Iван Туркенич

– Відпускати чи ні, а провчити треба,- витягаючи із столу листок паперу, сказав черговий.- Як ваші прізвища?
– Степанов Борис,- без запинки відповів Степан Сафонов.
– А твоє?
– Моє?.. Сулимов!
Льоня злякано подивився на поліцая і почервонів мов рак. Побачивши, що черговий пише, з радістю подумав: «Значить, повірив!» …В умовлене місце хлопці прийшли о десятій годині. Сергій був сам. Він здивовано глянув на заплакані обличчя своїх друзів і, не розуміючи, в чому справа, запитав:
– Що трапилось? Де патрони?
– Все пропало,- винувато опустивши голову, сказав Степан, тримаючись за те місце, по якому півгодини тому дістав десять нагайок.
– Що пропало? Сідайте та розкажіть усе,- Сергій підсунув перевернутий ящик.
– Не можемо.
– Що не можете?
– Сідати…
Сергій зрозумів, що його друзів десь добряче побили.
Коли Степан і Льоня, перебиваючи один одного, розповіли про свій похід, Сергій усміхнувся. Хлопці відчули, що і тут вони легко відбудуться. Вони розповіли, як їх били, як вони плакали, не шкодуючи голосу й сліз.
Закінчивши розповідь, хлопці змовкли, чекаючи рішення свого керівника.
– Що ж, будемо вважати, що з завданням ви справились,- сказав він,- тим більше, що ревіли в поліції здорово.- Патронів поки що досить, а там ще дістанемо. І друзі, веселі й бадьорі, незважаючи на те, що двоє з них ішли, ледве переставляючи, ноги, поспішили до «Шанхаю»,- спати їм хотілося нестерпно.
  
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
 
Як важко жити людині, коли для неї все навколо стає байдужим, коли втрачається інтерес до життя!..
Туркенич майже два тижні жив у Краснодоні, але тільки сьогодні вперше вийшов з дому рано-вранці і повернувся увечері, стомлений і змучений.
Мати весь час турбувалася, чи не забрали його: мало хто може побачити і виказати. Заберуть у гестапо і розмовляти не будуть. Скільки людей уже в Краснодоні розстріляли…
Вона щохвилини виглядала у вікно, чи не йде син. «І навіщо він ходить, сидів би вдома»,- думала Фіона Іванівна.
– Ти б поговорив з Іваном,- сказала вона чоловікові,- не можна йому на люди виходити, час тепер такий. Хай би посидів дома, не піде ж він працювати зараз.
– Не бубни, про що не треба: «час, час»,- передражнив Василь Гнатович.- Він і сам добре знає, не маленький, знайде собі діло.
Ця розмова трохи заспокоїла Фіону Іванівну, а коли Ваня прийшов, вона й зовсім заспокоїлась. Туркенич не міг повірити в те, що фашисти довго господарюватимуть у місті. «Пройде небагато часу, і все зміниться,- думав він,- все буде, як раніше». Він вірив у це зараз так же твердо, як колись у дитинстві був переконаний, що ніколи не помре, житиме набагато довше, аніж найстаріші вікові дуби на берегах Північного Дінця. «А може і це така ж дитяча самовпевненість, як і безсмертя? Але ні! Ось Пилипович – який ста-резний, а й він не втратив віри в те, що побачить перемогу. А от сам я щось трохи розкис». І він спробував посміхнутись, але губи скривилися у скорботну гримасу.
Втома давала про себе знати – адже він сходив немало кілометрів. Боліли ноги, ломило поперек. Хотілося спати, але в пам'яті спливали події минулого дня. Пустинний степ навколо Краснодона. Ніби мертві гігантські чудовиська, завмерли терикони шахт з деформованими від вибуху металевими копрами. А який похмурий вигляд відкрився, коли він сів на шматок обвітреної породи поряд з териконом біля шахти № 9…
Усе навколо сіре і безлюдне: ні зелені, ні життя, навіть будинки здавалися здалеку вимерлими. У місті було надзвичайно тихо. Воно здавалося зовсім іншим, незрозумілим для тих, хто звик до його бурхливого життя, до вогнів і диму шахт. День, і ніч, із року в рік шахти наповнювали місто шумом вагонеток, брязкотом лебідок, гудками паровозів, які спішно вивозили вугілля – чорне золото Донбасу. А тепер… все тихе і мертве… Можливо, ця гнітюча тиша й була головною причиною нудьги, що всі ці дні не давала йому спокою.
Та хіба тільки вона? А фронт… Що зараз там робиться? Де наші війська, де його бойові друзі?.. Скільки гострих, до болю гірких згадок поставало перед ним у ті хвилини, коли він сидів біля підніжжя терикону. Іван зовсім був відірваний од життя після розгрому їх батареї і поранення. Що було далі, що зараз на фронті, він не знав і не міг про це ні в кого запитати. Та він і боявся почути гірку правду, невідання ще давало йому надію: «Може, тепер все змінилося на краще!..»
Він згадав слова командира батареї Кострова, які глибоко запали йому в серце: «Ех, Ваню, ми дивимось з тобою на війну з дуже низенької вишки. Ти ж знаєш, що фронт розкинувся на багато тисяч кілометрів. А ми тут бачимо перед собою його невеличкий шматочок. Уяви собі великий будинок. Якщо з його стіни витягнути одну або кілька цеглин, утвориться невеличка дірка, добре помітна, коли стояти поряд. А відійдеш вбік на сотню кроків, і її вже не видно, а дім такий же, як і раніше. Так, зараз у стіні нашого будинку великий пролом, це видно навіть здалеку. Але все це поправиме, головне – не дати можливості ворогові ламати далі».
Згадуючи ці слова, Туркенич уявив собі багатоповерховий будинок із зяючим проломом у стіні. Що буде далі? Як хотілося почути, що ворога зупинили, що тепер наступають наші, так само як це було взимку 1941 року під Москвою. Хоча б когось із знайомих хлопців зустріти в місті. Але де їх знайдеш? Він почав перебирати в пам'яті сусідів і знайомих. Хіба що на Донець піти та походити в лісі. Він чомусь був переконаний, що саме десь на Дінці, в лісах ховаються партизани і звідти роблять наскоки на Краснодон. У місті з'являлися листівки, згоріли трест і лазня. На шосейних дорогах, кажуть, була підірвана не одна фашистська автомашина. Але куди йти, весь ліс не обійдеш, може, вони під Суходолом або Підгорним, або десь під Каменськом. Все одно треба шукати. В місті партизани напевне мають з кимось зв'язок. Але. з ким? Іван перебирав у пам'яті всіх, кого знав із комуністів, старих шахтарів, депутатів міськради. Де вони зараз, він не знав і запитати не було в кого. Мабуть, найкраще поговорити з батьком.
Уже зовсім стемніло, а Ваня все ще сидів на ґанку, похиливши голову, нічого не помічаючи. Несподівано покликала Фіона Іванівна:
– Синку, щось ти все сумуєш. Ходімо до хати, а то ще простудишся, на вулиці холодно.
– Нічого зі мною не станеться, мамо, ти не турбуйся, не те довелось пережити, та й тоді не простудився.
Але він все-таки встав і ще більше відчув утому. Все тіло нило, хотілося лягти, хоч ненадовго забутися.
На столі вже була приготовлена бідна вечеря – варена картопля в мундирах, кілька розмочених житніх сухарів замість хліба та каструля гарбузової каші. За ці дні Ваня звик,- що дома голодно, але зараз він почував.чомусь себе винним за все: і за те, що раптом заявився в сім'ю зайвим ротом, і за те, що нічим не міг допомогти (рідним.
Справді, не йти ж працювати до окупантів на шахту і за це одержувати триста грамів ячного хліба. Але з іншого боку,- доки все це може тривати? Дещо зібрали з городу, трохи на речі наміняли – Оля і Ваня ходили за Донець, у район Каменська. А далі що? Та найбільше його мучила совість перед батьком за те, що довелось повернутися до Кра-снодона в самий розпал війни.
Батько з великою радістю зустрів його, але жодного разу не запитав про причину, яка привела сина в окуповане німцями місто. Ваня відчув, що старого щось мучить, але що саме – батько не наважувався про це сказати. Дуже виріс і змужнів син за ці роки, і несподіваний його прихід настільки ж порадував, наскільки й здивував Василя Гнатовича. Він вірив, що Ванюшка вимушено прийшов додому. Лише Оля без всякого роздуму в перший же день, залишившись удвох з братом,запитала:
– Ваню, а як же ти в полон потрапив? Ваня опустив голову.
– Так трапилось, Олю… Та я, можна сказати, в полоні й не був. І він змовк, ніби йому перехопило дух. Він не сказав їй про ті страшні дні, які провів у таборі, про те, як тікав з полону. «Розкажу усе докладно батькові,- вирішив Ваня,- він зрозуміє».