Iван Туркенич

Перед Туркеничем і Лагутіним з'явилося двоє поліцаїв – помічників командира «навчання». Зрідка один із цих запроданців коротко покрикував:
– Швидше! Повзти по-пластунськи!.. Хто відстане – заставимо землю їсти!..
Туркенич і Лагутін взяли під руки Тимофія і поповзли до крутого обриву…
Лише пізно ввечері закінчилось «навчання». Вкрай змучені, ледве ішли полонені в табір. Тимофій шкутильгав, ховаючись серед товаришів від гострих очей поліцаїв. Разів зо два все ж до нього підбігав високий худорлявий поліцай, який наглядав за шеренгою, у якій ішли Туркенич і Лагутін. Вишкірившись, з якимось нелюдським виразом обличчя він підганяв пораненого Тимофія, на-магаючись вдарити по його хворій нозі:
– Ось я скажу панові коменданту, що ти зовсім нездатний до «навчання». Він тебе швидко накаже в розход списати.
Вдалині показалися вишки табору з есесівцями, які там вартували. Біля входу в табір виднівся великий натовп. «Мабуть, нове поповнення»,- подумав Туркенич.
Коли полонені, які поверталися з «навчання», підійшли ближче, Туркенич і Тимофій побачили помічника коменданта табору в есесівській формі й десятків зо два поліцаїв, які стурбовано шукали когось серед натовпу.
– Пан комендант наказав жодного «чорного» в табір не впускати! – верескливо кричав російською мовою помічник коменданта.
Поліцаї запопадливо старалися виконати це розпорядження: вони вдивлялися у полонених, які стояли перед ними, і коротким ривком відкидали деяких вбік. – Єврей… єврей… ти теж наліво ставай…- чулися хриплі вигуки поліцаїв, які увійшли в азарт.
Ніби гончі пси, сновигали вони серед натовпу.
– Куди, чорний? Наліво!-закричав один з поліцаїв.
– Та я…- спробував було сказати полонений, якого поліцай щойно штовхнув у гурт приречених.
– Що, скажеш, ти не єврей? Ну, все одно лицем чорний, зійдеш за єврея! Розстріляєм залюбки! – засміявся поліцай.
Тимофій, не розуміючи, подивився на Туркенича:
– Та хіба ж за це можна…
Міцно стиснувши кулаки, так, що нігті вп'ялися в долоні, дивився Туркенич на «профілактичний відбір» біля воріт табору.
Поліцаї проворно вивертали кишені полонених, відібраних для розстрілу «чорних», кидали на розстелену шинель годинники, записні книжки, документи, олівці… Один з полонених махнув рукою;
– Не стану я сюди… за що ви мене?..
Закінчити йому не вдалось: сам помічник коменданта, побачивши «безпорядок», підбіг ззаду до неслухняного і квапливо вистрілив йому в потилицю. Полонений упав у придорожню пилюку.
Коли всі євреї і схожі на них були відібрані, групу приречених, в якій виявилось не менше сотні людей, поліцаї оточили щільним кільцем і відвели до ближчого бугра. З табору на допомогу катам прийшов ще один загін есесівців.
– Ух, сволота! – зціпив до болю зуби Лагутін, коли почув безладні залпи, а потім короткі, одиночні постріли…
Нарешті полонених впустили в табір. Туркенич, Тимофій і Лагутін намагалися триматися разом. Всі троє мовчали, пригнічені подіями нескінченного, здавалося, дня.
– Ну, що ж, братці,- заговорив першим Лагутін, дістаючи з кишені невеличку консервну банку,- треба вечерю приготувати. Як зовсім стемніє, німці заборонять розводити вогонь. Зваримо пшеничку, може, проковтнемо.
З досвідом і спритністю фронтовика він із зібраних Туркеничем і Тимофієм трісок і сухого полину розвів невеликий вогонь, приладнав дві половинки розбитої цеглини і поставив на них консервну банку з пригорщею пшениці. Воду ледве розшукав Туркенич: у найдальшому кінці табору, де місцевість різко понижувалась до яру, темніла ще не висохла калюжка затхлої, зелено-коричневої води. Тут товпилися полонені, обережно за-черпуючи похідними баклажками дорогоцінну рідину. У запасливого Тимофія знайшлася ще одна консервна банка.
– Цю я вчора приховав, у піску закопав. Нас троє, так що вечерю варитимемо не один раз. Поспішайте, братці, поспішайте, незабаром з вишок сторожі з кулеметів сигнал довгою чергою дадуть, тоді вогонь доведеться погасити.
Синій димок вився з-під почорнілих, потрісканих цеглин, білі бульбашки скипали у майже чорній воді. Похмуро сиділи навколо вогню друзі, зрідка перекидалися короткими фразами – згадками про тяжко пережитий день.
– Що ж, давайте вечеряти,- пробуючи вариво гладенько виструганою паличкою, сказав Лагутін,- кажуть, гаряче сирим не буває. Їли поспішаючи, поглядаючи на конвоїрів, які чергували на вишках. Як тільки зовсім стемніло, почувся сигнал відбою, і весь табір завмер.
Курити вночі суворо заборонялося, на вогник цигарки з'являвся поліцай, і палиця звалювалася на того, хто насмілився порушити наказ.
А на ранок -знову перевірка, похід на «продсклад» – згорілий елеватор, а потім – нестерпне «навчання».
Через тиждень, увечері, коли Лагутін і його друзі сиділи біля вогню і готували «страву», до групки полонених підійшов поліцай.
Помахуючи палицею біля обличчя Туркенича, він уїдливо кинув:
– До пана коменданта.
Лагутін і Тимофій тривожно подивилися на свого товариша: немало людей, викликаних на допит, не повернулися з комендантського приміщення… Туркенич встав і не поспішаючи, розміреною ходою пішов попереду конвоїра в глиб таб^ру.
– Ти що, думаєш, до тещі на млинці тебе кличуть? – закричав поліцай і навідліг ударив Туркенича палицею між лопаток.- Ану, швидше!..
Туркенич нервово сіпнувся і не оглядаючись прискорив ходу.
Біля входу в комендатуру полоненого ретельно обшукали. Дві сильних злючих вівчарки стежили за кожним рухом есесівця, який керував обшуком, готові вчепитися полоненому в горло.
– Проходь! – коротко сказав есесівець, показуючи Туркеничу на двері у кімнату коменданта.
Самого коменданта не було, за його столом сидів помічник, якого Туркенич бачив біля воріт табору, коли відбирали на розстріл «чорних». Підсліпуватий, в круглих окулярах з золотими обідками, він стомлено рився у купі паперів. По обидва боки крісла свого начальника стояли поліцаї.
Байдуже, ніби продовжуючи уже почату розмову, помічник коменданта, який непогано говорив російською мовою, запитав писаря, що сидів у кутку кімнати за маленьким столиком:
– Взятий біля переправи? Пробирався до лінії фронту?
Писар, мов заведений автомат, схилив голову:
– Справді так. Документи у синій папці.
– А-а, в синій,- потягнувся до краю стола помічник коменданта і, діставши загорнуті у папір документи, відібрані німецьким патрулем, не поспішаючи протягнув:
– Значить, удвох ішли. З ким же?
Туркенич мовчав. Гітлерівець так само спокійно і холодно знову запитав:
– Я тебе питаю: з ким ти йшов?
– З бійцем моєї частини,- відповів Туркенич. – І куди йшов?
– Хотів вийти з оточення.
– Де поранений?
– В бою нашої батареї з танками. Помічник коменданта дещо пожвавішав.
– О, це цікаво. Танки, звичайно, знищили батарею? Знаєш, як це… оцей… ну, розумієш, білизну гладять… а згадав: утюг.
Він зробив кілька кругоподібних рухів, показуючи, як танки повинні «утюжити» підбиті гармати.
Туркенич знову промовчав.
Фашист кивнув головою, ніби не сумнівався в тому, що батарея росіян була знищена.
– Ну, звичайно, від ваших гармат залишився тільки… Як це? Порох! Так-так, порох! Адже німецькі танки надзвичайно сильні машини, правду я кажу? І, не діждавшись відповіді, запитав:
– Твоє прізвище… Тур… Туркенич?
– Так.
– А звати Іван? Адже всі росіяни Івани, ха-ха!
Поліцаї підлесливо посміхнулись. Офіцер продовжував розглядати документи.
– Де жив?
– У Краснодоні.
– Ну, я так і знав: всі росіяни – Івани, і всі – червоні! За винятком, звичайно, оцих молодців,- німець кивнув на поліцаїв.
– Так, за винятком мізерної купки запроданців,- голосно сказав Туркенич.
– Що ти сказаав? – розтягуючи слова, загрозливо запитав офіцер.- Ти, звичайно, комуніст?
– Ні,- відповів Туркенич.- Я – комсомолець.
Фашист відкинувся на сидінні крісла.
– Ось як? Так і запишемо: комсомолець. Це, значить, як у вас, росіян, прийнято називати, ти помічник комуністів?