Гарячий шоколад із запахом ванілі (СИ)

         «Ні, Фелікс, я не хочу, щоб ти йшов.»
- Не можна користуватись людьми. Не можна все робити лише так, як хочеш ти сам.
         Антоша довго стояв, просто дивлячись на мене, а потім сказав:
- Я все одно не розумію.
- А я не люблю пояснювати. Мої думки не зрозумілі навіть мені, – відповіла я та, закривши вікно, відійшла від нього.
- Ей, Емма, ти молодець. Добре хлопця відшила, – посміхнувшись, сказав Ерік.
- Ні, це таки він мене відшив, а не я його.
         «Ну блін, зараз я знову почну плакати. Ні, не буду, треба бути сильною; а весь цей період життя, пов'язаний із Феліксом – просто забути.»
         Хлопці ввімкнули фільм, а я – як не намагалася вникнути в його сенс, все одно постійно відволікалась, думаючи про Фелікса.
         Ми додивились кінофільм, ще трохи поговорили про якісь неважливі речі і вирішили, що вже час розходитись по домівкам. У мене сильно розболілась голова, тому я вирішила провести хлопців на вулицю. Я була не зовсім готова до того, що побачила: Антоша тримає в руках велику декоративну ромашку та коробку якихось солодощів.
         «Це для мене? Справді? Йому досі не набридло бігати за мною?»
- Хочеш, я з ним розберуся? – запитує Даня.
- Ні, дякую, не треба.
         Фелікс помічає, що з мого дому виходить не лише Даніїл, а ще й Адам, Артем, Ерік, Мілен та Остап, і кожен із них проходячи крізь нього говорить слово «придурок».
         «Боже. Це ж, мабуть, так образливо. Як він ще тримається, щоб нікого не вдарити?»
         Даня повертається та підходить до нас із Антошею:
- До зустрічі, сонце, – говорить він, поцілувавши мене у щічку, та знову повертається до хлопців.
- Це для тебе, – говорить Антоша, віддаючи квітку та цукерки.
- Дякую, проте не варто було… Вибачай хлопців, вони не зі зла.
- Та ні, вони праві.
- Не знаю; я так не вважаю… Хочеш зайти? – запитую, вказавши на будинок.
- Якщо ти не проти… – я перебиваю юнака.
- Була б проти – не запропонувала.
         Коли ми зайшли до моєї кімнати, я почала прибирати обгортки з-під цукерок, якими ми насмітили з хлопцями. Фелікс довго стояв мовчки, а потім почав допомагати мені з прибиранням.
         «Головне – не дивитись йому в очі. Головне – не… Ну от, глянула.»
         Забираюсь на ліжко, щоб дотягнутись до упаковки з-під чіпсів та розумію, що Антоша також залазить на ліжко, нависаючи наді мною.
         «Що ти, блін, робиш?»
         Я лежу мовчки, не в змозі вимовити й слова. Через мить вирішую, перевернутись на спину.
         «Ну, краще я б його не робила. Тепер очі Фелікса просто заворожують мене…»
- Не відпустю тебе, доки не розповіси у чому ж справа, – вуста Антоші розпливаються у посмішці чортеняти.
- Добре, – відповідаю я і замовкаю.
- Тобто ти нічого не скажеш? Будеш мовчати?
      Я киваю головою.
- А якщо почну приставати?
         Знизую плечима з пофігістичним виразом обличчя.
         «Ти, блін, не розумієш, що я не зовсім-то і проти?»
         Фелікс починає цілувати мої губи, ледь-ледь прикушуючи; спускається все нижче і нижче, і в кінці кінців його язик торкається моєї шиї.
         «Я повинна зображувати байдужість; він не має думати, що я щось відчуваю.»
         Фелікс припиняє свої поцілунки, дивиться на мене.
         «Що я бачу? Біль? Страх? Образу? Ні, розчарування.»
         Хлопець злазить з мене, перекотившись на спину.
         «Я повинна йому все сказати. Можливо, він і справді не розуміє? Так, я вирішила; прямо зараз усе і скажу.»
- Людина, через яку я хотіла забитись на вечірці; людина, яка снилася мені у тому збоченому сні; людина, через яку я зараз себе так веду… – я зупинила свою розповідь.
         «Блін, а це важко.»
- Даніїл, так? – запитує Антоша.
         «Що? Він думає, що наші відносини з Данею справжні? Ох, дурень ти, Фелікс.»
- Ні, це не Даня. Це ти, Фелікс; ти.
         «Так, я сказала це. Все, тепер мені повинно стати легше.»
         Хлопець продовжує мовчати, а в мені накипає образа. Я всідаюсь на ліжкові так, щоб бачити обличчя юнака.
- І чому ти мовчиш? Ще щось хочеш почути? Ну то слухай: коли ти торкаєшся до мене, по тілу проносяться мільйони скаженних, електрично заряджених частинок, і дихання перестає нормально функціонувати; мені постійно хочеться відчувати тебе; хочеться відчувати твій смак, запах, тебе; мені хочеться відчувати тебе. А ти? Ти ж сам говорив, що не хочеш втрачати смак мого тіла! Які, блін, відносини під назвою «брат – сестра»? Хіба брат та сестра тримаються постійно за руки; пробують один одного на смак; цілуються, ледве дихаючи від задоволення? Ні, Фелікс, брат і сестра так себе не ведуть, – останні мої слова більше схожі на шепіт; я починаю захлинатись власними слізьми; намагаюсь почати нормально дихати.
         Антоша встає з ліжка… і виходить із кімнати.
         «Він не повернеться. Ніколи. Я втратила його. Це кінець.»
         Я підриваюсь із ліжка та починаю крушити все, що потрапляє під руку: від удару розбивається моя улюблена чашка, речі з шафи опиняються на підлозі, розкидані по всій площі кімнаті. Я збираюсь кинути подушку  в картину, що висить над моїм ліжком, проте чийсь погляд змушує мене повернутись назад.
         «Фелікс. Що він тут робить? Він же мав піти.»
- Мабуть, я занадто довго шукав у вас на кухні ваніль, – говорить хлопець і посміхається.
         «Посміхається? Невже його не бентежить те, що я тільки-но ледве не рознесла свою кімнату пух і прах? І що він ото таке приніс? Відчувається запах ванілі і… шоколаду.
         Антоша підходить ближче, ставить чашку на стіл та обіймає мене.
         «Ну навіщо. Фелікс, навіщо?»
- Знову братерська любов? – дивлячись йому прямо в очі, промовляю я.
- Принцеса, ти знаєш, який я боягуз та слабак?
- Ні; розповіси?
- Коли я вперше прийшов до нової школи, я побачив тебе: худеньку, мініатюрну дівчинку зі смішним коротеньким чорнявим волоссям та сіро-блакитними очима, у миленькому полосатому светрі та пишній юбочці, мов у принцеси. Я закохався; можливо, це смішно звучить, проте я закохався. Коли запитав про тебе у хлопців, мені сказали, що звешся «Міс Неприступність». Я знав, що для мене ти не зробиш виключення, тому вирішив себе вести як старший брат. Мені подобалось, що можна торкатись тебе, а потім усе спирати не те, що «ти мені як сестра». Проте тільки зараз я зрозумів, яким егоїстичним був. Пробач мені, будь ласка.
         «Він закоханий у мене!»
         Антоша починає цілувати мене: спочатку лоб, потім щоки, ніс, скули, вуста.
         «Він любить мене. Я вірю йому.»
- Ти пам’ятаєш нашу першу зустріч? – несподівано запитав хлопець.
- Ну так: бібліотека.
- Хлопці сказали, що ти частенько там буваєш. Я ходив туди кожного дня, аж доки не побачив тебе там. Насправді, у мене є книга з творами Коцюбинського.
- Як ти міг? – сміючись, питаю я. – То ти все продумав заздалегідь?
- Ні, я лише знав, що ми повинні зустрітись у бібліотеці, а там, що буде – те й буде.
- А як щодо першого спільного миття рук? Чому ти пішов, хоча я й не проганяла тебе?
- Боявся, що ти зненавидиш мене після того, що я зробив, тому вирішив, що краще на певний час зникнути.
- То ти ніколи не сприймав мене як сестру? А як же твоя розповідь про твою зведену сестрицю? Ти це все придумав?
- Ну чому ж. У мене є сестра, і я її дуже люблю, проте вона анітрохи на тебе не схожа.
- Ех, щось я якась знесилена; і спати хочеться.
- Ну, ще рано трохи, – наче просячи, сказав Фелікс, а потім додав: – Я шоколад приніс із ваніллю, – Антоша взяв чашку та віддав мені.
- Наш із тобою запах… і смак.
- Що? – здивовано запитує хлопець.
- Тоді на вечірці, коли ми лягли спати, я відчула твій запах: запах ванілі; проте до нього додалося ще щось. Я довго думала, що ж, а потім зрозуміла – запах шоколаду: мій запах.