Щоденник моєї секретарки

— Хто? — не зрозумів я одразу.
— Там написано, — янгольським голосом пояснила секретарка.
— Чі-па-кум-па-ла, — вже вголос прочитав я.
Дівчина радісно кивнула.
— А що це таке?
Вона розгубилася:
— Він так сказав. Я думала, ви знаєте…
Бути начальником — нелегкий хрест. Треба розуміти, що одне твоє слово може просто-таки вбити живу людину, тому я намагаюся тримати емоції в собі, а особливо, коли вони просто-таки прагнуть вивергнутися назовні.
— Катрусю, — сказав я Сапулі, коли вона зайшла до кабінету. — Поясни цій дівчині, що коли зранку миєш вуха компотом, треба кісточки випльовувати.
— А що таке?
Я простягнув аркушик.
— Гм, — сказала вона і вийшла до приймальні.
Звісно, вбити вона її не вбила, однак наваляла з усією жіночою безпосередністю. І заразом обрахувала, що воно за «Чіпакумпала» така — просто, як слідчий.
— ЧП «Купава», — похвалилася Сапула, повернувшись. — Розумієш, це було ЧП «Купава», тобто приватне підприємство, а російською — ЧП.
Ми посміялися.
— Що за люди?! — дивувався я. — Не зрозуміла — перепитай! Чого записувати повну ахінею?
— Та для неї тут усе — однакова ахінея.
— Точно.
Після прочухана дівчина була тихішою за серпневий світанок. А коли я повернувся з чергової зустрічі — підвелася назустріч з-поза стійки і, віддано, якось по-собачому зазираючи в очі, простягнула ще один папірець.
Я подякував і глянув. У графі «Дзвонили» було акуратно написано «Нечипукала».
Бідолаху звільнили того ж дня, а Сапула досі дорікає тим випадком — адже секретарок я завжди затверджую особисто. До речі, «Нечипукалою» виявився Володя Нечипорук, директор «Сезонів моди».
Міністр щиро реготав, б’ючи себе від задоволення по колінах. Генерал поводився стриманіше — він взагалі шкодував емоцій, що характерно для людей його професії. Паша радісно щирився, як від старого улюбленого анекдоту. Дурних секретарок вистачає, але не кожна здатна утнути подібне.
Однак у цій приймальні секретарки зовсім не були дурними, тому швидко принесли нам ще коньяку.
Вони знали Віталіка-міністра не перший день і добре вивчили його звички.
— Ну, будьмо!
Всі, окрім господаря, випили. Він провів уважним поглядом кожен ковток і тільки зітхнув.
— Так чого я заїхав, — нарешті перейшов до справи Віталік. — Мені віце-прем’єр дав вказівку щодо москвичів. Так я хочу, щоб прямо зараз… щоб не відкладати. У тебе хто за них відповідає?
— Осьо.
Пашин палець вказав у моєму напрямку — я здивовано підняв брови:
— Скільки сюрпризів!
— Не вийобуйся. Я просто не встиг тобі розповісти. Але ти, Віталік, знаєш, Серьога — людина надійна.
— Супернадійна, — втрутився Ґенек і поплескав мене по спині.
Я повів плечем. Нема нічого доброго в тому, що тебе хвалить гебешний генерал.
— Тільки ти, Серьога, дивися, — міністр п’янувато похитав пальцем перед собою. — Як тільки якісь питання — одразу звертайся напряму. Розберуся особисто.
— Дякую. Звернуся. Там ще є кадрова проблема, — я вирішив, що настав слушний момент взятися за звільнення викритого міністерського щура.
— Кадри рєшают всьо! — повчально махнув пальцем Віталік. — Тому що ніхто не може сам керувати державою. От, наприклад, проб’єшся ти завтра до президента і скажеш йому: Данилич, треба зробити. І він згодиться: треба. То й що? Він буде робити? — міністр обвів усіх загадковим поглядом. — Фігу! Фігу він вам сам буде робити. Він покличе кого? Мене. І скаже: Матула, зроби. Ясно?
Він, здається, уже встиг десь добре заправитися, бо напади філософії не були характерні для його звичної поведінки.
— Звучить логічно, — погодився Паша.
— Отож. А буду щось робити чи не буду — це вже я вирішую. Бо, як не зроблю, ти ж не підеш до Папи скаржитись? Бо ти до нього другий раз уже не потрапиш. А якщо навіть і потрапиш, то він знову викличе кого?
— Тебе, — Паша, як найтверезіший у компанії, був сповнений цинізму.
— Точно. Мене. А я тебе пошлю, знаєш, куди?
— Уявляю.
— Правильно. Тому що третій раз до Папи ти вже точно не потрапиш. От і виходить, що головний у країні наче й він. А наче і я. Бо у мене контроль, — міністр урочисто повернувся до мене. — Ти зрозумів?
— Зрозумів.
— Ну от. А який ми з цього повинні зробити висновок?
— Що ти — не перша, але й не друга людина у державі, — тверезий Пашин цинізм не зменшував загального градусу. Міністр був вищий за будь-яку іронію.
— Це — само собою. А ще?
Ми мовчки перезирнулися. Розмова зробила настільки несподіваний пірует, що заготованої відповіді ні в кого не знайшлося.
— А те, що ти, Серьога, повинен одразу до мене звертатися напряму. І стільки разів, скільки буде потрібно. Бо інакше кожен мій заступник може стати головнішим за мене.
— Геніально! — резюмував Павлюк-паша.
— Потужно, — додав генерал.
А я подумав, що, попри глибоку філософію, міністру не завадило б хоч трошки уявляти, що насправді коїться у його відомстві. І про те, що звертатися з діловими питаннями напряму — найдурніше, що можна вигадати. Він, звісно, пообіцяє розібратися, але далі у будь-який спосіб уникатиме конкретної відповіді, бо з п’яних очей світ виглядає зрозумілішим, а власна могутність — більшою, ніж є насправді. Адже насправді звільнити держслужбовця навіть за санкції міністра — справа не така проста. От якби Ґенек взяв його на гарячому — інша річ, але наш бравий кавалергард зараз гучно підсміювався дурнуватим сентенціям «не першої, але й не другої людини», та й взагалі він не був охочий до конкретних, а тим більше продуктивних дій.
— Ну, тоді я побіг. Всім — пока, — Віталік тим часом підвівся і за колгоспною звичкою став послідовно тиснути усім руки.
— Пока! — озвався Ґенек.
— До побачення, — ґречно мовив я. А коли завершилося прощання з господарем кабінету і за міністром закрилися двері, уточнив у простір. — І що, у такому стані він поїде керувати міністерством?
— Щоб ти знав, керувати в нашій країні можна тільки у такому стані. Інакше збожеволієш, — мудро зауважив Паша. — Якби керівники не пили, все вже давно розвалилося б до бісової мами.
— Це ти у міністра філософії набрався? — поцікавився я. — Хоча, з іншого боку, теорему Ґеделя ніхто не відміняв.
Молодий генерал здивовано підвів брови — у КГБшних академіях такого не проходили. От вона — перевага технічної освіти, а точніше наукової роботи, якою я займався на старших курсах, коли ще планував працювати за фахом.
— Це з вищої математики, — пояснив я і з міркувань гуманізму додав. — Теорема про те, що послідовність і регулярність рано чи пізно призводять до суперечності. А якщо періодично напиватися, то можна ще якось жити.
— Бачиш! Математик, а розуміє! — Паша потер долоні. — Чуєш, Ґенек?
— Та взагалі, супер! — генерал уже вдруге за сьогоднішню зустріч поплескав мене по плечу.
Чого ця гебешна морда до мене вчепилася? Проте, окрім цього питання, я мав ще декілька:
— Хотів би уточнити з приводу москалів. Що це за історія?
— Москвичів, — поправив з посмішкою генерал.
У мене не було настрою заглиблюватися у філологічну полеміку, тому я просто перевів запитальний погляд на Пашу.
— Та звичайна історія. Вивів на мене віце-прем’єр москвичів, — він зиркнув на генерала, потім перевів погляд на мене і посміхнувся. — Чи москалів. Виявилося — наші давні знайомі. Пам’ятаєш свого друга, Франкенштейна?
— Вовку? Зачекай, у них же там ніби проблеми.
— Викрутилися. Знаєш, як це робиться — там лягли, там нахилилися.
Господар кабінету зареготав — і Ґенек приєднався до веселощів своїм казенним сміхом. Сміявся він якось сухо, самими губами і так, неначе будь-якої миті готовий був спинитися. Зазвичай людський сміх має свій цикл, як музика — початок, кульмінація і кода, але Ґенек хихотів рівно, якщо не сказати одноманітно, й уривав сміх абсолютно нелогічно — за якоюсь внутрішньою командою. Гебешники навіть тут залишаються гебешниками.