Гра престолів

— Нед! Яке щастя знову бачити твою морожену пику!
Король роздивився його з голови до п’ят і засміявся.
— А ти геть не змінився!
Якби ж Нед міг сказати те саме. П’ятнадцять років тому, коли вони їхали на війну здобувати престол, князь Штормоламу розбивав серця замріяних дівчат ясними очима, вродою чисто голеного обличчя та дужою м’язистою поставою. Шести з половиною стоп зросту, він височів над рештою людей, а коли вдягав обладунок і шолом, прикрашений оленячими рогами свого дому, то ставав геть схожим на казкового велетня. Силу мав теж велетенську, а за зброю обрав собі келепа з гострим дзьобом — такого важкого, що Нед ледве його підіймав. У ті дні за парфуми йому правив запах шкіри та крові.
Тепер за парфуми йому правили парфуми, а до велетенського зросту додалося не менш велетенське черево. Нед бачив короля востаннє дев’ять років тому під час повстання Балона Грейджоя, коли з’єднані сили оленя та лютововка поклали край домаганням самопроголошеного короля Залізних островів. З того вечора, коли вони стояли біч-о-біч посеред узятого приступом родового гнізда Грейджоїв, де Роберт прийняв знаки покори бунтівного князя, а Нед забрав його сина Теона до себе як заручника та вихованця, король наїв щонайменше три пуди ваги. Чорна і шорстка, як дротяна щітка, борода вкривала йому обличчя, ховала друге підборіддя і обвислі щоки, та не могла сховати черево і темні кола під очима.
Але Роберт був не тільки другом, а й королем Неда, тож Нед мовив:
— Ваша милосте, Зимосіч до ваших послуг.
До того часу позлазила з коней решта почту, і по їхні огирі та кобили побігли замкові стайнярі. Королева Роберта, Серсея Ланістер, увійшла пішки разом з молодшими дітьми. Караван, яким вони приїхали — величезний, двоповерховий, з промасленого дубу та визолоченого металу, запряжений чотирма десятками важковозних коней — не проліз у замкову браму. Нед став на коліно у сніг, аби поцілувати персня королеви, а Роберт обійняв Кетлін мов рідну сестру, якої давно не бачив. Тоді обидві сторони вивели наперед дітей, роздивилися, роззнайомилися і схвалили побачене.
Щойно належні вітання скінчилися, король мовив до хазяїна дому:
— Веди мене до твоєї крипти, Едарде. Маю віддати шану.
Нед любив його за це: за пам’ять про неї після стількох років. І без зайвих слів наказав принести ліхтаря. Королева почала була заперечувати: вони їхали зі світанку, стомилися та змерзли, от би спочатку відпочити й попоїсти, мертві можуть зачекати… але Роберт зиркнув на неї, брат-близнюк Хайме Ланістер мовчки узяв сестру за руку, і королева замовкла.
Вони спустилися до крипти разом: Нед і король, якого він ледве упізнавав. Донизу вели звивисті й вузькі кам’яні сходи. Нед ішов першим, несучи ліхтаря.
— Я вже гадав, що ми ніколи не дістанемося твоєї Зимосічі, — жалівся король по дорозі. — За південними балачками про Семицарство якось забуваєш, що один твій край чи не більший за разом узяті шість інших.
— Сподіваюся, ваша милість, подорож припала вам до смаку?
Роберт пирхнув.
— Болота, ліси та поля. Жодної пристойної корчми на північ від Перешийку. Ніколи не бачив такої велетенської пустки. Де поділися всі твої люди?
— Гадаю, поховалися і соромляться виходити, — пожартував Нед. Він відчував, як сходами підіймається холод — морозний подих із глибин землі. — На півночі рідко бачать королів.
Роберт гигикнув.
— Мабуть, усіх людей снігом занесло. Тут є сніг, Неде! — Король сперся на стіну рукою, щоб не впасти зі сходів.
— Пізньолітній сніг у нас — звична справа, — відповів Нед. — Сподіваюся, він вас не затримав. Він же зазвичай неглибокий і довго не лежить.
— Хай Інші з’їдять твій неглибокий сніг! — вилаявся Роберт. — Що ж тут робитиметься взимку? Страшно уявити.
— Зими в нас суворі, — визнав Нед. — Але Старки переживуть. Ми й не таке переживали.
— Тобі треба поїхати на південь, — мовив Роберт. — Скуштувати літа, поки воно не скінчилося. У Вирії буяють поля золотих троянд, які не охопиш оком. Садовина визріває така, що сама лускає у роті: дині, бросквини, вогнесливи… а такі ж солодкі, яких ти й не куштував. Та скуштуєш, я тобі трохи привіз. Навіть у Штормоламі, при вітрі з затоки, дні стоять такі спекотні, що й ворухнутися гидко. А якби ж ти побачив наші міста! Всюди квіти, на базарах купи всякого їдла, літні вина такі дешеві та добрі, що сп’янієш від самих пахощів. Усі навколо ходять багаті, гладкі й напідпитку. — Він засміявся і дзвінко ляснув по власному череві.
— А дівчата, Неде! — вигукнув Роберт, виблискуючи очима. — Слово честі, жінки у спеку втрачають усякий сором. Голісінькі плавають у річці просто попід замком. Вовни й хутра зараз ніхто при здоровому глузді не вдягне, то дівки розгулюють вулицями у самих сорочках. Але чи ти багата, чи бідна, чи у шовку, чи в бавовні… а як почнеш пітніти, сорочка липне тобі до тіла, і ти ходиш, наче голяка.
Король задоволено розреготався. Роберт Баратеон, на відміну від Едарда Старка, завжди вирізнявся велетенською хіттю до всякої земної насолоди. Та Нед мимоволі помітив, що земні насолоди не минулися королеві дурно. Поки вони дісталися підніжжя сходів і ступили у темряву крипти, Роберт важко дихав і червонів обличчям, як той ліхтар.
— Ваша милість, — поштиво вимовив Нед. Він повів ліхтарем по широкому півколу. Застрибали та поховалися тіні. Мінливе світло торкнулося каменів під ногами і вихопило з темряви довгий стрій гранітових стовпів, які по двоє збігали у темряву. Між стовпами на кам’яних престолах сиділи кам’яні ж покійники, спинами закриваючи склепи, де зберігалися їхні тлінні останки.
— Вона там, у кінці, з паном батьком і Брандоном.
Він пішов проходом між стовпами, і Роберт рушив слідом, не кажучи ані слова, лише тремтячи від підземного холоду. Тут, у підземеллі, завжди було зимно. Кроки карбувалися на каменях і лунали під склепіннями. Мертві володарі Зимосічі з дому Старк мовчки спостерігали за прибульцями. Їхні подоби було вирізано у каменях, що закривали могили, і вони сиділи довгими рядами, витріщаючись сліпими очима у вічну темряву, а біля їхніх ніг згорнулися великі кам’яні лютововки. Від руху тіней здавалося, що кам’яні подоби ворушаться, коли живі проходять мимо.
За стародавнім звичаєм кожному колишньому господареві Зимосічі клали на коліна сталевий меч, аби утримати мстивих духів у їхніх склепах. Найстаріші з мечів давно зіржавіли на ніщо, лишивши тільки руді плями на камені. Нед питав себе, чи ті привиди тепер вільні блукати замком, і палко сподівався, що ні. Перші володарі Зимосічі були не менш суворими людьми, ніж країна, де вони правили. Упродовж довгих століть до прибуття з-за моря Драконовладців вони господарювали на своїй землі самі, нікому не корилися, а себе величали Королями на Півночі.
Нарешті Нед зупинився і засвітив каганця. Крипта простягалася у темряві ще далеко попереду, але там склепи залишалися порожні й відкриті. Їхні чорні провалля чекали на нових покійників — на нього самого і його дітей. Недові не подобалося думати про це.
— Ось тут, — мовив він до свого короля.
Роберт мовчки кивнув, став навколішки і схилив голову.
Там було три могили, одна коло одної. Князь Рікард Старк, батько Неда, мав довге суворе обличчя. Каменяр, вочевидь, добре його знав. Вельможний володар сидів з мовчазною гідністю, міцно тримаючи кам’яними пальцями меча поперек колін. От тільки за життя мечі не врятували його. У двох менших склепах по обидва боки від батька лежали його діти.
Брандонові було двадцять років, коли його вдавили за наказом Навіженого Короля Аериса Таргарієна. Через кілька днів він мав одружитися з Кетлін Таллі, дочкою князя Водоплину. Брандонового батька примусили дивитися, як помирає його син — законний спадкоємець, старший з братів, природжений володар над людьми.
Ліанні було всього шістнадцять; юна дівчина вабила до себе чистою сяючою красою. Нед любив її усім серцем. Роберт також кохав її безмежно і мав з нею одружитися.
— Вона була гарніша, ніж тут, — порушив тишу король. Його очі не полишали обличчя Ліанни, мовби прагнули силою волі повернути її до життя. Нарешті він підвівся, важко і незграбно.