Кавовий присмак кориці.

«Вони, тобто твої землi, по готелях, перуть, прасують чужу бiлизну, переважно - нiмцiв, а чим ти така особлива, що хочеш працювати в царинi iнформацiйних технологiй?» Грошi в мене є, тому я замовляю собi фарширований перець та бочкове пиво. «Не наважуєшся пити зi мною абсент? Чому, люба, тобi ж нiчого не загрожує». Мiхал сьогоднi цiлковито втiшений собою та своєю тактовною поведiнкою. Вiн оплачує наш рахунок повнiстю. «Менi треба
йти, ось тобi адреса. Не знаю, що там i як, спробуй. Зателефонуй менi
через день-другий, буде вечiрка, тобi має сподобатися». Вiн
iде. Збiг час Мiхала, надiйшла година абсенту. Я не пам'ятаю, як
опиняюсь у гуртожитку Центрального Європейського Унiверситету.
Але прокинулася я одна. Як сюди потрапила, хто i за якi грошi мене сюди довiз - нiчого не пам'ятаю. В мене є заклик iз цього приводу. Дiти, не жартуйте з абсентом - такою буде моя порада. У ваннiй кiмнатi на змiйовику висiли випранi чиєюсь турботливою рукою мої трусики та бюстгальтери кольору стиглої кримської вишнi, суцiльне мереживо. Про себе я завважила, що нiяковiти за бiлизну менi не доведеться. Неймовiрна краса. Правильно говорила моя бабуся: завжди одягайся так, якби ти розраховувала на пристрасний секс. Вона з'явилася зненацька. Худа, чорнява, мала. «Мене звуть Тiна, я тут прибираю, це випало з вашої кишенi». Протягує менi паперовий клаптик. «Христина?», - уточнюю я, почувши стрийський акцент. «Ага». Вона колупається сiрником у зубах. «Це ти випрала?», - питаю я та вказую на бiлизну. «Хтозна», - каже вона i зникає за дверима. «Чекай». Проте вона не повернулась.
«Безглуздя якесь, - зауважую я сама до себе. - Якесь безглуздя». В моїх руках - зiм'ятий папiрець. Я згадую,
що це залишив менi Мiхал. Мої руки вологi, чорнило розтеклося
на бiлому паперi, папiрець схожий на обличчя, з якого тече фарба,
обличчя бiлої жiнки пiд дощем. Декiлька цифр та iнiцiали «П. В.» Якась пiдстава вiд Мiхала. Але що менi втрачати? От якби матерiалiзувалася Сюзет Нiколь з усiма своїми зв'язками. Гей, Нiколь, твоя знайома схiдноєвропейська дiвчинка розгубилася i чекає на твою допомогу. Та де там. Нiколь сидить у кав'ярнi, в центрi Парижа, годує голубiв та їсть чорний шоколад iз помаранчевими цукатами. З нею поруч - її подруга, яку вона вважає потворнiшою
за себе, чи коханець, що його вона завела, дотримуючись цьогорiчної моди на брюнетiв-iнтелектуалiв. «Як там Марiєт?», - питаюся в неї. Вона вдає, що бачить мене вперше. Вiдоме паризьке спiвчуття. Побачимо, яке спiвчуття празьке.
«Iз ким я розмовляю?» Добре, що тут є телефон. Прямо в
номерi, якщо цю маленьку кiмнатку можна назвати номером. «Це я
вас хочу спитати, з ким я розмовляю?» Розмова виходить такою
дурною, як я й думала. «Перепрошую, ви знаєте Мiхала?»
На тому кiнцi смiється чоловiк. «Звiсно. Ще я знаю Марека,
Янека та Мiлоша, ви не повiрите, двох Чеславiв, а також трьох Петрикiв, уявляєте собi, яке в мене широке коло знайомств?» Доля подарувала менi жартiвника. Дякую, доле. «Я розмовляю з П. В.?» «Цiкавий пiдхiд, - схвалює мене голос. - Так мене називають уперше, ви самi дотумкали, чи вам хтось пiдказав?» «Пiдказав. Мiхал». Сьогоднi я напрочуд чесна, але вiн цього не цiнує.
Менi болить голова. «Наша пiсня гарна, нова. Дiвчино, вже було набагато краще, а ви знову своєї». «Ви маєте знати Мiхала, вiн дав менi ваш телефон, це ваш телефон?» «Це телефон
П. В. Який iз себе ваш Мiхал, та й ви в бiса хто така i чого вам треба?» «Ви П. В.?» «Так, я - П. В. Тепер я заслужив на вашу вiдвертiсть?» «Мiхал - цей мiй приятель. Високий хлопець iз борiдкою. Я - iноземна журналiстка, Мiхал сказав, що ви зможете допомогти з вiзою та роботою». «Тобто вiн отак i сказав, так? Iноземна журналiстка, нiчого собi. Справжня?
Це ж треба. I з якої ж ви країни, шановна?» «Не скажу». «Зрозумiло. Рiдна мати моя, ти ночей не доспала, так?» Ти бач, П. В. знає вiршi про рушник. «Сподiваюся, що розмовляю не з Карелом Готтом». «Ти - смiшна. Кумедне таке дiвчисько. Добре, я так розумiю, що вгадав. Приходь, поглянемо на тебе, може щось зможу зробити». «Куди приходити?»
Я не бачила жодного порядного хлопця з такою зовнiшнiстю. Звiсно,
що Поль Валек виявився покидьком i наволоччю. Слизький тип. Йому надзвичайно
пасувало французьке iм'я, на цьому я зналася, був деякий досвiд. «Я хочу,
щоб ти мовчала в лiжку, а коли щось i говорила, то тiльки те, що кохаєш
мене». «Бiльше нiчого?» «Нi, нiяких стогонiв. Ти не
сучка, щоб стогнати-вити, ти - жiнка, чоловiча самиця, ти маєш
мовнi навички та людськi почуття. Якщо ти стогнатимеш чи казатимеш
щось iнше, тебе буде покарано. Не хвилюйся, я вже вигадаю, як саме».
Я поринула в добровiльне рабство. Нiякої вiзи, нiякої роботи.
Однак не можна сказати, що Поль не звернув уваги на мої прикрощi, вiн перейнявся моєю долею, на свiй лад. Мiхал хотiв принизити мене, скинути мене в пекло, вiн i припустити не мiг, що я можу виявитися мазохiсткою, хай тимчасово, але я стала нею.
Доки менi подобався такий стан речей, я була рабинею Поля, а Поль
був довiчним рабом телевiзора. Коли вiн чи хтось iнший умикав телевiзора, то для Поля припиняло своє iснування все, крiм балакучого екрану. Поль, телевiзiйний пульт i солонi горiшки. Цiєї митi його можна було пограбувати, вбити, скалiчити. З ним можна було зробити все - вiн нiчого не помiчав, крiм картинки на екранi. Вiн дивився все: вiкторини, серiали, нав'язливу рекламу, новини, спортивнi програми, програми з полiтичних та аграрних питань, детективи, трагедiї, драми, тупi американськi бойовики та комедiї. Вiн перетворювався на тварину. Ремиґав горiшки та витрiщався в екран. Iнколи здавалося, що вiн бачить там щось своє, телевiзор щось особисто йому каже, програмує, зачаровує. Я пiшла вiд нього, коли вiн дивився «Перший мiльйон». Вiн не вiдповiдав на жодне запитання, вiн ковтав образи, ковтав слова, зображення героїв вiкторини, ковтав звуковi сигнали та телефоннi дзвiнки друзям. Пiд це ковтання я пiшла. Моя чергова втеча, без дозволу.
Поль навчив мене бездумно казати «Я кохаю тебе» в лiжку.
Вiн вимуштрував мене, як собачку Павлов. «Я кохаю тебе» - несамовитим рефреном, раз у раз. Котрогось разу ти помiчаєш, що це пролунало переконливо. Виявилося таким простим - казати про своє кохання, не вагаючись. Не вагаючись, насамперед, саме тому, що це було чим завгодно, але не коханням. Для мене стало парою дурниць крикнути про кохання, коли я ритмувала пiд чи над чоловiком. Багатьом це подобалося. Дякую, Полю. Бачиш, я сказала тобi «дякую», а ти називав мене невдячною. «Невдячне створiння».
Я думала, чи кохала я Поля? Вочевидь, що вiн мене не кохав, так, тримав бiля себе, екзотичною тваринкою, але не кохав. Незбагненний потяг до чоловiкiв, що не здатнi кохати, принаймнi кохати когось такого, як я. Поль не кохав мене, геть iлюзiї. Мабуть, окрiм потреби в телевiзiйному пультi та солоних горiшках, у лiжку йому конче було чути, що його кохають. До речi, на вiдмiну вiд П'єра, вiн вважав мене чудовою коханкою. Вочевидь, що i я його не любила. Менi зручно було перебувати поруч, користатися з його грошей, житла, роздiляти з ним шикарнi вечерi, вiдвiдувати моднi вечiрки, оперу, театр. Менi було приємно торкатися його тiла. Молодого, здорового. Що може бути краще, нiж торкатися чоловiчого молодого та здорового тiла? Тiла, що має запах i присмак мандаринових кiсточок, цитрусової гiркоти? Майже нiчого.
  
X
 
Дотримуватися посту дуже важко. Я не можу назвати себе релiгiйною особою, але намагаюся iнколи бувати в церквi. Ставлю свiчки. Розглядаю iкони. Дивлюся на людей, що сповiдуються, ще менi вельми цiкаво, як люди можуть цiлувати iкону, що її до них цiлувала цiла юрба. Ще менi подобається дивитися на святих отцiв i фантазувати, грiшать вони чи нi, а якщо грiшать, то який грiх для них найсолодший? Проте це вже я починаю занадто фантазувати, так менi здається. А от ще таке питання. Є жiночi iмена «Рая» та «Ада», зрозумiло, що вони символiзують, а чоловiчих iмен аналогiв немає, хоча у США, певно, є, Едем та Гелл. Про що це свiдчить? Поки що не знаю, але цiкаво. В релiгiї є багато чого дивного. От я маю переконання, що князь Володимир навмисно обрав для країни таку вiру, як православ'я. Не католицтво, не мусульманство (хоча все це пропонували). А чому, спитати б? А тому що православ'я - найкраща релiгiя для слов'ян, бо має купу поступок i виняткiв.