Гарячий шоколад із запахом ванілі (СИ)

         Коли Антоша подзвонив до матері та спитав дозволу, по його радісній посмішці, я відразу ж зрозуміла, що вона дала дозвіл.
         «Страшенно хочеться спати, а це чортеня ще й ніжиться у моєму ліжечку, поки я збираю речі для ночівлі. Оу, треба з себе знімати майку Фелікса. Боже, яка ж вона крута; так хочеться залишити її собі… але ж так не можна; треба повернути .»
         Мабуть, Антон помітив мою збентеженість, бо запитав:
- Щось сталось? Можеш розповісти, якщо хочеш.
- Ну, взагалі-то, твоя майка, вона…
         «Ну і що мені йому сказати?»
- Хочеш залишити її собі? – посміхаючись, запитує хлопець. – Я не проти.
- Справді? Тоді…
- Тоді ти залишаєш її собі, але, ні в якому разі, не вдягаєш до весни.
- Ей, ну чому? – зробивши ображений вираз обличчя, запитала я.
- Принцеса, ти знущаєшся? Надворі мороз… я ж не можу тебе обнімати вічно, що зігріти.
         «То він мене обіймає лише через це?»
- Мені треба прийняти душ та переодягнутись. Почекаєш тут?
- Так, добре, – відповів Фелікс, комфортно вмощуючись на ліжечку.
         Коли я повернулася з ванної кімнати, юнак продовжував лежати, ледве не поринаючи у сон.
         Сівши всередину авто, коли Ієн приїхав по нас, я зрозуміла, що мені дуже сильно хочеться спати. На годиннику було лише 16:52, проте я ледве змушувала себе не заснути прямо в машині.
         «Наші з Антоном пальці знову переплетені. Мене це вже навіть і не дивує, хоча все одно відчувається невеличкий  електричний заряд по тілу.»
         Замислившись, я навіть не одразу зрозуміла, що комфортно примостилася на плече Фелікса… Через деякий час, я заснула.
7
         Відкриваю очі та бачу перед собою знайому кімнату.
         «Так, я точно тут колись була. Запах ванілі… Оу, це кімната Антоші.»
         Відразу ж шукаю свій телефон та, побачивши, що зараз лише 21:03, вирішую встати та пошукати Фелікса. Опинившись на кухні, я нарешті знаходжу його.
- Виспалась, принцеса? – запитує хлопець, посміхаючись.
- Не зовсім, чогось не вистачало.
         «А точніше: когось. Тебе, Фелікс; тебе не вистачало.»
- А може когось? – використовує юнак посмішку чортеняти.
- А може й когось… До речі, може мені варто познайомитись із твоєю мамою, а то якось негарно виходить.
- Ти спізнилась, принцеса. Батьки кудись поїхали, і я навіть не знаю, коли повернуться додому.
- Чому ти весь час називаєш мене принцесою?
- Не знаю, ти мені чимось нагадуєш якусь мультяшну дівчинку-принцесу.
- Чим же?
- Мабуть, загадковістю… А ще мені весь час здається, що тебе не існує; що ти можеш просто зникнути, і я назавжди тебе втрачу.
         «Боже, таким серйозним я його ще ніколи не бачила. Невже він справді переживає щодо цього?»
- Я не хочу зникати з твого життя, –  кажу я та повільно наближаюсь до Антоші.
         «Обійми мене; обійми, будь ласка.»
- Йди сюди, – посміхнувшись, говорить хлопець.
         Я мовчки підходжу й утикаюсь у його плече. Він відразу ж обхвачує мою талію, від чого тіло по-зрадницьки здригається.
         «Блін, ну чому в такий момент мені так сильно хочеться спати?»
- Я знову засинаю.
         Антоша мовчки бере мене на руки та несе до своєї кімнати.
         «Тільки не залишай мене, будь ласка. Не йди, зостанься зі мною.»
         Поки я перебуваю у хлопця на руках, вирішую спитати:
- А як я опинилася в ліжку, після того, як заснула в авто?
- Я переніс тебе… Мама сказала, що ти дуже мила, коли спиш, і вона сподівається, що ти така завжди.
- А ти де будеш спати? – запитую я у Фелікса, коли він вкладає мене до ліжка.
- Мабуть, тут. Зараз на підлозі собі постелю.
- Оу, ти не змерзнеш?
- Ти хочеш мене зігріти?
         «Я помічаю посмішу чортеняти, навіть при незначному світлі, що відходить від лампи.
         Я не знаю, що йому відповісти. Необхідно перевести розмову на щось інше.»
- Фелікс? Мені треба переодягнутись, – кажу я дрижачим голосом, потягнувшись до сумки та дістаючи піжаму.
- Ну то давай. Я не буду тобі заважати.
- Тобто ти залишишся у цій кімнаті?
- Ти боїшся, що я можу щось натворити?
- Ні, просто відчуваю якийсь дискомфорт.
- Ти можеш відвернутись до однієї стіни, а я до іншої: мені все одно треба постелити на підлозі.
- Ну добре, – відповідаю я, стягуючи з себе полосатий светр.
         «Блін, або в мене параноя, або хлопець ззаду і справді просвердлює мене поглядом. Так, я впевнена, що він не постіль зараз стелить, а відкрито дивиться на мене, коли з одягу я маю на собі лише нижня білизну. Хіба можна так дивитись на сестер?»
         Я переодяглася у блакитну футболку з рожевими ведмедиками та чорні шорти.
         «Чому ці шорти стали такими короткими? Раніше я цього не помічала. Лише зараз, дивлячись на свої оголені ноги, я розумію, що шорти мають просто критично малу довжину.»
         Коли я повернулася до Антоші, він перевів свій погляд від постелі на мене і розплився у посмішці.
- Ну і чому ти смієшся? – запитую я в юнака.
- Дуже мила піжама, – Фелікс підходить та вказує на одного з ведмедиків.
- Подобається? – по-чортенячому, посміхаюсь я.
- Головне не оболонка, а те, що всередині.
         «Він має на увазі, що головним є сама я чи просто моє тіло? Ну і як розуміти його слова? Усе, більше я не буду тут втрачати через нього здоровий глузд. Якщо хоче – хай сам проявляє увагу…
         Я влягаюсь до ліжечка та закриваю очі, щоб не бачити це прекрасне чортеня, що ще досі копошиться у кімнаті.»
- На добраніч, принцеса, – говорить Антоша та цілує мене у щоку, прибравши з обличчя неслухняне волосся.
- На добраніч, Фелікс, – відповідаю я хлопцю, вдихаючи його запах, аж доки він не відходить, вимикаючи світло та вкладаючись на підлозі.
         Хвилин через п’ять чуються голоси: це батьки юнака. Хтось із них обережно відкриває двері, щоб не розбудити нас.
- Ось, бачиш, я ж говорив, що все буде добре. Ти даремно так переживала, – пролунав голос батька хлопця.
- Так, я була не права, коли подумала, що вони організували цю ночівлю лише для того, щоб провести разом ніч. Мабуть, їхні відносини – це не просто підліткові гормони.
         «Тепер я знаю, як звучить голос мами Антоші.»
- Добре, ходімо вже, а то ще розбудимо діток, – вимовив чоловік, і двері закрилися.
         Коли кроки повністю затихли, я почала поринати у сон.
8
         Я прокидаюсь від відчуття, що ліжко прогнулося під вагою тіла.
         «Фелікс… запах ванілі його видає. Не відкриваю очей; хочеться дізнатись, що збирається робити цей юнак далі, проте він просто сидить і нічого не чинить.»
- Емма? – нарешті чути голос Антоші. – Ти спиш?
- Тепер, ні, – відкриваю очі та направляю свій погляд на хлопця.
- Вибач, я не хотів тебе розбудити, просто… чогось не вистачає.
         «А може когось? Мене? Ну скажи вже нарешті, що тобі не вистачає мене.»
- Чого саме не вистачає?
- Якогось тепла чи щось таке. Точно ще не зрозумів.
- Ти що змерз, коли тепла хочеться?
         Побачивши збентежений погляд юнака («Коли він встиг увімкнути світло?»), я зрозуміла, що він не це хотів почути від мене.
- Та ні, навпаки – дуже жарко.
         «О Божечки, він знову з оголеним торсом. Як же хочеться доторкнутись до нього.»
- Я не хочу спати там сам, – говорить Фелікс, вказуючи на постіль на підлозі.
         «Він що, пропонує мені перебратись до нього?»
- То що будеш робити?
- Є два варіанти: або ти перебираєшся до мене, або я сплю з тобою на цьому ліжку.
         «Так! Так, він сказав це. Що ж, намагатимусь не показувати йому, наскільки я рада це чути.»
- Ну, якщо більш ніяких варіантів немає, – говорю я, підсовуючись ближче до стіни, щоб Фелікс міг лягти поруч.