Самостійна дірка

По-ОУНському буде так:
— «Їх гойте зарізав у кірдорфі дитину, що зітценіла у гартені й гралася».
Це, між іншим, найтиповіша фраза, що її раз у раз говорять УкрОУНці своїй владі.
Влада на це відповідає:
— Зер каряшо, гезіндель!
«Гезіндель» — по-людському — сволоч!
VII. УкрОУНські чесноти
Найхарактерніші й найпритаманніші УкрОУНські чесноти: запроданство, зрада, підлота.
VIII. Філософія УкрОУНців
Іудаїзм. Повна збірка творів філософа Іуди Іскаріотського за назвою: «30 срібних карбованців».
IX. Державний гімн
Ще ніхт гешторбен УкрОУНа
Ні Гіммлер, ні Гітлер, —
Ще в нас, брудерн запроданці,
Шурке [3] більш розквітне.
X. Державний герб
На жовто-блакитному полі — могила з застромленим в неї осиковим кілком. На кінці осикового кілка конопляна петля.
Державний герб править за символ майбутнього УкрОУНи й УкрОУНців.
XI. Про найстрашніше для УкрОУНи й УкрОУНців
Братерство й дружба народів Радянського Союзу.
 
«Возсія вельтові світ разума»
Сильно дуже ще багато клопоту для оцих україно-німців.
Насамперед:
Коли тікать?!
Ми не кажемо: «Куди тікать?» — те для нас відомо.
Куди пани, туди й холуї.
А от «коли тікать» — оце справа дуже марудна. Через те і зойк дуже розпачливий у «Краківських вістях»:
«Ось провід українсько-німецького комітету, довідавшись про грізне положення на фронті, поспішає якомога швидше виїхати, навіть не повідомивши про це своїх членів, що їх кілька днів тому запевнялося сидіти і не хвилюватись, бо «ми все знаємо й вас не залишимо».
Провід комітету «все знає», через те й чкурнув, не попередивши своїх членів.
Клопоту, ми ж кажемо, сила…
Газета називається «Краківські вісті», а видається у Відні…
Українські гроші закликається заощаджувати у Віртшафтсбанку…
Українських колядок співається у Мінорітенкірхен…
Ну, тут хоч уже просто пишуть:
«Українсько-німецький святвечір».
Ну, а раз уже той святвечір українсько-німецький, то й колядки мають бути українсько-німецькі.
З якою насолодою слухали присутні такого-от українсько-німецького тропаря:
Вайнахтен
Возсія вельтові
Світ разума…
Або українсько-німецької колядки:
Нехай рада зіх стелен,
Як на гіммель хвала…
Серце радується від такого поєднання українсько-німецьких культур…
І не зовсім зрозуміло, чому після виконання українського гопака всі присутні висловлювали глибоку віру в те, що для україно-німців ще прийде кращий час…
Чому саме «прийде»?
Він уже прийшов…
Українсько-німецьких колядок співаєте, гопака танцюєте, гроші у Віртшафтсбанку заощаджуєте…
Що ще треба?
А оті тимчасові клопоти: «коли тікать» і навіть «куди тікать» — швидко минуть, бо не буде вже ні «куди тікать», ні «коли тікать».
 
«Великомученик Остап Вишня»
Побувавши у Львові, я дізнався, що українсько-німецькі націоналістичні газети зняли було ґвалт, ніби мене, Остапа Вишню, замучили більшовики. Так от слухайте, як це насправді було.
Сильно дуже вони його мучили. І особливо один: сам чорний, очі йому білі і в руках у нього кинджал, із чистісінького загартованого національного питання викутий. Гострий-гострий кинджал.
«Ну, — думає Остап, — пропав!»
Подивився той чорний на нього та й питає:
— Звуть тебе як?
— Остап, — каже.
— Українець?
— Українець, — каже.
Як ударить він його колодочкою у найсвятіший закуток національного «я». Остап тільки «ве!» І душа його — цвірінь-цвірінь — і хотіла вилетіти, а той, чорний, його душу за душу, придавив і давай допитувати:
— Признавайся, — говорить, — що хотів на всю Великоросію сині штани надіти.
— Признаюсь, — говорить Остап.
— Признавайся, — каже, — що всім говорив, що Пушкін — не Пушкін, а Тарас Шевченко.
— Говорив, — каже.
— Хто написав: «Я помню чудное мгновенье»?
— Шевченко, — говорить Остап.
— А «Садок вишневий коло хати»?
— Шевченко, — говорить.
— А «Евгений Онегин»?
— Шевченко, — говорить.
— А-а-а-а! А що Пушкін написав? Говори!
— Не було, — говорить, — ніякого Пушкіна. І не буде. Одного разу, — каже, — щось таке ніби появилося, так потім роздивилися, а воно — жінка. «Капитанська дочка» називається.
— А Лев Толстой? А Достоєвський?
— Що ж, — говорить Остап, — Лев Толстой. Списав «Войну и мир» у нашого Руданського. А Достоєвський, — подумаєш, — письменник! Зробив «Преступление», а «Наказание» сам суд придумав.
— А взагалі, — питає, — Росію визнаєш?
— В етнографічних, — каже, — межах.
— В яких?
— Од улиці Горького до Покровки. А Маросейка — то вже Україна.
— І історії не визнаєш?
— Яка ж, — каже, — історія, коли Катерина Велика — то ж переодягнений кошовий війська Запорозького низового Іван Бровко.
— А кого ж ти, — кричить, — визнаєш?
— Визнаю, — говорить, — «самостійну» Україну. Щоб гетьман, — говорить, — був у широких штанях і в полуботківській сорочці. І щоб усі міністри були тільки на «ра»: Петлюра, Бандера, Німчура. Двох тільки міністрів, — каже, — можу допустити, щоб на «ик»: Мельник та Індик.
— Розстрілять! — кричить. — Розстрілять, як такого вже націоналіста, що й Петлюру перепетлюрив, і Бандеру перебандерив.
Ну, й розстріляли.
Такого письменника закатували! Як він писав! Бож-ж-же наш, як він писав! Хіба він, думаєте, так писав, як інші пишуть? Ви думаєте, що він писав звичайним пером та чорнилом і на звичайному папері? Та де ви бачили?! Він бере, було, шпичку для галушок, у чорну сметану встромить і на тонісіньких-тонісіньких пшеничних коржах і пише. Пише, варяницею промокає й увесь час приспівує: «Дам лиха закаблукам, закаблукам лиха дам». А як не дуже смішно вже виходить, тоді як крикне на жінку: «Жінко! Лоскочи мене, щоб чудніше виходило».
І такого письменника розстріляли.
Попервах дуже йому було скучно.
Поки живий був, забіжить, було, чи до Рильського, чи до Сосюри, — спорожнять одну-другу поему, асонансом закусюючи. Чи вони до нього заскочать, — жінка, дивись, сяку-таку гумореску на салі чи на маслі підсмажить, — життя йшло.
А розстріляний — куди підеш?
Одна дорога — на небо.
А там уже куди визначать: у рай чи в пекло.
Перших сорок день і душа поблизу моталась. А як уже вона зібралася у «вишину горнюю», — учепився й він за нею.
У небесному відділі кадрів заповнив анкету.
Зав подивився:
— Великомученик?
— Дуже, — каже, — великомученик.
— За Україну?
— За неї, — каже, — за неньку.
— В рай!
Перед раєм, як водиться, санобробка. Ну, постригли, поголили.
— Не голіть, — просить Остап, — вуса запорозького, бо потім, — каже, — тяжко буде національність визначити, позаяк… (згадав-таки, дякувати богові!), позаяк, — каже, — оселедець сам виліз…
— Так у який вас, — питає його заврозпред, — рай? Спільний? Чи, може, хочете в окремий?
— А хіба у вас, — питає, — тепер не один рай?
— Ні. Раніше був один, спільний для всіх, а тепер різні раї пішли.
— Слава тобі господи! — каже Остап. — Нарешті! А я, — каже, — боявся, що деведеться в однім раю з росіянами бути. Мене, — каже, — в наш рай. Самостійний. Автокефальний.