Приватне життя феномена

—  Мартохо, чи треба так побиватись, як ти побиваєшся?..
—  Ой, Хомо, я б і не хотіла побиватися, та серцю не накажеш, саме печалиться.
—  Мартохо, скільки вже гомоніли з тобою про цю притичину, може, годі? Бо я зі своїм серцем теж ізвладати не годен, як і ти зі своїм.
—  Може, вона — як ота Катерина: щороку як не весілля, то хрестини.
—  Я б жив із такою, як риба з водою.
—  Може, вона з тих, що рано народила, та пізно повінчалась.
—  Не байстрюкові гріх, а батькові.
—  Ой, Хомо, ріжеш ти мене без ножа, колеш мене без швайки, голиш без бритви.
—  Хоч би гостей посоромилася,— попрікнув Хома.— Нащо сміття з хати виносити?
—  Хай гості знають, хай світ знає, як ти розіпсів, розсобачився і розсучився, Хомо!
—  Тихше, Мартохо, бо завтра Європа й Америка кричатимуть знову про нашу сварку. В тих проклятих радіого- лосів скрізь є вуха, а вуха не сплять.
—  Хай знають! — як сікачем одрубала рідна жінка Мартоха, й не думаючи потурати чоловікові, котрий у гіркому відчаї знову взявся до келишка та до виделки. І вже до мене Мартоха зверталась, наче перед попом сповідалась: — Анахтемський крутій — ось хто такий Хома! Був у Дармограїхи Одарки за телицю, все честь-честю, поки свій строк відбув у молодиці та поки товариський суд перевиховав мого Хому. З рук у руки передала чоловіка, так само з рук у руки назад забрала, вся Яблунівка знала, бо я люблю відкрито й правдиво жити. Може, й поривалась думка за Хомою, та я терпіла муки. Може, брешу? Говори, іроде іскаріотський!
—  Ти, Мартохо, не вмієш брехати так, щоб за тобою аж курилось,— муркнув Хома.
—  Отож-бо! Але ти, видать, набрався ума в того Гриця, що любить спускатись на чужу паляницю.
—  Не гнівайся, Мартохо, бо вже в роті почорніло, наче ти хибнула в чорти.
—  Хай чужий чоловік розсудить нас, коли, сердячись, за парою і світа не бачимо.— Й Мартоха в’юнкою осокою гойднулась до мене, мовби в дудочку вуха хотіла продудніти сімейну таємницю.— Стерявся Хома останнього ума і на сміх курям закохався у французьку горлодерку.
—  Й зовсім то не горлодерка, Мартохо, а знаменита в ' сьому світі співачка.
— А я кажу, що горлодерка!
— А я кажу, що співачка!
— Та вона з тіла така худа, як пужално.
— Бо не їсть у себе й позад      себе,      а      дієти дотримується.
—  Та в неї рот дереться аж до вух!
—  Зате з її рота не змії виповзають, а пісні-соловейки, пісні-ластівки, пісні-щиглики.
—  Вилітають пісні-ворони, пісні-круки, пісні-граки!.. Кричить, наче в неї в животі бурчить. Горлає, наче її колька діймає. Реве, наче відьом-сестер до себе зве.
-— О, вже й намурмосилась, Мартохо, по парі пізнати, чим твоє серце кипить.
—  Чоловіче добрий,— в дудочку вуха дудніла мені Мартоха, сподіваючись на підтримку й порозуміння.— Хіба в Яблунівці не вміють співати? Що дівка — то й голос, що жінка — то й пісня. Позбирати старих до хору — так заспівають, як очерет у лузі. А та французька горлодерка знай тільки кричить, наче коза, що смерть свою зачула. Та коли б у лісі посеред ночі почув отакий голос, то посивів би і в землю вріс... Уся Яблунівка з Хоми сміється за ту любов. А найдужче кривда палить за те, що далеко живе горлодерка.
—  Радіти маєш, Мартохо, що бачуся зрідка, не часто. Може, раз на місяць.
—  А хіба радіолу не купив, щоб слухати платівки з її голосом? Ти слухаєш, а я плачу. Якби ж у Яблунівці жила, то від журби серце не рвалося. Зустрілися б із нею у вербах чи в лозах, погомоніли б ладком, як яблунівська молодиця з другою яблунівською молодицею,— ось уже й пропала б твоя, Хомо, любов, як пропадає золотий між двома сліпими. А так не дістати її ніяким побитом у тому Парижі, бо в Париж поїхати — не в район на ярмарок.
—  То й добре, Мартохо, що тобі ані дзень, ані бом, ані на посторонки, бо ти в Парижі накоїла б такого шелесту, якого в світі й не чувано. Й на Ейфелеву вежу видерлася б, аби чули тебе скрізь та бачили зусюди.
Нарешті в їхню суперечку, що палахкотіла окропом у розпеченому казані, зумів і я докинути слівце. Звісно, знав, що не буде з мене третейського судді, як не буде з пса солонини.
—  Аж у світовій столиці, як колись називали Париж, знайшли собі пасію, Хомо Хомовичу?
У відповідь на моє запитання, бачу, хазяїн — вдамось тут до лексики славнозвісного роману, котрий вийшов із- під його пера! — надувся важно так, мов пузир на воді, ось-ось, гляди, зовсім розідметься, наче на вола бажаючи обернутись, а потім кинув із губи, наче з гори:
—  Чим далі дівка — тим вона краща, а найсолодша дівка — це засватана, а для кожного чоловіка ласа — це та, що на сьомій дитині навчилась дівочити! Живу для мудрості, а мудрість підказує, що, може, тепер колгоспник такого ума повинен собі шукати молодицю не в Яблунівці й Чудвах, не в Сухолужжі і Липівці, а далі, в синій далечині.
—  А щоб тобі в голові посиніло! —якнайщиріше побажала рідна жінка Мартоха.
—  Бо що виходить? — і вухом не повів Хома на той прокльон.— Виходить, усяким там мільярдерам чи мільйонерам, капіталістам чи аферистам можна зазіхати на оту французьку гречку, що росте на берегах Сени, а колгоспнику з Яблунівки заборонено? Та, може, мільйонери й мільярдери нашим чоловікам-колгоспникам і в підметки не годяться, не варті доброго тьху. Звідкись же повинні парижанки знати святу правду, хтось має зняти полуду з їхніх очей!
—  Значить, ти, Хомо, надумав просвітити французьких шльондр, паризьких повій? Та вони вже такі просвіщенні, такі роботящі, такі охочі, що й мертві з могил можуть повставати.
—  Говори, Мартохо, та не забалакуйся. Може, вони зі своєю просвіщеністю й охотою такі бідні, як мак начетверо, такі вбогі, як нитка, і немає їм ні від місяця, ні від сонця. Коли хочеш знати, може, вони такого, як я, чекають, щоб звідати справжнє щастя.
—  Ага, чекають, щоб розживитись, як сорока на лозі чи як тінь на воді. А в тебе ж, Хомо, того чоловічого вміння, як у жаби пір’я. А в твоєї чоловічої охоти, Хомо, в одній кишені смеркає, а в другій світає! І вже твоя біда на престолі, бо нічогісінько немає у твоїй чоловічій стодолі. Навіть віничком підметено!
—  Так-таки й нема нічогісінько? —з люциперською лукавістю примружився Хома.— Так-таки віничком підметено? Чому ж тоді побиваєшся і голосиш, наче за небіжчиком?
—  Бо жаль твою дурну голову, твою біду на воді розведу, твою біду до себе прикладу, твою біду із хлібом із’їм до обіду!
—  Моя біда вмерла — і ноги задерла, Мартохо, а я живу в щасті, як в’юн у болоті.
—  Бо любиш оту французьку горлодерку?
—  Бо люблю оту співачку!—Хома звівся за столом, у лівому вусі йому булькнуло випите, а потім булькнуло і в правому. Намагаючись втримати рівновагу, щоб не полилося з обох вух одразу, хазяїн тримався руками і за лутку вікна й за моє плече.— І вже коли ти при чужому чоловікові затіяла цю балачку, то я скажу!.. То я скажу, що дивився телевізор — і дивитимусь!
—  А я вилами поколю оту програму! Поб’ю макогоном! Рогачами розтрощу той канал!
—  Де ж це видано, щоб чоловік після роботи не міг подивитись телевізор! Схаменись, Мартохо, та візьмися за розум, бо я люблю по телевізору.
—  Ага, доскоцький, ага, проворний! Ти й по телевізору вскочиш у гречку, гречкосій нещасний!
Хома знову запишався, мов кошеня в попелі, й сказав самовдоволено:
—  Воно, як то кажуть, вгору не підскочиш, а вниз не провалишся, воно хоч вуха вище лоба не ростуть, але ж чому б і не спробувати? Тепер такий час сподівань і звершень, така епоха космічна, що, дивися, й на небо можна злізти, погуляти під зірками, то чому б і штани не навчитись через голову скидати!
—  Ой, Хомо, дивись, щоб та любов не роздягнула тебе! Може, та горлодерка звикла до подарунків, то ти проциндриш не тільки наше хазяйство, а й до колгоспного добра доберешся. Гаразд, я стану голопуцька, як горобенятко, одну сорочку матиму на спині, а другу на бантині. Але ж людей яблунівських жаль. Уже війна була розорила наш колгосп, фашисти недоколихані, хрестами обвішані. Але ж не гоже тобі, Хомо, добиратися заради горлодерки до колгоспної каси, до корівників та свинарників.