Гра престолів

— Трохи виснажливіше за шиття, — відзначив Джон.
— І трохи цікавіше за шиття теж, — не розгубилася Ар’я. Джон вишкірився, потягнувся і скуйовдив їй волосся. Ар’я зачервонілася. Вони завжди були близькі одне до одного. Джон мав батькове обличчя так само, як і вона. А от решта дітей… Легкі на усмішку, з вогнем у волоссі, Робб, Санса, Бран і навіть Рікон вдалися у Таллі. Тому Ар'я, коли була меншою, боялася, що теж вродилася байстрючкою. Страхами своїми вона поділилася з Джоном, і той рішуче їх розвіяв.
— Чому ти не у дворі? — запитала Ар’я.
Він відповів слабкою посмішкою.
— Байстрюкам не дозволено шкодити юним принцам. Кожен їхній синець у навчальному дворі має бути завданий мечем законного нащадка.
— Ой… — Ар’ї стало соромно. Вона мала б сама здогадатися. Вже вдруге за сьогодні Ар’я подумала, що життя влаштоване дуже нечесно.
Тоді вона поглянула, як її малий брат лупцює Томена.
— Я б теж могла не гірше за Брана, — заявила вона. — Йому ж тільки сім років, а мені дев’ять.
Джон роздивився її з висоти своєї чотирнадцятилітньої мудрості.
— Ти занадто кощава.
Він узяв її за руку і помацав м’язи, а тоді зітхнув і похитав головою.
— Маю сумнів, що ти колись піднімеш меча-півторака, не те що зможеш ним рубати.
Ар’я висмикнула руку і кинула на брата нищівний погляд. Тоді Джон знову скуйовдив їй волосся. Вони стали дивитися, як Бран з Томеном кружляють один навкого одного.
— Бачиш принца Джофрі? — запитав Джон.
Спершу вона його не помітила, а тоді знайшла позаду, в тіні високої кам’яної стіни. Він стояв оточений незнайомими хлопцями — напевне, молодими зброєносцями, бо ті мали на собі кольори Ланістерів і Баратеонів. Серед них було й кілька старших чоловіків — напевне, лицарів.
— Ану поглянь на герба в нього на вапенроку, — показав Джон.
Ар’я поглянула. На підватованому вапенроку принца було вигаптувано гербового щита. Гаптування, поза всяким сумнівом, було бездоганне. Розділений згори вниз герб ніс на одній половині вінчаного короною оленя королівського дому, а на другій — лева Ланістерів.
— Ланістерівська пиха, — зазначив Джон. — Здавалося б, носи королівський знак, та й годі, якщо ти вже принц, але ж ні. Він сміє ставити дім матері поруч із батьківським.
— Але ж мати нічим не гірша! — заперечила Ар’я.
Джон гигикнув.
— То зроби те саме, сестричко. Поєднай герби Таллі й Старків у своєму.
— Вовк із рибою в зубах? — Вона засміялася. — Вийде якась дурниця. А до того ж, якщо дівчині не дають битися, навіщо їй герб?
Джон знизав плечима.
— Дівчата можуть мати герб, але не меч. Байстрюки можуть мати меч, але не герб. Ці закони встановив не я, сестричко.
Знадвору загукали. Принц Томен покотився пилюкою, марно силуючись встати. Товсто підбиті навчальні обладунки робили його схожим на перевернуту черепаху. Бран стояв над принцем з піднятим дерев’яним мечем, готуючись вдарити знову, коли той стане на ноги. Чоловіки засміялися.
— Годі! — вигукнув пан Родрік.
Він дав принцові руку і поставив його на ноги.
— Добрий двобій. Лью, Доніс, допоможіть їм зняти обладунки.
Тоді пан Родрік озирнувся.
— Принце Джофрі, Роббе, чи не бажаєте ще однієї сутички?
Робб, спітнілий з попереднього разу, рвучко виступив наперед.
— З радістю.
Джофрі також вийшов наперед у відповідь на заклик пана Родріка. Його волосся сяяло, як золоте прядиво, а сам він виглядав знудженим.
— То дитячі забавки, пане Родріку.
Теон Грейджой зненацька реготнув.
— Та ви ж і є діти, — зверхньо мовив він.
— Може, то Робб ще дитина, — відповів Джофрі. — А я принц. Мені набридло лупцювати Старків іграшковим мечем.
— Ти сплутав, хто кого лупцював, Джофе, — мовив Робб. — Чи злякався?
Принц Джофрі роздивився його згори донизу.
— Та я просто нажаханий, — відповів він. — Ти ж он наскільки старший за мене.
Дехто з ланістерівців засміявся. Джон дивився униз на все це, скрививши рота.
— Джофрі — справжній гівнюк, — мовив він до Ар’ї.
Пан Родрік у роздумах посмикав себе за білі баки.
— Що ви пропонуєте? — запитав він принца.
— Гостру зброю.
— Згоден, — миттєво відповів Робб. — Дивись, пошкодуєш!
Майстер-мечник поклав руку на плече Робба, щоб угамувати його.
— Гостра зброя надто небезпечна. Я дозволю тільки турнірні мечі з затупленими краями.
Джофрі нічого не сказав, але незнайомий Ар’ї чоловік, високий лицар з чорним волоссям і рубцями від опіків на обличчі, виступив попереду принца.
— Це ваш принц. Хто ви такий, пане, щоб вирішувати, чи може він битися гострою зброєю?
— Майстер-мечник Зимосічі, про що вам, Клегане, краще не забувати.
— То ви тут навчаєте бабів? — глузував обпечений воїн, м’язистий, наче бик.
— Я навчаю лицарів, — суворо відповів пан Родрік. — Вони битимуться гострою зброєю, коли будуть готові. Коли досягнуть належного віку.
Обпечений поглянув на Робба.
— Скільки тобі років, хлопче?
— Чотирнадцять, — відповів Робб.
— Я вбив людину, коли мав дванадцять. І напевне ж не турнірним мечем.
Ар’я бачила, як Робба підкинуло, бо зачепили його гордість. Він обернувся до пана Родріка.
— Дозвольте мені! Я зможу його побити.
— То побий турнірним мечем, — відповів пан Родрік.
Джофрі здвигнув плечима.
— Приходь змагатися, як подорослішаєш, Старку. Дивися тільки, не досидь до старості.
Ланістерівці зареготали. Робб вилаявся брудно й гучно, аж двором пішла луна. Вражена Ар’я прикрила рота долонею. Теон Грейджой схопив Робба за руку, не пускаючи до принца. Пан Родрік у розпачі рвав на собі баки.
Джофрі удавано позіхнув і мовив до молодшого брата:
— Пішли, Томене. Погралися, та й годі. Залишимо дітям їхні забавки.
Ланістерівці розреготалися ще дужче, а Робб ще дужче залаявся. Пан Родрік побуряковів з люті під своїми баками. Теон тримав Робба, наче лещатами, доки принци та їхній супровід не відійшли на безпечну відстань.
Джон дивився, як вони йдуть геть, а Ар’я дивилася на Джона. Його обличчя зробилося спокійним, як ставок у серці божегаю. Нарешті він зліз з підвіконня.
— Кумедію скінчено, — мовив Джон, нахилився і почухав Привида за вухами. Білий вовк підвівся і потерся об нього. — Краще біжи до своєї кімнати, сестричко. Септа Мордана вже напевне чекатиме на тебе. Що довше ховатимешся, то суворіша буде кара. От засадять шити на цілісіньку зиму, а як настане весна, знайдуть твоє мертве тіло з голкою у замерзлих пальцях.
Ар’я жарту не оцінила.
— Ненавиджу шиття! — гарячково вигукнула вона. — Так нечесно!
— Чесно взагалі не буває, — відповів Джон. Він знову скуйовдив їй волосся і пішов геть у мовчазному супроводі Привида. Німерія теж була рушила слідом, та побачила, що Ар’я нікуди не йде, і повернулася.
З великою нехіттю Ар’я рушила у протилежному напрямку.
Все вийшло ще гірше, ніж думав Джон. У кімнаті її справді чекала септа Мордана, але не сама, а разом з матір’ю.
  
Бран II
 
Мисливці вирушили на світанку — його милість король забажав вепра до вечірнього бенкету. Принц Джофрі поїхав з батьком, тому Роббові теж дозволили приєднатися до загону, а разом з ними зібралися на лови дядько Бенджен, Джорі, Теон Грейджой, пан Родрік, ба навіть малий кумедний королевин брат. Зрештою, то мало бути останнє полювання, бо назавтра зранку королівський почет вирушав на південь.
Брана залишили вдома з Джоном, дівчатами та Ріконом. Але ж Рікон — ще мала дитина, дівчата — вони й є дівчата, а Джон зі своїм вовком десь загубився. Та Бран не дуже його й шукав, бо думав, що Джон на нього сердитий. Цими днями Джон чомусь сердився на усіх, і Бран не розумів, чому. Адже Джон мав їхати з дядьком Беном на Стіну служити у Нічній Варті, а це майже так само цікаво, як на південь з королем. Вдома ж залишали Робба, зовсім не Джона.
Багато днів Бран не міг дочекатися, коли вже вирушить королівським гостинцем. Він збирався подолати його верхи на коні — на справжньому коні, а не на муцику для малих дітей. Батько мав стати Правицею Короля; разом вони житимуть у червоному замку в місті Король-Берег — тому самому замку, який побудували Драконовладці. Стара Мамка розповідала, що у замку є привиди, а ще підземелля, де коїлися жахливі речі, а ще драконячі голови на стінах. Коли Бран про таке думав, то аж трусився, але не зі страху. Бо чого йому боятися? Батько ж буде з ним, а окрім батька, ще й король з лицарями та вірними йому вояками.