Над прірвою у житі

Я сів за стіл каналії Д. Б. і почав розглядати, що па ньому лежить. То були переважно підручники, зошити й т. ін. Фібі. Найбільше підручників. Зверху лежала книжка з назвою «Цікава арифметика». Я розгорнув її на першій сторінці. Рукою Фібі там було написано:
ФІБІ ВЕЗЕРФІЛД КОЛФІЛД
4Б-1
Слухайте, я трохи не вмер! Друге ж ім'я в неї Джозефіна, а не Везерфілд, чорт бери! Але воно їй, каналії, не подобається. І щоразу, коли я приїжджаю додому, у Фібі вже нове друге ім'я!
Під арифметикою лежала географія, а ще нижче — підручник з правопису. Фібі пише дуже гарно. Вона взагалі вчиться дуже добре, але найкращі оцінки в неї з правопису. На самому споді лежав цілий стос записників. У Фібі їх узагалі тисяч п'ять. У цілому світі нема другої дівчинки, яка б мала стільки записників. Я розгорнув верхній і кинув погляд на першу сторінку. Там стояло:
«Берніс пожди мене на перерві треба сказати тобі щось страшено важливе».
І більш нічого. На другій сторінці було ось що:
«Чому на південносході Аляски стіки консервних заводів?
Бо там багацько лосося.
Чому там цінна диривина?
бо там підхожий клімат.
Що зробив наш уряд щоб полегшити жеття аляскінських ескімосів?
вивчити на завтра!!!
Фібі Везерфілд Колфілд
Фібі Везерфілд Колфілд
Фібі Везерфілд Колфілд
Фібі В. Колфілд
Фібі Везерфілд Колфілд, принцеса.
Будь ласка пиридай Шерлі!!!
Шерлі ти казала що народилася під знаком Стрільця
але ти народилася всього лиш під знаком Тельця принеси ковзани як зайдеш по мене».
Я сидів за столом Д. Б. і сторінка за сторінкою читав записника. Перечитав я його досить швидко, але взагалі я можу сидіти над цими дитячими кривульками — нехай їх понамальовує Фібі чи будь-хто — з ранку до вечора. Я просто млію від дитячих записників. Потім я знов закурив — останню сигарету. Цього дня я викурив уже, мабуть, коробок три. Тоді розбудив Фібі. Не міг же я все життя сидіти за отим письмовим столом! Крім того, я боявсь, що ось-ось з'являться батько й мати, а мені хотілось бодай привітатися з сестричкою сам на сам. Отож я її й розбудив.
Прокидається Фібі дуже легко. Не треба її розбуркувати, гукати. Треба лише сісти скраю на ліжку й сказати: «Прокинься, Фібі!» — і вона гоп! — уже розплющила очі.
— Голдене! — скрикнула вона. І обхопила мене руками за шию. Фібі дуже ніжна. Тобто ніжна як на дитину. Часом навіть занадто. Я поцілував її, а вона й питає:
— Коли ти приїхав? — І така рада мені — жах! Це в неї на лобі було написано.
— Не кричи, — кажу. — Тільки що. Як ти тут?
— Непогано. Ти одержав мого листа? Я цілих п'ять сторінок накатала…
— Та одержав, тільки не кричи. Дякую.
Листа Фібі мені справді написала, але відповісти я не встиг. Там усе було про шкільну виставу, в якій грала й вона. Фібі писала, щоб я ні з ким не домовлявся на вечір у п'ятницю і прийшов на виставу.
— То як ваша п'єса? — питаю. — Як вона, кажеш, називається?
— «Різдвяний карнавал для американців». Узагалі погань, але я граю там Бенедікта Арнольда. У мене, вважай, найбільша роль, — хвалилася Фібі. Слухайте, сну в неї ніби й не було! Коли вона розповідає про таке, то вся аж горить. — Починається з того, що я лежу при смерті. На святвечір приходить дух і питає, чи не соромно мені й те де. Сам знаєш. Мовляв, що зрадив батьківщину й те де. То ти прийдеш? — Вона аж підхопилася в ліжку. — Про це ж я тобі й написала. То як?
— Звісно, прийду. А то ж як!
— А тато не прийде. Мусить летіти в Каліфорнію, — розповідала Фібі. Слухайте, їй-богу, сон у неї мов рукою зняло! Якихось кілька секунд — і вже ніби й не спала. Сидить чи, краще сказати, стоїть навколішки в ліжку й тримав мене, каналія, за руку. — Чуєш, а мама казала, що ти приїдеш додому в середу, — не вгаває. — Сказала, аж у середу/
— Я змився раніше. Не кричи так. Розбудиш усіх.
— А котра година? Мати сказала, що вони будуть удома дуже пізно. Вони поїхали в гості до Норфолка в штаті Коннектикут. А вгадай, що я сьогодні робила? Знаєш, який я дивилася фільм? Угадай!
— Не знаю. Чуєш, а вони не сказали, о котрій…
— «Лікар»! — правила своєї каналія Фібі. — Це фільм особливий, його показували у фонді Лістера. І тільки один день — саме сьогодні. Там про одного лікаря з Кентуккі, він накидає дівчинці на голову ковдру. Вона каліка, не ходить. Ну, його потім садять у в'язницю і те де. Такий класний фільм!
— Та стривай! Чуєш, вони не сказали, о котрій годині…
— Йому страшенно її шкода, лікареві. Того ж він і накидає їй на голову ковдру, щоб вона задихнулась. Тоді вони зачиняють його на все життя у в'язницю, але та дівчинка, якій він накинув на голову ковдру, весь час являється йому і дякує за те, що він її задушив. Лікар убив її з милосердя. Та вій однаково розуміє, що заслужив на таку покару, бо лікар не має права робити те, на що воля божа. Нас узяла з собою мати одної дівчинки з нашого класу. Аліси Голмборг. Це найкраща моя подруга. Вона одна в цілому…
— Та зажди ж хвилинку, чуєш! — кажу. — Я тебе питаю: вони сказали чи не сказали, о котрій годині приїдуть додому?
— Не сказали, але приїдуть дуже пізно. Тато взяв машину, щоб не поспішати на поїзд. А в нас тепер у машині радіо, ага! Тільки мама каже, що коли їдеш по місту, його вмикати не можна.
Я з полегкістю зітхнув. Тепер, думаю, нема чого хвилюватися, що вони застануть мене вдома. Мені вже взагалі було на все начхати. Застануть, то й застануть!
Та побачили б ви каналію Фібі! Піжама синя, а на комірці — червоні слоники. Вона просто схиблена на слониках.
— То фільм непоганий, еге? — питаю.
— Чудо! Але Аліса шморгала носом, і мати всю дорогу питала її, чи вона не схопила грип. Просто серед фільму. Тільки-но почнеться щось цікаве, а вона перехиляється через мене й питає Алісу, чи її не морозить. Аж на нерви діяла.
Потім я згадав про платівку.
— Чуєш, — кажу, — я купив тобі платівку, але по дорозі розбив. — Я вигріб з кишені той гамуз і показав Фібі. — Вмазаний був.
— Віддай ці уламки мені,— каже Фібі. — Я їх збережу. — Вона хутко згребла у мене з долоні весь гамуз і сховала до нічного столика. Цирк!
— Д. Б. приїде на різдво додому? — питаю.
— Мама казала, може, приїде, а може, й ні. Це не від нього залежить. Може, йому доведеться сидіти в Голлівуді й писати сценарій про Аннаполіс.
— Чому саме про Аннаполіс, чорт забирай?!
— Фільм буде про любов, про все. Вгадай, хто там гратиме? Яка кінозірка? От і не вгадаєш!
— А мені байдуже. Про Аннаполіс, дідько його матері! А що він знає про той Аннаполіс, чорт забирай?! До чого тут Аннаполіс і те, що він пише? — Слухайте, від цього сказитися можна. Щоб він пропав, той Голлівуд! — А що це в тебе з рукою? — питаю.
На лікті у Фібі був-чималий шматок пластиру. Піжама ж у неї з короткими рукавами, тому я той пластир і помітив.
— Мене штовхнув один хлопець з нашого класу, Кертіс Вайнтрауб, — каже Фібі. — Я саме йшла сходами в парку. Хочеш подивитись? — І вже хотіла була здерти пластир.
— Не треба! А чого це він зіпхнув тебе зі сходів?
— Не знаю. По-моєму, він ненавидить мене, — каже каналія Фібі. — Ми з однією дівчинкою, Сельмою Еттербері, обляпали йому чорнилом весь светр.
— Це погано. Ти що — маленька, чорт бери?!
— Ні, але він завжди ходить у парку за мною назирці., Я в парк — і він за мною. Просто на нерви діє.
— Мабуть, ти йому подобаєшся. Не можна ж за це обляпувати чорнилом…
— Дуже м «ні потрібно йому подобатись! — каже Фібі. А тоді так дивно якось подивилась на мене й питає: — Чуєш, Голдене, а чого це ти приїхав додому до середи?
— Що?
Слухайте, від цієї малої каналії щохвилини так і жди якоїсь капості. Якщо ви думаєте, що воно ще зовсім дурне, то у вас не всі дома.
— Чого це ти приїхав до середи? — знов питає вона. — Тебе часом не вигнали знов зі школи, га?