Зло не має влади
Я намацала стілець і сіла.
Минуло чотири місяці з часу мого останнього візиту в Королівство. Там час швидше спливає.
— Скільки тобі років?!
— Маги поза віком, Олено. Не муч себе підрахунками.
— Максиміліан, — простогнала я.
Це був він — хлопчисько-маг, некромант, якого я кілька разів рятувала від смерті. Який і мене колись порятував, але перед цим — зрадив, покинув на неминучу загибель і навіть не поморщився. Оце такого вже гінця з Королівства ніколи не хотілося б мені тут бачити.
Він посміхнувся кутиками тонкого рота.
— Що, не рада?
— Ні!
— Дарма. Бо ти — небезпечна неповнолітня злочинниця і твоя доля в моїх руках.
— Бреши, та не забріхуйся, некроманте.
— Ти як розмовляєш зі старшими? — він посміхнувся ширше, блиснув білими гострими зубами.
Я стисла кулаки. Під час нашої минулої зустрічі він був ледь молодший за мене, але вже тоді смертельно небезпечний. Чого тепер від нього очікувати, та ще й тут, у моєму повсякденному світі — я не мала жодного уявлення.
— «Оперуповноважений у справах неповнолітніх»… — я говорила навмисне повільно, викроюючи собі час на роздуми. — Така посада в природі існує? Ти впевнений?
— Головне, щоб вони, — Максиміліан кивнув на двері, — були впевнені. — А я вмію переконувати, — і знову посміхнувся.
Я набрала в груди повітря — і не знайшла, що відповісти. Надто раптово звалилося нещастя, ще півгодини тому я мирно дрімала над річкою… Що некромант може мені заподіяти? Як захищатися?
Як він сюди потрапив?!
Тільки досвідчений, могутній маг може ходити між світами. Пригадую, в Гарольда, мого друга, були проблеми з цим… «Тільки у свій світ завжди легко повертатися», — казав Оберон. Король Оберон! Ось у кого знайдеться управа на Максиміліана. Ось кого мусить боятися самозваний опер!
— Його величність не попередив, що ти з’явишся, — сказала я недбало. — Що йому передати?
У нього щось змінилося в очах. Мені на мить здалося, що ім’я Оберона протверезило некроманта й тепер він не посміє більше з мене знущатися. Однак нічого подібного! Максиміліан задер підборіддя:
— Не попередив? Ще б пак. Його величність нічого тобі не повідомляє про справи у Королівстві. Не вважає за потрібне.
Некромант поцілив у болісну точку. Я часто ображалася на Оберона за його, як мені здавалося, байдужість. Варто мені лишень опинитись у своєму світі, як про мене забувають: спасибі, Олено, вільна, можеш іти.
— А стосовно «що передати», — провадив Максиміліан, із задоволенням спостерігаючи за мною, — таж король тобі не телефонує. І в тебе нема зв’язку з ним. Він великий чарівник, ходить поміж світами, як ти між ванною і кухнею. Хотів би — залишив би ниточку.
На превелику силу я себе опанувала. «Я некромант, — сказав колись Максиміліан. — Де ти бачила, щоб некроманти були гарними?» Не варто вірити чужим в’їдливим словам. Навіть коли вони здаються справедливими.
— Навіщо ти прийшов?
— Побачити тебе.
— Дуже рада. Оббрехав мене, знеславив, виставив якоюсь злодійкою… Не думай, що це тобі так минеться.
Він підняв брови.
— Авжеж! — сказала я виклично. — Тут тобі не… не замок принца-деспота! У тебе й документів нема, ти самозванець! У будь-якому відділенні міліції тебе розкусять, мов горішок!
— Ти впевнена?
— Подивимось!
Я силкувалася бути зухвалою та спокійною, але насправді боялась щораз дужче. Начальник табору вже напевне подзвонив мамі. Розповів усю цю маячню. І мама зірветься з роботи, примчить… Вона, звичайно, моїм словам повірить, але невже я муситиму доводити ще комусь, що не є злодійкою… Стривайте, а що він там про обшук торочив?!
— Ти брехав про обшук?
— А ти як гадаєш?
— Брехав, — сказала я, і голос у мене затремтів. А що, коли ні? Якщо некромант приборкав невідомі сили в моєму власному світі? І зараз удома в нас і справді триває обшук, і в мене з-під светрів у шафі витягають викрадені чужі речі?!
— Твоя подільниця є ученицею вашої школи, — м’яко сказав Максиміліан. — Ти виймала ключі з кишень пальт у гардеробі, а потім ви разом ішли й обкрадали квартири, коли точно знали, що там нікого нема. І клали ключі на місце. Чудово спрацьовувало, поки вас нарешті не побачила сусідка…
— Це маячня і неправда, це легко перевірити!
— Легко, — він кивнув. — Сусідка тебе впізнає. А ця дівчинка, з якою ти здійснювала крадіжки, Зайцева Людмила…
— Зайцева?!
Я зрозуміла, що наступної миті зареву. Він громадив наклеп на наклеп, але робив це так спокійно та впевнено, що я помалу переконувалася: це правда. Некромант на таке здатен.
— Якби в нас був обшук, мати б уже прибігла сюди…
— А якщо вона дає свідчення й не може відлучитися? Дзвонить тобі… Де твій мобільник, вимкнений?
Я маг дороги. Бойовий маг. Не маю посоха, але дозволити розчавити себе, як порохнявий гриб, — таке не гідне мого звання. А Максиміліан був близький до цього. Дуже близький.
— Я тобі не вірю. Ти… Чого тобі треба?!
У нього були чорні очі. Дуже чорні на білому обличчі.
— Лінко, ти потрібна в Королівстві. Саме зараз. Тому я прийшов, щоб тебе забрати.
— Що… Та ти що… Пішов ти на фіг!
— Слухай-но, справи дуже кепські. Наближається навала Сарани, це такі пустельні варвари. Їх сотні тисяч, вони сплюндрують усе дочиста, каменя на камені не залишать.
Він говорив дуже серйозно, дивлячись мені просто у вічі.
— Що ти… знову брешеш, так?!
— Ні.
— А Оберон…
— Із Обероном особлива історія. Він… його немає вдома. Замість нього нині Гарольд. Я пропоную Гарольдові союз, а він не хоче.
— Бо ти ошуканець і негідник!
— Ні, бо я некромант. А в Гарольда забобони.
— Просто він розумніший!
— Гарольд? Розумніший? Не сміши мене. Він дивиться на світ отак, — Максиміліан склав з долонь щось на кшталт кінських шор. — Ти потрібна в Королівстві, по-перше, як союзник, а по-друге, щоб переконати твого друга Гарольда: я гідний довіри.
— Ти? Гідний довіри?! Та що ти зробив зі мною? Ти ж…
— Ходімо в Королівство — зараз. Повернемося — все виправно.
— Ось, — я згорнула дулю. — Отак я купилася на твою брехню.
— Даремно. Бо я правду кажу. А Сарана за три переходи від столиці.
— Не вірю!
— Що, не йдеш у Королівство?
— Ні!
— А якщо я засаджу тебе в колонію для неповнолітніх?
Я болісно ковтнула.
— Знайди собі здохлого пацюка та й залякуй. А мені на тебе начхати, Максиміліане. Я раніше тебе перемагала — всиплю й зараз.
— Прямо-таки всиплеш?
— Іди на фіг!
— Шкода, — він відвернувся. — Тебе як по батькові? Василівна?
— Олександрівна!
— Щасти тобі.
Він потяг на себе рипучі двері бібліотеки. Миттю вискочив із кабінету начальник. Я чула, як Максиміліан говорить із ним у коридорі.
— Помилка вийшла, — сказав Максиміліан. — Приношу вибачення від імені всієї міліції. Та дівчинка — Лапіна Олена Вікторівна, а ця — Олена Олександрівна, трапилося прикре непорозуміння. До побачення.
І пішов собі, залишив остовпілого начальника.
Лише за кілька секунд, коли внизу вже завелось авто, начальник отямився й заволав:
— Та як же так можна! Та це ж… Я ж її батькам уже подзвонив! Ви що робите!
Машина загула. Пригальмувала у воротях, аби пропустити білі «Жигулі», на яких приїхала до табору моя мама.
* * *Вона так кричала на начальника, що мені стало шкода його. Мама вимагала, щоб він назвав ім’я, прізвище та по батькові опера, номер його посвідчення, ще чогось, а начальник нічого цього не пам’ятав, хоча опер — цілком точно! — показував йому документи. Мама кричала, що її ледь не схопив інфаркт, що вона поїхала з роботи, заплатила водієві, що вона все це вирахує із начальникової зарплати й що дитині завдано моральної травми.
Збіглися всі хлопці й дівчатка, було дуже неприємно, що Макс Овчинін теж став свідком скандалу.