Катерина

Покапали сльози,
За сльоза­ми за гірки­ми
І світа не ба­чить,
Тілько си­на при­гор­тає,
Цілує та пла­че.
А во­но, як ян­ге­лят­ко,
Нічого не знає,
Маленькими ру­чи­ця­ми
Пазухи шу­кає.
Сіло сон­це, з-за дібро­ви
Небо чер­воніє;
Утерлася, по­вер­ну­лась,
Пішла… тілько мріє.
В селі дов­го го­во­ри­ли
Дечого ба­га­то,
Та не чу­ли вже тих річей
Ні батько, ні ма­ти…
Отаке-то на сім світі
Роблять лю­дям лю­де!
Того в'яжуть, то­го ріжуть,
Той сам се­бе гу­бить…
А за віщо? Свя­тий знає.
Світ, бач­ся, ши­ро­кий,
Та не­ма де при­хи­ли­тись
В світі оди­но­ким.
Тому до­ля зап­ро­да­ла
Од краю до краю,
А дру­го­му ос­та­ви­ла
Те, де за­хо­ва­ють.
Де ж ті лю­де, де ж ті добрі,
Що сер­це зби­ра­лось
З ни­ми жи­ти, їх лю­би­ти?
Пропали, про­па­ли!
Єсть на світі до­ля,
А хто її знає?
Єсть на світі во­ля,
А хто її має?
Єсть лю­де на світі -
Сріблом-злотом ся­ють,
Здається, па­ну­ють,
А долі не зна­ють,-
Ні долі, ні волі!
З нудьгою та з го­рем
Жупан надіва­ють,
А пла­ка­ти - со­ром.
Возьміть срібло-зло­то
Та будьте ба­гаті,
А я візьму сльози -
Лихо ви­ли­ва­ти;
Затоплю не­до­лю
Дрібними сльоза­ми,
Затопчу не­во­лю
Босими но­га­ми!
Тоді я ве­се­лий,
Тоді я ба­га­тий,
Як бу­де сер­денько
По волі гу­ля­ти!
III
Кричать со­ви, спить дібро­ва,
Зіроньки сіяють,
Понад шля­хом, щи­ри­цею,
Ховрашки гу­ля­ють.
Спочивають добрі лю­де,
Що ко­го вто­ми­ло:
Кого - щас­тя, ко­го - сльози,
Все нічка пок­ри­ла.
Всіх пок­ри­ла темнісінька,
Як діто­чок ма­ти;
Де ж Кат­ру­сю при­гор­ну­ла:
Чи в лісі, чи в хаті?
Чи на полі під ко­пою
Сина за­бав­ляє,
Чи в діброві з-під ко­ло­ди
Вовка виг­ля­дає?
Бодай же вас, чорні бро­ви,
Нікому не ма­ти,
Коли за вас та­ке ли­хо
Треба од­бу­ва­ти!
А що дальше спіткається?
Буде ли­хо, бу­де!
Зустрінуться жовті піски
І чужії лю­де;
Зустрінеться зи­ма лю­та…
А той чи зустріне,
Що пізнає Ка­те­ри­ну,
Привітає си­на?
З ним за­бу­ла б чор­ноб­ри­ва
Шляхи, піски, го­ре:
Він, як ма­ти, привітає,
Як брат, за­го­во­рить…
Побачимо, по­чуємо…
А по­ки - спо­чи­ну
Та тим ча­сом роз­пи­таю
Шлях на Мос­ков­щи­ну.
Далекий шлях, па­ни-бра­ти,
Знаю йо­го, знаю!
Аж на серці по­хо­ло­не,
Як йо­го зга­даю.
Попоміряв і я ко­лись -
Щоб йо­го не мірять!..
Розказав би про те ли­хо,
Та чи то ж повірять!
“Бреше,- ска­жуть,- ся­кий-та­кий!
(Звичайно, не в очі),
А так тілько псує мо­ву
Та лю­дей мо­ро­чить”.
Правда ва­ша, прав­да, лю­де!
Та й на­що те зна­ти,
Що сльоза­ми пе­ред ва­ми
Буду ви­ли­ва­ти?
Нащо во­но? У вся­ко­го
І сво­го чи­ма­ло…
Цур же йо­му!.. А тим ча­сом
Кете лиш кре­са­ло
Та тю­тю­ну, щоб, знаєте,
Дома не жу­ри­лись.
А то ли­хо роз­ка­зу­вать,
Щоб брид­ке прис­ни­лось!
Нехай йо­го ли­хий візьме!
Лучче ж поміркую,
Де то моя Ка­те­ри­на
З Іва­сем манд­рує.
За Києвом, та за Дніпром,
Попід тем­ним гаєм,
Ідуть шля­хом чу­ма­ченьки,
Пугача співа­ють.
Іде шля­хом мо­ло­ди­ця,
Мусить бу­ти, з прощі.
Чого ж смут­на, не­ве­се­ла,
Заплакані очі?
У ла­таній сви­ти­ночці,
На пле­чах тор­би­на,
В руці ціпок, а на другій
Заснула ди­ти­на.
Зустрілася з чу­ма­ка­ми,
Закрила ди­ти­ну,
Питається: “Лю­де добрі,
Де шлях в Мос­ков­щи­ну?”
“В Мос­ков­щи­ну? оцей са­мий.
Далеко, не­бо­го?”
“В са­му Моск­ву, Хрис­та ра­ди,
Дайте на до­ро­гу!”
Бере ша­га, аж тру­ситься:
Тяжко йо­го бра­ти!..
Та й навіщо?.. А ди­ти­на?
Вона ж йо­го ма­ти!
Заплакала, пішла шля­хом,
В Бро­ва­рах спо­чи­ла
Та си­нові за гірко­го
Медяник ку­пи­ла.
Довго, дов­го, сер­деш­ная,
Все йшла та пи­та­ла;
Було й та­ке, що під ти­ном
З си­ном но­чу­ва­ла…
Бач, на що зда­ли­ся карі оче­ня­та:
Щоб під чу­жим ти­ном сльози ви­ли­вать!
Отож-то дивіться та кай­тесь, дівча­та,
Щоб не до­ве­ло­ся мос­ка­ля шу­кать,
Щоб не до­ве­ло­ся, як Кат­ря шу­кає…
Тоді не пи­тай­те, за що лю­де ла­ють,
За що не пус­ка­ють в ха­ту но­чу­вать.
Не пи­тай­те, чор­ноб­риві,
Бо лю­де не зна­ють;
Кого бог ка­ра на світі,
То й во­ни ка­ра­ють…
Люде гнуться, як ті ло­зи,
Куди вітер віє.
Сиротині сон­це світить
(Світить, та не гріє) -
Люде б сон­це зас­ту­пи­ли,
Якби ма­ли си­лу,
Щоб си­роті не світи­ло,
Сльози не су­ши­ло.
А за віщо, бо­же ми­лий!
За що світом ну­дить?
Що зро­би­ла во­на лю­дям,
Чого хо­тять лю­де?
Щоб пла­ка­ла!.. Сер­це моє!
Не плач, Ка­те­ри­но,
Не по­ка­зуй лю­дям сльози,
Терпи до за­ги­ну!
А щоб лич­ко не марніло
З чор­ни­ми бро­ва­ми -
До схід сон­ця в темнім лісі
Умийся сльоза­ми.
Умиєшся - не по­ба­чать,
То й не засміються;
А сер­денько од­по­чи­не,
Поки сльози ллються.
Отаке-то ли­хо, ба­чи­те, дівча­та.
Жартуючи ки­нув Кат­ру­сю мос­каль.
Недоля не ба­чить, з ким їй жар­ту­ва­ти,
А лю­де хоч ба­чать, та лю­дям не жаль:
“Нехай,- ка­жуть,- ги­не ле­да­ча ди­ти­на,
Коли не зуміла се­бе ша­ну­вать”.
Шануйтеся ж, любі, в не­доб­ру го­ди­ну,
Щоб не до­ве­ло­ся мос­ка­ля шу­кать.
Де ж Кат­ру­ся блу­дить?
Попідтинню но­чу­ва­ла,
Раненько вста­ва­ла,
Поспішала в Мос­ков­щи­ну;
Аж гульк - зи­ма впа­ла.
Свище по­лем за­ве­рю­ха,
Іде Ка­те­ри­на
У ли­ча­ках - ли­хо тяж­ке! -
І в одній сви­тині.
Іде Кат­ря, шкан­ди­бає;
Дивиться - щось мріє…
Либонь, ідуть мос­ка­ли­ки…
Лихо!.. сер­це мліє -
Полетіла, зустріла­ся,
Пита: “Чи не­має
Мого Йва­на чор­ня­во­го?”
А ті: “Мы не зна­ем”.
І, зви­чай­но, як мос­калі,
Сміються, жар­ту­ють:
“Ай да ба­ба! ай да на­ши!
Кого не на­ду­ют!”
Подивилась Ка­те­ри­на:
“І ви, ба­чу, лю­де!
Не плач, си­ну, моє ли­хо!
Що бу­де, то й бу­де.
Піду дальше - більш хо­ди­ла..
А мо­же, й зустріну;
Оддам те­бе, мій го­лу­бе,
А са­ма за­ги­ну”.
Реве, стог­не хур­то­ви­на,
Котить, вер­не по­лем;
Стоїть Кат­ря се­ред по­ля,
Дала сльозам во­лю.
Утомилась за­ве­рю­ха,
Де-де позіхає;
Ще б пла­ка­ла Ка­те­ри­на,
Та сліз більш не­має.
Подивилась на ди­ти­ну:
Умите сльозою,
Червоніє, як квіточ­ка
Вранці під ро­сою.
Усміхнулась Ка­те­ри­на,
Тяжко усміхну­лась:
Коло сер­ця - як га­ди­на
Чорна по­вер­ну­лась.
Кругом мовч­ки по­ди­ви­лась;
Бачить - ліс чорніє,
А під лісом, край до­ро­ги,
Либонь, курінь мріє.
“Ходім, си­ну, смер­кається,
Коли пус­тять в ха­ту;
А не пус­тять, то й над­ворі
Будем но­чу­ва­ти.
Під ха­тою за­но­чуєм,
Сину мій Іва­не!
Де ж ти бу­деш но­чу­ва­ти,
Як ме­не не ста­не?
З со­ба­ка­ми, мій си­ноч­ку,
Кохайся над­ворі!
Собаки злі, по­ку­са­ють,
Та не за­го­во­рять,
Не роз­ка­жуть сміючи­ся…
З пса­ми їсти й пи­ти…
Бідна моя го­ло­вонько!
Що мені ро­би­ти?”
Сирота-собака має свою до­лю,
Має доб­ре сло­во в світі си­ро­та;
Його б'ють і ла­ють, за­ку­ють в не­во­лю,
Та ніхто про матір на сміх не спи­та,
А Йва­ся спи­та­ють, за­раннє спи­та­ють,