Над прірвою у житі

— Може, бажаєте коктейль? — питаю. Я сам був не від того, щоб випити коктейль. — Тут є вагон із баром. Ходімо?
— Хіба вам уже дозволяють замовляти спиртне, любий? — питає місіс Морроу. Але зовсім не ущипливо. Надто вона мила жінка, щоб розмовляти ущипливо.
— Ну, взагалі, звісно, не дозволяють, але я високий на зріст, і мені звичайно дають, — кажу. — До того ж у мене вже чимало сивини. — Я повернув голову й показав їй своє сиве волосся.
Тут їй, каналії, і мову одібрало!
— Ходімо! Чому ви не бажаєте підтримати мені компанію? — питаю. Я так хотів піти з нею в бар!
— Та ні, мабуть, таки не варто, — каже вона. — Я дуже. вам вдячна, любий, але краще не треба. Та й бар уже, певно, зачинений. Уже дуже пізно, ви ж бо знаєте.
Вона мала рацію. Я геть забув, котра година. І раптом місіс Морроу зводить на мене погляд і питав про те, чого я так боявся:
— Ернест писав, що приїде додому в середу. Що різдвяні канікули починаються в середу. Сподіваюсь, у вас ніхто не захворів і вас не викликали терміново додому?
Місіс Морроу виглядала справді занепокоєно. Вона питала не просто з цікавості, це зразу було видно.
— Ні, вдома всі здорові,— кажу. — А от зі мною не все гаразд. Я мушу лягати на операцію.
— Що ви кажете. От шкода!
Їй таки було мене шкода. Я вже й сам шкодував, що бовкнув дурницю, та було пізно.
— Нічого серйозного. Невеличка пухлина на мозку.
— Який жах! — Місіс Морроу навіть затулила долонею рота.
— Та пусте! Я скоро вичухаюсь. Пухлина не глибоко, майже зверху. І зовсім невеличка. Хвилини дві — і її видалять.
Потім я взявся вивчати розклад руху поїздів, який знайшовсь у мене в кишені. Просто щоб більше не брехати. Бо я вже як почну, як розохочусь, годинами не можу спинитися. Правду кажу. Годинами.
Після того ми вже майже не розмовляли. Місіс Морроу заходилася читати свій «Вог», а я задививсь у вікно.
В Ньюарку вона зійшла. На прощання побажала мені щасливої операції і т. ін. Вона й далі називала мене Рудольфом. Потім ще запросила приїздити влітку до Ерні в Глостер, у штаті Массачусетс. Ми живемо, каже, на самому березі, і тенісний корт є тощо, але я їй подякував і відповів, що їду з бабусею в Південну Америку. Це вже була чистісінька брехня, бо моя бабуся майже з дому не виходить, хіба іноді на денну виставу в театр. Та я однаково не поїхав би до того собаки Морроу, ні за що в світі, навіть якби іншої ради не було.
 
9
У Нью-Йорку я зійшов з поїзда на Пенсільванському. вокзалі й відразу рушив до телефонної будки. Дай, думаю, кому-небудь дзенькну. Саквояжі я поставив біля будки — так, щоб були на видноті. Та коли я причинив за собою двері, то збагнув, що дзвонити мені нема кому. Д. Б., мій брат, був у Голлівуді. Сестричка Фібі годині о дев'ятій лягала спати — їй теж уже не подзвониш. Сама Фібі не мала б, звісно, нічого проти, якби я її розбудив, але ж трубку, на жаль, узяла б не вона. Трубку взяли б або батько, або мати. Отже, варіант відпадав. Я ще подумав, чи не зателефонувати матері Джейн Галлахер — спитати, коли у Джейн канікули, але потім мені перехотілося. Та й пізнувато вже було. Тоді я вирішив подзвонити Саллі Гейс — своїй дівчині, з якою я досить частенько зустрічався; я знав, що в неї вже канікули, вона ще написала мені отого довжелезного й дурного листа і запросила до себе на святвечір — допомогти прибирати ялинку. Але я побоявся, що трубку візьме її мати. А та знала мою матір, і я собі уявив, як вона, каналія, прожогом хапає трубку і дзвонить моїй матері, що я в Нью-Йорку. Та й узагалі я не був у захваті від перспективи побалакати по телефону з місіс Гейс. Якось вона заявила Саллі, що я, мовляв, неприкаяний. Каже, неприкаяний і не має в житті мети. Потім я хотів був дзенькнути Карлові Льюсу— одному кадрові, з яким я вчився в Гутонській школі. Але я його недолюблював. Кінець кінцем я взагалі нікому не подзвонив, простовбичивши біля телефону хвилин двадцять чи десь так, вийшов з будки. Я взяв саквояжі, дійшов підземним переходом до зупинки таксі й сів у машину.
Я такий з біса неуважний, що назвав водієві — просто за звичкою — домашню адресу! Геть забув, що зібрався ж окопатися в готелі й пересидіти кілька днів, доки почнуться канікули. Я згадав про, це, аж коли ми проїхали вже половину Центрального парку. Тоді я й кажу:
— Знаєте що, ви б не повернули, коли можна буде, на-вад? Я дав вам не ту адресу. Мені треба до центру.
Та водій мій був теж не в тім'я битий.
— Тут я не можу повернути назад, приятелю, — каже. — Тут однобічний рух. Доведеться тепер їхати аж до Дев'яностої.
Сперечатися я бажання не мав.
— Гаразд, — відповідаю. І раптом мені блиснула ідея. — Слухайте, — кажу, — а ви чули про-отих качок на озері, яке зразу біля Південних воріт до парку? На отому невеличкому ставочку. Часом не знаєте, куди вони діваються, оті качки, коли озеро замерзає? Може, випадково знаєте? — Я звісно, розумів: шансів, що він про це знає, один із мільйона.
Водій обернувсь і зміряв мене таким поглядом, ніби я — ненормальний.
— Ти що, старий, — каже, — смієшся з мене?
— Ні, просто мені цікаво, та й годі.
Він не сказав більш нічого, тож і я замовк. Коли ми виїхали з парку біля Дев'яностої вулиці, водій нарешті озвався: —. — Гаразд, старий, то куди тепер?
— Розумієте, — кажу, — не хочеться зупинятись у якому-небудь готелі на Іст-Сайді — тут мене можуть побачити знайомі. Я подорожую інкогніто. — Не можу терпіти заяложених і дурнуватих фраз на зразок «подорожую інкогніто», але з дурнями тільки так, по-дурному, й доводиться розмовляти. — Часом не знаєте, який оркестр грає у «Тафті» або в «Нью-Йоркському»?
— Уявлення не маю, приятелю.
— Що ж, тоді підкиньте мене до «Едмонта», — кажу. — А ви не хочете по дорозі де-небудь зупинитись і випити зі мною коктейль? Угощаю! Грошей у мене слава богу.
— Не можу, приятелю. Вибачай.
Ох і компаньйончик мені попався! Серйозний чоловік.
Ми приїхали до «Едмонта», і я взяв номер. У таксі я натяг свою червону мисливську шапку — просто так, задля хохми, — але у вестибюлі скинув її. Ще, майнуло в голові, люди подумають, ніби я псих абощо. Сміх, та й годі! Тоді я ще й не здогадувався, що в тому клятому готелі аж кишіло всілякої потолочі та придурків. Одне слово, псих па психові.
Номер мені попався зачуханий, з вікна ніякого дідька не видно, крім заднього фасаду цього самого готелю. Та все, це пусте. Коли на серці так гидосно, видами з вікна не перебираєш. Коридорний, що провів мене в кімнату, мав років шістдесят п'ять, як не більше, — дід, та й годі! Від його вигляду на душі стало ще тяжче, ніж від номера. Це був один із тих голомозих типів, що зализують свої три волосини з одного боку лисини на другий. А я б краще вже лисий ходив, ніж отак зачісуватись. Ото роботу знайшов! Скоро вже сімдесят стукне, а він тягає чужі чемодани та жде, ще йому тицьнуть чайові! Мабуть, на розум він не багатий, що правда, то правда, але взагалі це жахливо.
Коли старий пішов, я, не роздягаючись, у пальті, трохи постояв біля вікна. Однаково робити було нічого. Якби ви тільки знали, що діялося за вікнами навпроти! Там навіть не завдавали собі клопоту запнути штори. Один тип — сивоволосий, на вигляд навіть досить солідний, у самих трусах — виробляв таке, що не повірите, коли розкажу. Спершу він _ поставив на ліжко чемодан. А тоді дістав звідти жіночий одяг і вбрався в нього! Справжнісінький жіночий одяг — шовкові панчохи, туфлі на високих підборах, бюстгальтер і такий корсет, що на ньому теліпаються якісь підв'язки. І нарешті нацупив на себе оту вузьку чорну сукню. Вечірню сукню, їй-богу, не брешу! Вбрався — і ну дефілювати по кімнаті, тільки не йшов, а плив — точнісінько, як ото дама, ще й сигаретку закурив, та все поглядає на себе в дзеркало. А в номері більш ні душі. Якщо, правда, ніхто не сидів у ванній — цього вже мені не було видно. Коли дивлюсь — а в тому вікні, що на поверх вище, чоловік і жінка бризкають одне на одного з рота водою! Може, то була й не вода, а віскі з содовою — адже я не бачив, що в них у склянках. Одне слово, набирає спершу він повен рот та як цвіркне на неї! А тоді вона на нього, і так по черзі, трясця їхній матері! Ви б на них тільки поглянули! І регочуть до упаду, так наче нічого смішнішого зроду не бачили. Той готель був просто напханий психами, серйозно кажу. Я був там, мабуть, єдиним нормальним типом, а це не так уже й багато. Ледве не вдарив телеграму каналії Стредлейтерові, щоб той першим поїздом виїздив до Нью-Йорка. В цьому готелі він був би справжнім королем.