Гра престолів

— Король взагалі не спав, — відповіла вона. — Він з князем Едардом. Їхнє горе король узяв близько до серця.
— Наш Роберт має велике серце, — відзначив Хайме з лінивою посмішкою. Сам Хайме близько до серця не брав майже нічого. Тиріон це знав, але пробачав братові. Усі нестерпно довгі роки свого дитинства Тиріон тільки від Хайме бачив бодай часточку любові та поваги, і за те був готовий пробачити майже все інше.
Підійшов служник.
— Хліба, — наказав Тиріон, — та дві оті ваші маленькі рибки, а до них кухоль темного пива, воно в вас добре. А, ще підчеревини підсмажте, щоб аж підгоріла.
Служник вклонився і пішов, а Тиріон обернувся до брата і сестри. Близнюки, чоловік та жінка. Сьогодні вранці їх було важко розрізнити. Обидва вбралися у темно-зелене до кольору очей. Біляві кучері розсипалися химерними візерунками, а на пальцях, зап’ястках та шиях блищали золоті прикраси.
Тиріон спитав себе, як воно — мати близнюка, а тоді вирішив, що краще не знати. Бачити себе у люстрі кожен день — то вже мука, а як іще один такий буде ходити поруч… який жах.
Тоді заговорив принц Томен.
— Знаєте щось нове про Брана, пане дядьку?
— Минулого вечора заходив до нього, — повідомив Тиріон. — Змін немає. Маестер каже, це дає надію.
— Я не хочу, щоб Бран помер, — несміливо проказав Томен. Він був гарний хлопчик — зовсім інакший, ніж брат. Але, власне, Хайме з Тиріоном теж виросли не одного тіста книш.
— Князь Едард колись мав брата на ім’я Брандон, — зазначив Хайме. — Одного з заручників, убитих Таргарієнами. Якесь нещасливе ім’я.
— Ну, не те щоб конче нещасливе, — відказав Тиріон. Служник приніс йому таріль, і він відірвав собі шматок чорного хліба.
Серсея дивилася сторожкими очима.
— Ти про що?
Тиріон лукаво посміхнувся до неї.
— Про те, що бажання Томена може здійснитися. Маестер гадає, що хлопчик, цілком імовірно, виживе.
Він зробив ковток пива. Мирцела захоплено зойкнула, а Томен непевно посміхнувся. Але дивився Тиріон не на дітей. Погляд, яким обмінялися Хайме та Серсея, мигнув і пропав, але Тиріон його не прогавив. Тоді сестра опустила очі додолу.
— Яка немилість. Ці жорстокі північні боги примушують дитину марно страждати.
— Що саме сказав маестер? — запитав Хайме.
Добре підсмажена свинина хруснула на зубах. Тиріон пожував замислено, тоді відповів:
— Він гадає, що якби хлопчик мав померти, то вже б помер. Чотири дні, жодних змін.
— То Бранові стане краще, пане дядечку? — запитала мала Мирцела. Вона успадкувала всю материну красу, але нічого з її норову.
— В нього переламаний хребет, дитинко, — відповів Тиріон. — При падінні він також зламав ноги. Його тримають на воді та меді, бо інакше він помре з голоду. Можливо, якщо малий прийде до тями, то зможе їсти звичайну їжу, але ходити вже ніколи не буде.
— Якщо він прийде до тями, — повторила Серсея. — Таке дійсно можливо?
— Про те відають самі боги, — відповів Тиріон, — а маестер тільки сподівається.
Він пожував ще хліба.
— Можу присягнутися, що живим його тримає на цьому світі самий лише його вовк. Звір день і ніч сидить під вікном та виє. Коли його відганяють, він повертається. Маестер каже: якось зачинили вікно, щоб не чути виття, і Бран став слабшати, а як відчинили знову, серце забилося краще.
Королева здригнулася.
— Ті тварини якісь неприродні, — мовила вона. — І дуже небезпечні. Я не дозволю жодній з них їхати з нами на південь.
— Цікаво, як ти їх зупиниш, сестро, — зазначив Хайме. — Вони ж ходять за дівчатами хвостом.
Тиріон узявся до риби.
— То ви скоро їдете?
— Яке там скоро, — відповіла Серсея, а тоді спохмурніла і перепитала. — Чи МИ скоро їдемо? А ти? О боги, тільки не кажи, що лишаєшся тут.
Тиріон знизав плечима.
— Бенджен Старк повертається до Нічної Варти разом з байстрюком свого брата. Я маю намір поїхати з ними і побачити ту саму Стіну, про яку ми всі стільки чули.
Хайме посміхнувся.
— Сподіваюся, ти не покинеш нас заради вступу до Нічної Варти, братику.
Тиріон засміявся.
— Щоб я та обітував безшлюб’я? І пустив з торбою всіх повій від Дорну до Кастерлі-на-Скелі? Ні, я тільки прагну постояти на верхівці Стіни та насцяти за край світу.
Серсея раптово встала.
— Дітям не личить слухати всяку бридоту. Мирцело, Томене, пішли звідси.
Вона вийшла з вранішньої зали швидким кроком, а її дитинчата потяглися слідом.
Хайме Ланістер замислено оглянув брата спокійними зеленими очима.
— Старк ніколи не погодиться залишити Зимосіч, поки його син лежить у тіні смерті.
— Погодиться, якщо Роберт накаже, — відповів Тиріон. — А Роберт таки накаже. Та й взагалі, князь Едард нічого вже не може зробити для хлопця.
— Він міг би скінчити його муки, — відповів Хайме. — Я б скінчив, якби то був мій син. Так милосердніше.
— Раджу тобі не ділитися своєю думкою у присутності князя Едарда, братику, — мовив Тиріон, — бо дяки не діждешся.
— Та навіть якщо малий виживе, то буде калікою. Гірше, ніж калікою. Якимсь покручем. Мені більше до смаку гарна швидка смерть.
Тиріон у відповідь знизав плечима, так що добре стало видно, які вони криві.
— Від лиця покручів, — відповів він, — насмілюся не погодитись. Смерть рішуче кладе край усьому, тоді як у житті завжди лишаються можливості.
Хайме посміхнувся.
— От химерна бісівська порода.
— Ще й яка, — погодився Тиріон. — Я сподіваюся, що хлопчик таки прийде до тями. Вельми цікаво буде почути, що він скаже.
Посмішка його брата скисла, як молоко.
— Тиріоне, любий братику, — мовив він похмуро, — інколи ти змушуєш мене спитати себе, на чиєму ти боці.
Тиріон саме жував з повним ротом хліба та риби. Він ковтнув міцного темного пива, щоб пропхнути їжу, і вишкірився вовчою посмішкою до брата.
— Хайме, любий братику, — відповів він, — ти раниш мене у самісіньке серце. Ти мав би знати, як я люблю своє сімейство.
  
Джон II
 
Джон повільно піднімався сходами, намагаючись не думати, що ступає ними, може статися, востаннє за життя. Привид мовчки трусив поряд. Ззовні крізь замкову браму вихором залітав сніг, у дворі стояв галас і безлад, але всередині товстих кам’яних стін було тепло і тихо. Занадто тихо, як на Джона.
Він зупинився перед дверима і постояв, збираючи докупи сміливість. Привид тицьнувся писком йому в руку, від чого Джон відчув полегшення, випростався і увійшов до кімнати.
Пані Старк сиділа коло ліжка. Вона не відходила звідти ані вдень, ані вночі, майже два тижні, жодної миті не полишаючи Брана самого. Їй приносили їжу, горщик, поставили для неї малу тверду лежанку; втім, за чутками, вона однак не спала ані хвилини. Мати годувала Брана сама — водою з медом та трав’яною настоянкою, що підтримувала в ньому життя. Уникаючи її, Джон досі так і не зважився відвідати брата.
Та більше часу чекати не лишилося.
Він на мить завагався у дверях, боячись заговорити, боячись наблизитись. Вікно було прочинене, а унизу під ним вив вовк. Привид почув і підняв голову.
Пані Старк підвела очі. Якусь мить вона мовби його не впізнавала, та нарешті кліпнула очима.
— Чого тобі треба? — запитала вона дивно сухим голосом без жодних почуттів.
— Я прийшов до Брана, — відповів Джон. — Аби попрощатися.
Її обличчя застигло. Довге брунатно-руде волосся втратило блиск і сплуталося. Жінка неначе враз постарішала на двадцять років.
— Ось попрощався. Тепер іди.
Якась часточка його воліла б втекти негайно, та він знав, що тоді більше не побачить Брана. Тому Джон зробив непевний крок до кімнати.
— Благаю вас, — мовив він.
У її очах ворухнулося щось холодне.
— Я наказала тобі піти, — відповіла вона. — Тобі тут не місце.
Колись від такої ласки він утік би, а може, й заплакав. Та зараз тільки розлютився. Скоро він стане присяжним братчиком Нічної Варти і знатиме небезпеки, гірші за Кетлін Таллі-Старк.