Кров і пісок

  
Вісенте Бласко ІБАНЬЄС
 
КРОВ І ПІСОК
 
Роман
 
  
І
 
Як і завжди в дні кориди, Хуан Гальярдо поснідав рано. З’їв він тільки кусень смаженого м’яса, а вина навіть не пригубив — пляшка так і стояла перед ним неторкана. Сьогодні йому треба зберегти свіжу голову. Випив дві чашки міцної чорної кави, запалив величезну сигару і сидів нерухомо, поставивши лікті на стіл, спершись підборіддям на долоні та знічев’я поглядаючи на постояльців готелю, що один за одним сходилися в їдальню.
Ось уже кілька років, відколи вперше виступив як матадор [1] на мадридській арені, Хуан завжди зупинявся тільки в цьому готелі на вулиці Алькала, де власник із дружиною ставилися до нього як до рідного сина, а всі офіціанти, швейцари, кухарчуки та старі покоївки любили його і вважали славою свого закладу. Вже двічі йому доводилось лишатися тут надовго — після поранень, коли він лежав весь забинтований у важкому, просякнутому випарами йодоформу та цигарковим димом повітрі. Але ці прикрі спогади не хвилювали Гальярдо. Як південець і людина, котра постійно наражається на небезпеку, він був забобонний і вважав, що цей готель для нього «щасливий». Поки він тут зупинятиметься, нічого страшного з ним трапитися не може. Хіба що якісь дрібниці, неминучі в їхньому ремеслі — подертий костюм або подряпина на тілі. Але ж це не те що впасти на арені й більше не підвестися, як уже сталось не з одним його товаришем — спогади про них тривожили Гальярдо навіть у найрадісніші хвилини.
У дні кориди він любив поснідати якомога раніше, а потім сидіти в їдальні й дивитися, як сновигають туди-сюди гості готелю — чужоземці або люди з далеких провінцій Іспанії; вони проходили з байдужими обличчями, навіть не поглянувши на нього, та відразу ж зацікавлено оберталися, коли слуги казали їм, що отой чисто поголений, чорноокий, ошатно вбраний хлоп’яга не хто інший, як славетний тореадор [2] Хуан Гальярдо, якого тут усі по-дружньому називають просто Гальярдо [3]. У цій атмосфері загальної цікавості він сидів, аж поки наставав час вирушати до цирку — так йому легше було згаяти тривожні хвилини очікування. Як нестерпно повільно тягнувся час! Йому здавалися нескінченними ці години непевності, найнеприємніші в його ремеслі, коли з глибини душі піднімався невиразний страх і тореро починав сумніватись у своїх силах. Виходити на вулицю Гальярдо не хотів, знаючи, що на кориді його чекає нелегка праця і треба добре відпочити, щоб почувати себе бадьорим і спритним. Не міг він також смачно й досхочу попоїсти, чи навіть розтягти сніданок на довший час — виступати на арені слід із необтяженим шлунком.
Сидів Гальярдо у самому кінці довгого столу, оповитий хмарою запашного диму. Підперши щоки долонями, він раз у раз самовдоволено поглядав на кількох дам, що з цікавістю дивились на славетного тореро.
Він звик бути улюбленцем натовпу і не сумнівався, що у звернених на нього поглядах світиться глибока шана й захват, що жінки милуються його вродою та елегантністю. На якусь мить Гальярдо забув навіть про свою тривогу і, спонукуваний інстинктом, притаманним кожному чоловікові, звиклому хизуватися перед публікою, підвівся, струсив нігтем сигарний попіл з манжет і поправив широкий, майже на півпальця перстень — його величезний діамант вигравав усіма барвами веселки і здавався прозорою краплею, всередині якої палахкотить чарівний вогонь.
Він окинув задоволеним поглядом свій ошатний костюм, шапочку, в якій ходив по готелю і яка тепер лежала на сусідньому стільці, тонкий золотий ланцюжок на жилеті, від кишеньки до кишеньки, перлину в краватці, що своїм молочним сяйвом, здавалося, пом’якшувала темний колір його смаглявого обличчя, черевики з російської шкіри, шовкові шкарпетки, які виглядали з-під коротеньких штанів, ажурні й гаптовані, мов панчохи кокотки.
Відчуваючи на собі цікаві жіночі погляди, Гальярдо несвідомо прибирав гордовитої й величної постави. Від його вбрання, від чорного лискучого волосся, хвилями начесаного на скроні, струміли ніжні пахощі тонких англійських парфумів, якими матадор щедро себе кропив. Як для тореро в нього не такий уже й поганий вигляд, подумав Гальярдо. Хто з них уміє триматися з такою гідністю, так засліплювати й чарувати жінок?
Але нараз матадора знов охопив неспокій, очі його потьмяніли, і він, як і перше, сперся підборіддям на руки, смокчучи сигару і втупившись у хмару тютюнового диму. Думав він про сьогоднішній вечір і палко жадав, щоб вечір цей настав якомога скоріше; думав про те, як повернеться сьогодні з арени, стомлений і спітнілий, але щасливий, як людина, котра щойно уникла великої небезпеки; як прокинеться у нього вовчий апетит і шалений потяг до розваг — адже попереду буде кілька спокійних і безтурботних днів. Коли бог не відступиться від нього й сьогодні, то після кориди він досхочу попоїсть, трохи вип’є і потім знайде оту співачку з мюзик-холу, з якою познайомився під час свого минулого приїзду, але не встиг натішитися її прихильністю. З його безпритульним життям, постійними мандрами по всій Іспанії, часу не лишалося ні для чого.
В їдальню стали заходити друзі-шанувальники, які хотіли побачитися з матадором, перш ніж податись додому снідати. Це були старі любителі кориди, що вважали за обов’язок мати власного кумира, навколо якого можна згуртуватись, і обрали «своїм матадором» молодого Гальярдо. Вони давали йому безліч мудрих порад, повсякчас нагадуючи, що колись захоплювалися високим мистецтвом Лагартіхо і Фраскуело [4]. З поблажливою фамільярністю вони казали еспаді [5] «ти», а той, розмовляючи з ними, навпаки, ставив перед кожним прізвищем «дон», дотримуючись традиційного етикету класової нерівності, яка існує між тореро, котрий вийшов із суспільних низів, та його шанувальниками. Ці люди завжди охоче вдавалися до спогадів, щоб молодий матадор відчув, яку перевагу дає людині вік і досвід. Говорили про «стару» мадридську арену, на якій можна було бачити тільки «справжніх» биків і «справжніх» тореро, а наближаючись до сучасності, схвильовано згадували про Чорного [6]. Цим «чорним» був Фраскуело.
— Бачив би ти його!.. Але в ті часи ти і твої перевесники ще смоктали цицьку або й на світ не з’явилися.
Заходили до їдальні й інші любителі, обшарпані, з голодними очима, а також нікому не відомі оглядачі газеток, що писали тільки про тореадорів, одних вихваляючи, інших — паплюжачи. Почувши про появу Гальярдо, як завжди збігалися до готелю люди якихось сумнівних професій, надокучаючи еспаді своїми лестощами та проханнями дістати квиток на кориду. Спільне захоплення ріднило їх із поважними сеньйорами, — багатими комерсантами або високими урядовцями, — які палко обговорювали з цим набродом усілякі тонкощі бою биків, не бентежачись жебрацьким виглядом співрозмовників.
Усі ці люди, підходячи до еспади, обіймали його, потискували йому руку, галасували, надокучали розпитуваннями:
— Вітаю, Хуанільйо!.. Як там твоя Кармен?
— Добре, дякую.
— А матуся, сеньйора Ангустіас?
— Чудово, дякую. Вона в «Рінконаді».
— А сестра й небожата?
— Усе гаразд, дякую.
— А ота мармиза, твій шуряк?
— Що йому станеться? Править теревені, як і завжди.
— А на збільшення родини якась надія є?
— Нема… Аніякої…
Кусаючи ніготь, Гальярдо енергійно й заперечливо хитав головою, а тоді в свою чергу починав розпитувати гостя, про чиє життя не знав анічогісінько, крім того, що його співрозмовник — любитель кориди.
— А як там ваша родина? Усе гаразд?.. Повірте, я дуже радий. Може, вип’єте чогось?