Над прірвою у житі

— Я його звідкись знаю!
Хоч куди її поведи — скрізь вона кого-небудь знає чи думає, що знає. Мені так остогидла її балаканина, що я сказав:
— То чого ж ти стоїш? Іди поцілуй його, коли він тобі такий рідний!
Образилась вона на мене, каналія. Нарешті той шпанюк таки помітив її, підійшов до нас і привітався. Слухайте, побачили б ви, як вони віталися! Так наче двадцять років не зустрічались. Ніби пуцьвірінками в одній купелі сиділи абощо. Такі вже друзі — нерозлийвода. Дивитися гидко.
А найсмішніше те, що вони, певно, тільки один раз і бачились — на якій-небудь ідіотській вечірці. Нарешті, коли обом уже набридло розпускати слинку, Саллі нас познайомила. Звали його Джордж так і так — як далі, вже й не пригадую, — вчився він в Ендовері. Пуп землі, нічого не скажеш. Подивилися б ви на його пику, коли каналія Гейс запитала, чи подобається йому п'єса. Це був один із тих кривляк, які спершу місце собі розчистять, а вже тоді відповідають на запитання. Отож він ступив крок назад-і виліз просто на ногу дамі, що стояла позаду! Мабуть, усі пальці їй повідтоптував. Сама п'єса, каже, не шедевр, однак Ланти, звісно, — справжні ангели. Ангели, трясця твоїй матері! Ангели! Сказитися можна. Потім вони з Саллі завели довгі теревені про Спільних знайомих. Слухайте, таких пустих і дурних балачок я ще зроду не чув! Навперебій називають яке-небудь місто й відразу пригадують, хто там живе. Поки закінчився антракт, мене від них мало не вивернуло. Правду кажу. Після другої дії вони, каналії, знов зійшлися розводити антимонію… Знов згадують якісь місця, називають імена… А найгірше те, що цей шпанюк мав типовий голосок студентика аристократичного-коледжу— такий уже стомлений та облудний, ну як у сноба. Послухаєш — не хлопець розмовляє, а якась дівуля. І не сором же собаці розбузикувати при мені з моєю дівчиною! Після театру я навіть подумав був, що він ще сяде з нами в таксі,— кварталів два плентав з нами. На щастя, він мав зустрітися з кагалом таких, як сам, кривляк. Підемо, каже, на коктейль. Я собі уявляв те кодло: сидять десь у барі — всі в отих своїх ідіотських картатих жилеточках — і критикують виставу, і книжки, й жінок, а голоси такі стомлені, снобістські. До сказу вони мене доводили.
Коли ми сіли в таксі, я вже й на Саллі не міг дивитись. І нащо вона, каналія, годин десять слухала отого кривляку з Ендовера, собаку?! Відвезу її зараз, думаю, к бісу додому. Не брешу. Коли це вона каже:
— Ти знаєш, у мене геніальна ідея! — Завжди в неї ці «геніальні» ідеї! — Чуєш, коли тобі треба додому на вечерю? Ти дуже поспішаєш? Тебе вдома скоро ждуть?
— Мене? Ні. Не скоро. — Слухайте, я зроду ще не відповідав так щиро! — А що?
— Ходімо до Радіо-сіті кататися на ковзанах! Оце такі ідеї в неї щоразу.
— Кататися на ковзанах у Радіо-сіті? Просто зараз?
— Усього на годинку, не більше. Не хочеш? Ну, якщо не хочеш…
— Я не сказав, що не хочу, — відповідаю. — Якщо маєш охоту, то підемо, звичайно.
— Ти серйозно? Бо як не хочеш, то не треба. Мені однаковісінько — підемо чи ні.
Ага, знаємо тебе, каналію!
— Там можна взяти напрокат таку гарненьку коротку спідничку до ковзанів! — каже Саллі. — Дженнет Кальц брала того тижня.
То ось чому їй так пече поїхати туди! Кортить покрасуватися в отій коротенькій спідничці, що ледве-ледве зад прикриває!
Пішли ми, отож, на ковзанку. Спочатку нам видали ковзани, а тоді Саллі взяла таку коротеньку блакитну спідничку, в якій тільки задом і крутити. А проте спідничка їй збіса личила. Що правда, то правда. Але не думайте, ніби Саллі цього не розуміла, каналія. Вона тільки те й робила, що забігала наперед, щоб я бачив, яке в неї шикарне попеня. А воно й справді було шикарне. Тут уже нічого не скажеш.
Та найкумедніше було ось що: на всій тій чортовій ковзанці ми з нею каталися найгірше. Олово честі, найгірше. А там же були такі персонажі! В Саллі так підтиналися ноги, що вона, каналія, аж черкала щиколотками по льоду. Вона не тільки мала безглуздий вигляд — їй, певно, було й збіса боляче. Принаймні в мене щиколотки боліли страшенно. Просто вогнем пекли. Ох і видовисько ж, мабуть, з нас було! І, як на зло, довкола стовбичили сотні дві роззяв — робити ж їм було нічого, тільки стій та витріщайсь, як люди гепають на лід.
— Може, зайдемо в бар? — сказав я нарешті. — Візьмемо столик, вип'ємо що-небудь.
— Це найгеніальніше з усього, що ти сьогодні придумав! — відповіла Саллі. Довела вже себе до краю, каналія. Не катання, а знущання. Мені було її навіть шкода.
Поскидали ми ті розтриклятущі ковзани й зайшли всередину — в бар, де можна посидіти, навіть не взуваючись, випити й подивитись, як катаються інші. За столиком Саллі відразу постягувала рукавички, і я дав їй сигарету. Вигляд вона мала досить нещасний. Підійшов офіціант, і я замовив їй кока-колу, — спиртного Саллі не пила, — а собі віскі з содовою. Але той сучий син сказав, що віскі мені не принесе, отож узяв і я кока-колу. Потім я почав палити сірники. У мене часто такий настрій, що хочеться їх палити. Я даю сірникові догоріти, поки вже не можна втримати його в пальцях, а тоді кидаю в попільничку. Нервова звичка.
І раптом ні сіло ні впало каналія Саллі й питає:
— Чуєш, мені треба знати: ти прийдеш чи не прийдеш до нас на святвечір прибирати ялинку? Бо мені треба знати. — У неї, видно, ще боліли побиті щиколотки, й вона була зла.
— Я ж тобі писав, що прийду. Ти вже разів двадцять мене питала. Звісно, прийду.
— Розумієш, мені треба знати, — каже. А сама, бачу, вже на всі боки головою круть та круть, чортове насіння!
Раптом я кинув палити сірники й перехилився до неї через стіл. У голові в мене вирували думки.
— Чуєш, Саллі! — кажу.
— Що? — питає. Вона саме видивлялася на якусь дівулю в кінці зали.
— З тобою так бува, що раптом усе набридає по саме нікуди? — питаю. — Ну, тобі ставало коли-небудь страшно, що все піде шкереберть, якщо ти чогось не зробиш? Ти любиш школу, взагалі всю оту муру?
— Там нудьга зелена.
— Але ти ненавидиш школу чи ні? Я знаю, що„там нудьга зелена, але ти все це ненавидиш чи ні? Ось що я хочу знати.
— Розумієш, не те що ненавиджу… Весь час доводиться…
— А я ненавиджу! Слухай, як же я все це ненавиджу! Не тільки школу. Все! Ненавиджу жити в Нью-Йорку, і взагалі. Ненавиджу таксі, автобуси на Медісон-авеню з їхніми водіями, які щоразу кричать на тебе, щоб виходив у задні двері. Ненавиджу знайомитися з кривляками, які називають Лантів ангелами. Ненавиджу щораз їздити в ліфті, коли хочеш просто вийти на вулицю. Отих типів у Брукса, в яких весь час доводиться приміряти штани, і що люди завжди…
— Не кричи, прошу тебе! — перебила мене Саллі. Дурниці, я й не думав кричати!
— Або, приміром, машини, — сказав я майже пошепки. — Кого не візьми — всі на них просто показилися. Ціла трагедія, коли десь на дверцятах раптом з'явиться хоч невеличка подряпина. І весь час тільки й розмов про те, скільки бензину машина бере на сто миль, а щойно запопаде хто-небудь новеньку модель, відразу починає сушити собі голову над тим, як би її поміняти на ще новішу. А я навіть давніх машин не люблю. От не цікавлять вони мене, і край. Краще б уже завести коня. В конях принаймні є щось людське, хай йому грець! З конем хоч можна…
— Я нічого не розумію, Голдене. Про що ти? — питав каналія Гейс— Ти так перескакуєш з одного на…
— Знаєш, що я тобі скажу? — відповідаю. — Може, тільки через тебе я оце й сиджу в Нью-Йорку, і взагалі ще сиджу. Якби не ти, я, мабуть, був би вже десь у чорта на болоті! Десь у джунглях або в самого дідька в зубах! Ти, по суті, єдина людина, задля якої я ще тут.
— Ти просто чудо! — каже Саллі. Проте відразу було видно, що вона хоче перемінити цю ідіотську розмову.
— Походила б ти в хлопчачу школу. Спробувала б! — кажу. — Кругом фальш і дурисвітство. Там сидять лиш для того, щоб навчитися добре махлювати й колись купити роз-триклятущий кадилак, та ще всю дорогу прикидаються, ніби їм чортзна-як важливо, чи виграла шкільна футбольна команда, а самі цілими днями тільки те й роблять, що розводяться про дівчат, та випивку, та секс, і в кожного — своя компанійка, своє невеличке падлюче кодло. У баскетболістів — своє, у католиків — своє, в отих смердючих інтелектуалів — своє, картярі ріжуться в бридж — і в них своє… Навіть у членів отого ідіотського «Клубу найкращої книжки місяця» — і то своє кодло. Спробуй тепер з ким-небудь більш-менш розумно…