковою міліцією — в оперативних зведеннях вона мала промовисте визначення: «ліквідація конвертаційного центру». Двері банку були взяті штурмом, у вікна влетіли люди у бронежилетах, гроші з сейфу конфіскували до прокуратури як «речовий доказ», клієнтів з сумками готівки закрили у «обізяннику» — словом, ментовська класика, для випадків, коли треба знищити банк, але не хочеться чекати на завершення слідства та довгий судовий процес.
Найгіршим виявилось те, що ніхто не був готовим до подібного сценарію — адже один з акціонерів банку був синком заступника генпрокурора і хоч не дешево, але завжди надійно забезпечував прикриття для бізнесу. Проте усе стало на свої місця, коли з’ясувалося, що саме цей акціонер і був справжнім замовником рейдерської операції. Він розраховував, що перелякані банкіри просто розбіжаться, і банк можна буде вигідно перепродати донецьким — вони якраз потребували своїх структур у столиці. Але не так сталося, як гадалося.
Я грішним ділом інколи користувався послугами «Фінансового клубу» та супутніх фірм-одноденок, оскільки був абсолютно впевнений у надійності їхнього даху. І через це на момент погрому на рахунках зависла дуже пристойна сума грошей одного з наших підприємств — цілком легального, білого і пухнастого наукового центру.
Мало сказати, що це було неприємно — це була катастрофа. Я вже не знав, за що хапатися — і в цей момент гуманоїди особисто прийшли до мене й сказали: «Бачиш, яка історія? Давай виручай, або не отримаєш боргу». Тепер, з висоти власного досвіду, попри найгірші наслідки я плюнув би на ці гроші, але тоді з великого розуму взявся виручати.
Отже, перш за все постала задача позакривати кримінальні справи у силовиків, а після того дати банку можливість заробити грошенят, щоб, ставши на ноги, вони могли віддати свій борг.
Не можу сказати, що гуманоїди сиділи склавши руки. Той, хто розраховував, що вони здадуться без бою, жорстоко помилився. Хлопці були тямущі, агресивні, безпридільні. Але я і сам дуже скоро відчув, що починаю виступати в ролі заручника — виплата боргу відтерміновувалась, а кількість нових горлових проблем, без негайного вирішення яких банк не виживе, зростала. Тому, коли Паша остаточно відмазав їх від криміналу на найвищому рівні, я, навчений гірким досвідом, за прикладом самих гуманоїдів вдався до зустрічного шантажу — пообіцяв вигідну співпрацю з міністерством в обмін на реальне повернення боргу. Тобто поставив питання руба — договір проти платіжки.
Згадати страшно, як вони крутилися, намагаючись зберегти мій стан заручника, але врешті гроші я все-таки повернув, навзаєм отримавши нового і, м’яко кажучи, дуже специфічного партнера у бізнесі. Що ж тут дивуватися, коли цей партнер став показувати зуби!
— Катрусю, як ти вважаєш, де у схемі заробляють гуманоїди?
Вона блиснула очима:
— Я не вважаю. Я знаю. Подивися банківські виписки.
— Ну?
— От тобі й ну. Залік підписує наш підшефний директор. Правильно? І скільки часу це буде тривати, визначає саме він. Тому під гарантію типу «нє бзді, тьотка» гуманоїди беруть у клієнта документи і за додаткову копійку просять директора розтягти процедуру зарахування тижнів на два-три. А весь цей час гроші лежать у банку, і вони їх крутять. Зрозумів?
— Ти застукала директора?
— Ні, — погляд Сапули набрав сталевого блиску. Вона терпіти не могла гуманоїдів і від самого початку тиснула на мене у цих питаннях. — Я застукала гроші. По банківських виписках дати зарахування і списання грошей різняться на два тижні. В результаті гуманоїди постійно мають вільних мільйонів із п’ятдесят гривень, які роздають у кредит під відсотки на міжбанку.