Над прірвою у житі
На вокзалі я зоставив саквояжі в камері схову і зайшов у буфет поснідати. Як для мене, то з'їв я чимало: апельсиновий сік, яєчню з шинкою, грінку й каву. Звичайно вранці я тільки випиваю апельсиновий сік. їдець я взагалі нікудишній. Серйозно кажу. Тож-бо й худющий такий — як тріска. Мені навіть дієту приписали: якомога більше крохмалистих продуктів та іншої такої мури, щоб нагнати вагу і т. ін. Та мені все це до лампочки. Коли я їм не вдома, то звичайно беру сандвіч із швейцарським сиром і молочний коктейль. І не багато, зате в молочному коктейлі, кажуть, до лиха вітамінів. Г. В. Колфілд. Голден Вітамін Колфілд.
Поки я їв яєчню, ввійшли дві черниці з валізами й т. ін. — мабуть, перебиралися до іншого монастиря абощо й чекали поїзда. Обидві посідали за стойку поруч зі мною. Вони, видно, не знали, куди и біса подіти свої речі, і я їм допоміг. Валізи їхні на вигляд були досить дешевенькі — не шкіряні, й узагалі. Це, звісно, не має ніякого значення, я знаю, але терпіти не можу дешевеньких валіз. Страшно навіть сказати, але в мене аж ненависть прокидається до людини коли в неї дешевенькі валізи. Якось сталась така історія. В Елктон-хіллі я жив в одній кімнаті з хлопцем на ім'я Дік Слегл. У нього теж були такі дешевенькі-дешевенькі валізи. І держав він їх не на полиці, а в себе під ліжком, щоб ніхто не бачив їх поруч із моїми. Це мене страшенно пригнічувало, я ладен був повикидати свої саквояжі з вікна чи навіть помінятися з ним. Мої куплялися в Марка Кросса — натуральна шкіра, все як слід, — і коштували, певно, до дідька. Та ось що було далі. Вийшла ціла історія. Не витримав я, зняв з полиці свої саквояжі й запхнув їх під ліжко, щоб каналія Дік не страждав від отого ідіотського комплексу неповноцінності. А Слегл знаєте що втнув? На другий день дістав мої саквояжі з-під ліжка й знов випер їх, каналія, на полицю! До мене аж потім дійшло, чому він так зробив: хотів, щоб хлопці думали, ніби ті саквояжі його! їй-богу, не брешу. Щодо цього в нього були свої заскоки. Завжди до всього прискіпувався, скажімо, до тих-таки моїх саквояжів. Надто вже вони, каже, новенькі, міщанські. Оце кляте «міщанські» було в нього улюблене слівце. Мабуть, десь вичитав чи почув. У мене все було жахливо «міщанське». Навіть самописка. Дік її всю дорогу в мене позичав, але вона однаково була «міщанська». Ми прожили з ним в одній кімнаті всього місяців зо два. А потім обидва почали просити, щоб нас розселили. І найкумедніше те, що мені, коли ми роз'їхалися, дуже бракувало того Слегла, бо в нього збіса тонке почуття гумору і ми часом непогано розважались. Я не здивуюся, коли почую, що і йому бракувало мене. Спершу він тільки дражнився з мене, називав мої речі міщанськими і т. ін., але я не те й уваги не звертав — навіть смішно було. Та згодом бачу — він уже не жартує. Річ у тім, що взагалі важко ужитися в одній кімнаті з таким хлопцем, чиї саквояжі чи валізи багато гірші від твоїх, — якщо твої справді добротні, а в нього ні. Ви, певно, гадаєте, що коли хлопець розумний тощо і відчуває гумор, то йому суто начхати, в кого ті кляті валізи кращі. Таж ні. Йому, виходить, не начхати. І це одна з причин, чому я поселився з отим тупоголовим кретином Стредлейтером. У нього бодай саквояжі були не гірші від моїх.
Одне слово, сидять ті дві чернички поруч зі мною, і ми помалу розбалакалися. Та, що сиділа ближче до мене, тримала солом'яного кошика — такого, в які черниці й дівчата з Армії Спасіння звичайно збирають перед Різдвом пожертви. Вони завжди стоять на розі, особливо на П'ятій авеню, перед великими універмагами тощо. Одне слово, у тієї, що сиділа ближче до мене, кошик раптом гуп із рук на підлогу! Я нахиляюсь і подаю його їй. Ви, мабуть, питаю, збираєте на добродійні заходи тощо. А вона каже — ні. Просто, каже, кошик не вліз у валізу, коли пакувались, і довелося нести в руках. Звела на мене очі й так мило всміхається. Ніс вона мала великуватий, а окуляри в якійсь залізний оправі — не дуже гарні, але обличчя було збіса привітне.
— Бо якщо ви збираєте гроші,— кажу, — то я теж трохи пожертвую. Візьміть у мене гроші зараз, а як збиратимете, то покладете й мої.
— О, це дуже мило з вашого боку! — каже вона. Тоді та друга, її товаришка, й собі звела на мене очі.
Ця друга, попиваючи каву, читала якусь невелику книжку в чорній оправі. Книжка була схожа на біблію, тільки дуже тоненька. Але однаково то було щось таке, як біблія. Обидві черниці снідали тільки кавою з грінками. На душі мені стало важко. Ненавиджу запихатися яєчнею з шинкою і т. ін., коли поруч їдять саму грінку, запиваючи її кавою. Вони таки взяли в мене на добродійні заходи десять доларів. Тільки всю дорогу перепитували, чи це не велика для мене витрата і т. ін. А я сказав, що грошей маю при собі багато. Проте вони, здається, не вірили. Але десять доларів кінець кінцем узяли. І так обидві дякували, що мені аж ніяково стало. Я перевів розмову на інше — те, се, а тоді запитав, куди це вони зібралися. Черниці відповіли, що обидві вони вчительки, щойно приїхали з Чікаго й мають намір працювати в якійсь монастирській школі — чи то на Сто шістдесят восьмій вулиці, чи то на Сто вісімдесят шостій. Одне слово, у чорта на болоті. Та, котра сиділа ближче до мене, в залізних окулярах, сказала, що викладає англійську, а її подруга — історію й американську конституцію. Цікаво, міркую собі,— от ненормальний! — що ж ця свята черничка, яка сидить ближче до мене й викладає англійську, думає про декотрі книжки з англійської літератури? Не конче про ті, де повно сексу тощо, а про ті, що про кохання і т. ін.? Взяти хоча б каналію Юстасію Вай із «Повернення на батьківщину» Томаса Гарді. Загалом вона там жінка не дуже жагуча чи там що, але все ж таки цікаво, що думає черниця, коли читає про ту каналію Юстасію. Я, певна річ, нічого такого не спитав. Я тільки зауважив, що з усіх предметів англійську знаю найкраще.
— Ой, що ви кажете! Ой, мені так приємно! — зраділа та, яка в окулярах, учителька англійської. — А що ви читали в цьому році? Мені дуже цікаво знати.— їй-богу, симпатична жіночка.
— Та ми проходили переважно англосаксів — Беовульф, Грендель, «Лорд Рендал, мій син» і таке інше. Але інколи нам завдавали домашнє читання. Я прочитав «Повернення на батьківщину» Томаса Гарді, «Ромео і Джульєтту», «Юлія Цеза…».
— Ой, «Ромео і Джульєтта»! Яке чудо! Вам, мабуть, сподобалося? — Поводилася вона зовсім не як черниця.
— Звичайно, сподобалося. Дуже сподобалося. Дещо не дуже, але загалом досить зворушливо.
— А що ж вам там не сподобалося? Не пригадуєте? Сказати щиро, якось незручно було розмовляти з нею про «Ромео і Джульєтту». Адже в тій п'єсі багато пишеться про кохання тощо, а вона ж як-не-як черниця і т. ін. Але вона запитала сама, й довелося їй дещо пояснити.
— Взагалі я не дуже в захваті від Ромео та Джульєтти, — кажу. — Обоє мені, звісно, подобаються, але… Сам не знаю. Часом вони мене просто дратують. Я хочу сказати, мені було куди сумніше, коли вбили Меркуціо, ніж коли померли Ромео і Джульєтта. Розумієте, Ромео взагалі перестав мені подобатися після того, як Меркуціо заколов отой другий, Джульєттин кузен, як його…
— Тібальд.
— Атож, Тібальд, — кажу. — Щоразу забуваю, як його звали. А винен сам Ромео. Він сподобався мені найдужче, каналія Меркуціо. Не знаю навіть чому. Всі ці Монтеккі та Капулетті теж нівроку, особливо Джульєтта, але Меркуціо… він… Мені просто важко пояснити. Він такий розумний, дотепний, і взагалі. Розумієте, мене завжди бере злість, коли кого-небудь убивають, особливо такого розумного, дотепного, і взагалі. Та ще коли не з його власної вини. Щодо Ромео та Джульєтти, то ці, зрештою, самі винні.
— А де ви вчитеся? — питає вона. Видно, не знала, як облишити розмову про Ромео та Джульєтту.
У Пенсі, відповідаю. Виявляється, про Пенсі вона чула. Чудова школа, каже. Ну, я не став сперечатися. Тоді та друга, котра викладала історію та конституцію, заявила, що їм пора збиратися. Я взяв їхній рахунок, та вони не дозволили мені заплатити. Та, яка в окулярах, забрала в мене рахунок.