Приватне життя феномена
— Ясир! Ясир!—закричали вершники гортанною мовою, наче орли заклекотіли, оточуючи мене зусібіч щільним кільцем.
Кінські гніді та чалі боки ходили ходором від шаленого бігу, чулось хоркання, іржання, надсадне сапання. Обличчя нападників — смагляві, тонкоброві, з приплюснутими носами, що роздимались крильцятами напружених ніздрів,— виражали азарт і таку непідробну щиру ворожість до мене, а шовковий аркан так міцно стискував шию, що я злякався.
— Волоцюги! Хулігани! Розперезались, бо районна міліція далеко! — кричав я, задихаючись від гніву і від аркана на шиї.— Відпустіть — і я зараз сам поїду в район до начальника міліції самого товариша Венеційського!
— Ясир! Ясир! — горлали татари на конях.— Одвеземо в Бахчисарай! У Кафу! Гребтиме галерником на галері.
— Ви, холерники, я вам покажу галерника! Нащо мені ваша галера, коли маю «Волгу», хіба вам повилазило, ген стоїть під грушею.
— У рабство! — аж пінився, витріщаючись, мов дідько, отой клятий песиголовець, що тримав у лівій руці кінець аркана, а в правій татарську шаблю, що зблискувала водяною синню дамаської сталі.— Хай зогниє в кайданах!
— Побешкетували, хлопці, й годі!—спробував я вдатись до розсудливого мирного тону.— Я іноді теж люблю пожартувати, бо в душі не бюрократ.
— А тепер додому, до Ногайського ханства! — скомандував їхній ватажок і смикнув за аркан так, що в мене очі полізли на лоба, як жабенята на слизьке.
— Сказилися! Подуріли! Яке Ногайське ханство! — хрипів я, ледь перебираючи ногами, щоб утрапити за конем, що спритною ступою ступав у табуні. Вершники гомоніли між собою якоюсь чудною мовою, з якої не можна було втямити й словечка.
Невже вони, злої личини діти, й справді отак візьмуть мене у ясир і потягнуть у шовковій петлі до Ногайського ханства? А що, коли стався неприродний катаклізм і якісь уламки минувшини, добре зберігшись, подекуди ожили, стали дійсністю — й ось я одним із перших громадян зіткнувся з усією жорстокістю цієї дійсності?
Маячня, та й годі, бо чому ж тоді реактивний літак летить у небесах? У пору татарських набігів на Україну реактивні літаки над зграями степових зайд не літали. Та й сталеві коні, себто трактори, тоді на колгоспних ланах не водились, бо до перших тракторних заводів було ще далеко, як і до колективізації.
До гаю темненького наближались, із якого спів солов’їний линув та багатоголосе зозулине віщування довгих літ (кому — цим зайдам чи мені?), як раптом стіна гаю немов провалилася зсередини і прямо на нас... поринув загін кінних вершників. Загін, може, був і малесенький зовсім, та появився з гаю так несподівано, мчав уперед так стрімко в грізному мовчанні, довгі шаблі над схиленими до кінських грив головами палахкотіли з такою смертельною одчайдушністю, що я відчув: ось і настав мій кінець на близьких підступах до благословенної Яблунівки. Страху не було, перед внутрішнім зором із калейдоскопічною швидкістю не проносились картини прожитого життя. Ось тільки в пам’яті монотонною струною бриніли чиїсь поетичні рядки: «Не йди, кохана! Чуєш, зачекай! Прошу — любов’ю. Поглядом. Рукою. Моя душа — мов голуба ріка простелеться, щоб бігти за тобою». Губи тремтіли, мов осикові листочки, й шепотіли: «за тобою... за тобою... за тобою».
І враз я відчув, що зашморг на моїй шиї ослабнув, вільніше дихнулось, а шовковий аркан довжелезною змією згорнувся коло моїх ніг... Зграя степових посіпак щодуху тікала, не зважившись вступити в люту січу зі своїми ворогами, й татарські коні, стелячись животами по високій траві, аж вгинались під тілами вершників, котрими тепер правив страх та бажання врятувати свою шкуру. Зраділий від несподіваного порятунку, я дивився їм услід, а що очі сухі плакати не могли, то боляче пашіли, наче сіллю посилані.
Мої рятівники сиділи на червоних конях, мов улиті. Голені та круглі, мов кавуни, голови, довгі оселедці в’ються за вуха. У вишитих сорочках та в чумарочках, підперезані зеленими, вишневими та червоними шовковими поясами, інкрустовані сріблом піхви стримлять уздовж ніг, а блискучі шаблі грають у руках, наче з самого сонця куті. Збруя кінська цяцькована коштовними прикрасами — видно, не теперішня легка промисловість трудилась, виготовляючи ширпотреб для трудящих, а заморські майстри за срібло- злото.
— Визволили тебе від бусурманів, небораче,— озвався молодий красень, чия ліва щока була навскоси у якійсь битві порубцьована ударом ворожої шаблі.—Тепер ти вільний, як вільний степ наш український.
— Як сизий сокіл у піднебессі,— докинув його русявий побратим, що мав чорні в’юнкі вуса на довгобразому обличчі, оповитому вічною зажурою.
— Вільний як мисль,— додав їхній вірний товариш, побитий віспою і з такими пухкими губами-вареницями, що вони добру половину побитого віспою обличчя ховали від чужого ока.
— Хто ж ви такі, люди добрі, що порятували від бусурманів нечестивих?—поспитав я, мимоволі переходячи на їхній велеречивий та патетичний стиль.— Кому шану маю скласти за порятунок?
— Ми вільні козаки в цьому степу вільному,— привітно відказав молодий красень, і голос його бринів малиновим дзвоном.— Бережемо край рідний від невірних, визволяємо з ярма турецького, з каторги бусурманської братів своїх із Великого Лугу та всяку сірому, таку, як ти.
— Спасибі ж вам, браття,— мовив я розчулено, схиляючись у поклоні.
— Богові дякуй, небораче,— порадив русявий побратим, і вічна зажура на його обличчі поглибшала.-— Чи ти, може, не християнин?
— Я... атеїст,— дерев’яним язиком пролепетав я.
— Хто? Атеїст?.. А це з боговірних чи з невірних? — Грім загримів у голосі побитого віспою вершника.— Ану признавайся, сучий сину, хвостом не крути.
— Тут, бачте, наукова основа... Закони такі.. Все по закону...
— Коли все по закону, то гаразд,— змилостивився побитий віспою.— Дивися ж, більше не потрапляй у вовчі лапи, бо вхопить тебе так, як ухопило кота впоперек живота.
Й троє богатирів зареготали так гучно, що луна покотилася гаєм, ляснула раз і вдруге над дзеркалом ставка. Побитий віспою козак вихопив із-за широкого пояса дебелого кремінного пістоля, прицілився в небо, натиснув на гачок — і гримнув постріл, і запахло порохом. Я гадав, що вистрелив із пістоля заради козацького молодецтва, та через якусь хвилину, розітнувши з холодним посвистом повітря, біля нас упав на траву мертвий шуліка. Хижий птах лежав, розпростерши неживі крила, і його гачкуватий дзьоб застряв у землі.
— Отак, сіромо, буде з усіма нашими ворогами,— мовив стрілець. До речі, коли він говорив, то губи-варениці, ворушачись, затуляли не добру половину обличчя, як при мовчанні, а геть усе його чортячої роботи решето.— Прощавай, світ широкий —іще здибаємось.
Кортіло сказати, щоб не квапились, адже хочеться погомоніти про їхні морські походи на байдаках до берегів Туреччини, про долання ненажерливих дніпровських порогів, про звитяжні пригоди в рідних степах. Та ще кортіло помилуватись їхніми козацькими стрілами, кремінною рушницею «яничаркою», яку порубцьований ворожою шаблею молодий красень, либонь, відняв у турка й приспособив собі за плечима; а також праглось бодай пальцем торкнутись до кинджалів, якими рясно, наче папушами тютюну, обнизано їхні пояси. Та чи смів я затримувати хоробрих звитяжців? Тільки й поспитав у них із гіркою печаллю:
— А тепер, браття, куди вам долею судилось?
І вони, зацвівши маковими пелюстками облич, відказали:
— На славне Запорожжя!
— До Великого Лугу!
— На Хортицю!
— Чи не візьмете мене до гурту? — запитав я тихо, переборовши несміливість.
Та козаки не почули б, навіть якби я мовив із більшою відвагою, бо чвалом рушили з місця, і голос мій, мовби чаєчка, загинув під копитами їхніх коней. Вершники, припадаючи до розмаяних грив, полинули по строкатому килиму трав, ось поміж розквітлих диких груш майнули востаннє — і зникли. А я все дивився їм услід, наче хотів побачити їхню дорогу не тільки за деревами, а й далі, за обрієм, а й ще далі — за часом і простором, здається, і мимоволі снувалось: авжеж, степ та воля — козацька доля, авжеж, хліб та вода — то козацька їда, авжеж, на козаку нема знаку, нехай дівка одбуває, як сама те знає... Проси не проси їх, та однаково не взяли б із собою, бо хіба б я заради звання козацького та й стерпів би життя собацьке, бо хіба я зумів би жити не тим, що є, а тим, що буде, бо чи годен я із лиха стару обняти, коли молодої ніде відшукати?