Кров і пісок
— Я знаю, в чому причина, — сумно казала старенька. — Сердешна Кармен дуже хвилюється. Подивилися б ви на неї, коли Хуан їздить по світу.
Узимку, коли корид не було і тореро сидів удома чи то їздив за місто дивитися молодих бичків або полювати, усе йшло гаразд. Кармен була щаслива, знаючи, що чоловікові не загрожує небезпека. Вона сміялася з найменшого приводу, їла з апетитом, на обличчі її жеврів рум’янець здоров’я. Але ось наставала весна, Хуан знову починав їздити по Іспанії, від арени до арени, і бідолашна жінка блідла й худнула, очі її від журби робилися великі-великі, і вона готова була заплакати від найменшої згадки про Хуанове ремесло.
— Цього року він має сімдесят дві кориди, — казали друзі, підраховуючи контракти еспади. — Жодного матадора не запрошують так часто, як його.
Кармен гірко всміхалася. Отже, попереду сімдесят два дні нестерпної тривоги, коли вона почуватиме себе, як засуджений на смерть у каплиці в ніч перед стратою, чекаючи вечірньої телеграми і водночас боячись її як вогню. Сімдесят два дні жаху, сповнених забобонним передчуттям, що одне пропущене в молитві слово може вплинути на долю відсутнього чоловіка. Сімдесят два дні болісного подиву, що вона живе в мирному домі, щодня бачить одних і тих самих людей, відчуває, як ліниво й безтурботно минають Дні, немов у світі не відбувається нічого незвичайного; так само як і завжди галасують у патіо малі племінники, з вулиці долинають протяжні крики продавця квітів, а тим часом десь дуже-дуже далеко, в якомусь чужому незнайомому місті її Хуан на очах у тисяч людей б’ється з розлюченими биками, дражнить їх червоним клаптем і за кожним помахом бачить, як мелькає смерть під самими його грудьми.
Ох, ці дні кориди, святкові дні, коли небо здається прекраснішим, ніж звичайно, коли по їхній глухій вуличці шарудять кроки вбраних по-недільному перехожих, і в таверні на ближньому перехресті бринять гітари, люди співають і плескають у долоні!.. Одягшись якомога скромніше, Кармен опускає на очі мантилью, виходить з дому і, наче рятуючись від жаского сну, шукає притулку в церкві. Її нехитра віра, яка під впливом страху стає забобонною, жене її од вівтаря до вівтаря, а розум весь час зважує заслуги та чудотворну силу того чи того образа. Кармен заходить у глибоко шановану простолюдом церкву святого Хіля, яка бачила найщасливіший у її житті день, падає навколішки перед богоматір’ю Макаренською і просить запалити кругом свічки, якомога більше свічок; у їхньому червонястому світлі молода жінка дивиться на смагляве обличчя статуї з чорними очима й довгими віями — люди кажуть, ніби воно дуже схоже на обличчя Кармен. Дружина матадора палко вірить у чудотворну силу цієї статуї, недарма ж її називають богоматір’ю, що подає надію. У цю годину вона напевне охороняє Хуана своєю божественною могутністю.
Та незабаром у змучену душу Кармен закрадаються страх і сумнів. Адже свята діва — жінка, а жінки можуть так мало!.. Їхня доля — страждати й плакати, як плаче зараз вона за своїм чоловіком, як плакала мати божа за сином. Треба пошукати когось могутнішого, звернутися до надійнішого заступника. І без найменшого вагання Кармен покидає святу діву Макаренську; з егоїзмом людини, котра у хвилину горя забуває про друга, від якого не сподівається ніякої користі, вона біжить до церкви святого Лаврентія і вклякає перед образом Ісуса Христа — могутнього владики, богочоловіка з терновим вінцем на чолі, з важезним хрестом на спині. Цю статую вирізьбив скульптор Монтаньєс. На зрошеному потом і залитому слізьми обличчі застигла нестерпна мука —. аж страшно дивитися.
Дивлячись на пригніченого сумом назареянина, що спотикається на камінні під тягарем хреста, бідолашна дружина тореро трохи втішалася. Господь — могутній владика!.. Цей невиразний і величний титул впливав на неї заспокійливо. Аби тільки бог, вбраний у ліловий, гаптований золотом оксамит, захотів її вислухати! Гірко зітхаючи, Кармен скоромовкою белькотіла молитви, похлиналася словами, намагаючись втиснути їх якомога більше у короткий проміжок часу, і зрештою починала вірити, що її Хуан вийде живим з арени, на якій у цю мить б’ється з биком. Потім давала пономареві грошей, щоб той запалив багато свічок, і годинами стояла навколішки перед образом, дивилася на осяяне миготючими червоними відблисками чоло, і їй здавалося, що на лакованому обличчі, яке то світлішало, то знов поринало в тінь, мелькає ласкава усмішка розради, провіщаючи для неї щасливу новину.
І господь — могутній владика — не обманював Кармен. Повернувшись додому, вона бачила блакитний папірець телеграми, тремтячою рукою розгортала її й читала: «Усе, як завжди». Нарешті нещасна жінка могла зітхнути з полегкістю, могла поспати — як злочинець, котрому відклали страту. Але за два-три дні знову муки непевності, моторошний страх перед невідомістю.
Хоча Кармен любила чоловіка, не раз вона відчувала напади гіркого каяття. Якби знала до одруження, що на неї чекає!.. Подеколи її охоплювало бажання розділити з кимось свою муку, і тоді вона йшла до дружин тореро з Хуанової квадрильї, так ніби ті могли повідомити їй щось певне.
Дружина Насйоналя, яка держала таверну в їхньому передмісті, зустрічала Кармен спокійно, не поділяючи її страху. Вона давно звикла до такого життя. Від чоловіка нема ніякої звістки — отже, усе гаразд. Телеграми дорого коштують, а заробітки в бандерильєро мізерні. Якщо продавці газет не кричать про нещасливий випадок, значить, нічого не сталося. І жінка спокійнісінько йшла обслуговувати відвідувачів таверни. Отупівши від злиднів, вона, здавалося, не знала, що таке страх.
Іноді Кармен переходила через міст і йшла у квартал Тріана, де в жалюгідній, схожій на курник халупі мешкала дружина пікадора Потахе, смуглява, як циганка, завжди оточена виводком замурзаних дітлахів, на яких вона покрикувала різким голосом. Прихід дружини маестро сповнював її гордістю, але страх Кармен викликав у неї лише сміх. Чого їй боятися? Адже матадор виступає на своїх ногах, а не верхи, і йому простіше простого ухилитися від бика, та ще такому спритникові, як сеньйор Гальярдо. Щоб бик заколов когось рогом — таке рідко буває. Найжахливіше — це впасти з коня. Відомо ж бо, як кінчають усі пікадори, ті, хто майже щодня тримається на землю. Одні вбиваються і здихають прямо на арені, інші доживають віку в божевільні. Не уникне цієї долі й бідолашний Потахе… Стільки терпіти за жменьку дуро, тоді як інші…
Хто ці інші, вона ніколи не говорила, але в очах її палахкотів гнів проти несправедливої долі, проти отих красенів, котрі хизуються зі шпагою в руці і привласнюють собі всі оплески, славу та гроші, а ризикують не більше, ніж бідолахи пікадори й бандерильєро…
Помалу Кармен стала звикати до свого нового життя. Нестерпну тривогу, що мучила її в дні кориди, ходіння по церквах, страшні передчуття — усе це вона сприймала тепер як неминуче зло. До того ж чоловікові завжди щастило, а вдома постійно точилися розмови про всякі випадки на арені, і зрештою Кармен майже перестала боятись. Грізний бик перетворився в її уяві на добродушного і благородного звіра, який з’являється на світ лише для того, щоб принести гроші й славу матадорові, котрий його вб’є.
Кармен ніколи не була на справжній кориді і лише раз ходила на новільяду, де й побачила юного тореро, що згодом став її чоловіком. Відтоді вона більше не з’являлась у цирку. Відчувала, що їй не стане мужності дивитись на бій биків, навіть якщо Гальярдо й не виступатиме. Вона зомліла б від жаху, побачивши, як дивляться смерті в очі чоловіки, вбрані так само, як і Хуан.
Через три роки після одруження Гальярдо спіткало нещастя: на арені Валенсії бик підняв матадора на роги. Кармен дізналася про це не зразу. Телеграма з трьома звичними словами «Усе, як завжди» надійшла вчасно. Про це подбав повірений дон Хосе. Він щодня приходив до них і, вдаючись до всяких хитрощів, так спритно ховав газети, що молода жінка цілий тиждень нічого не знала про нещастя, яке сталося з чоловіком.
Коли необережні сусідки все вибовкали Кармен, вона зібралась негайно їхати до Хуана, бо в її уяві він десь валявся покинутий, зовсім без догляду. Але еспада випередив її і з’явився додому сам; нога його не ворушилась, він дуже зблід від великої втрати кроні, але весело всміхався, щоб заспокоїти дружину й матір.