Гетьман Іван Виговський

 - Дай, Боже, щоб на добро, щоб я не дурно настрахалась цiєї ночi, - сказала тiтка. - Але ж, пане Йване, в вас кiнь! Чи вiн татарський, чи турецький? Напродиво чудовий та баский!
 - Татарський, степовий, гарячий, як огонь, а прудкий, як вiтер, - одповiв Iван Остапович.
 - Тим, мабуть, ваш кiнь менi й приснився, що такий баский. Ото якби я була молодша! Як би я на йому оце погарцювала! - сказала тiтка Якилина.
 - I я б погарцювала, бо дуже люблю їздити верхи, - обiзвалась Олеся.
 - Невже ви вмiєте їздити верхи? - спитав Виговський.
 - О! ще й як! Мiй панотець вивчив мене їздити на конi ще змалку, для всякого випадку, бо в нас шляхта часто вчиняє наїзди на дiм, на оселю. От я й умiла б оборонятись, командувати слугами на конi, - сказала Олеся.
 - Чи ви грецької вiри, чи католицької? - спитав несподiвано Iван Остапович в Олесi Стеткевичiвни.
 - Аякже! Я i цьоця моя Якилина - ми грецької вiри, - сказала вона, кивнувши головою на Павловську.
 - В нашiй сiм'ї, пане Йване Остаповичу, є всяка мiшанина, - обiзвалась Якилина Павловська. - Мiй батько, цебто й дiд Олесин, i моя мати Ганна, з Огiнських, були грецької вiри, а вже брати мої розбрелись по усяких вiрах. Один був грецької вiри, другi два - Ян та Христофор - подались на нову вiру-арiянську, а четвертий, Олесин батько, мабуть, задля того, щоб стати сенатором в Варшавi, став католиком. Олеся та брат її Михайло, од першої Богданової жiнки, князiвни Соломирецької, зостались православнi, а двi її зведенючки-сестри од другої Богданової жiнки - католички Францкевичевої - стали католичками. Олесин брат Михайло постригся в ченцi в Печорському монастирi. А от я та моя сестра не пiшли слiдком за братом Богданом Стеткевичем, бо ми обидвi не думали стати варшавськими сенаторами, то й зостались православними. Як бачите, в нашiй фамiлiї горох перемiшався з капустою.
 - От i добре, що ви не забажали стати варшавськими сенаторами, - сказав Iван Остапович до тiтки Якилини, але скоса глянув на Олесю; вiн був радий, що Олеся однiєї з ним вiри.
 - Але оце ми базiкаємо собi потроху, а Iвановi Остаповичевi, може, треба незабаром виїздити з Києва, а то ще як дiзнається гетьман, то й на мене розгнiвається, що я не господиня, опiзнилась з снiданням, чи то пак з обiдом. Але, здається, мiй борщ вже докипає, а каша допрiває, - сказала Павловська i побiгла до пекарнi.
 - Яка весела ваша тiтка Якилина! - промовив Iван Остапович до Олесi.
 - Що весела, то весела! я її люблю за веселi норови, бо й менi з нею веселiше. Шкода тiльки, що вона живе в Києвi, далеченько од нашого двору, бо наш, батькiвський палац i маєток, аж на Полiссi, - сказала Олеся.
 - При кому ж ви живете, коли ваш панотець вже три роки як помер? Ви така молода, вам небезпечно самiй жити, та ще в лiсах та пущах, - сказав Iван Остапович.
 - Ми з панотцем жили в Новогрудку при замку, доки мiй панотець був живий: вiн був каштеляном в Новогрудку. А як вiн помер, то я переїхала з своєю тiткою в батькiвський двiр на Полiссi, а з нами живе й господарює мiй дядько, брат мого панотця, старий удовець Христофор Стеткевич, арiянин. Вiн менi став за опiкуна й за батька, - промовила Олеся.
 - Такiй молодiй паннi невесело жити в пущах та нетрях серед вовкiв та ведмедiв. Ви б перейшли на життя до тiтки Якилини в Київ!
 - О, я до неї частенько наїжджаю в гостi i гостюю часом довгенько, по мiсяцiв два, - сказала Олеся, - але все-таки не годиться менi кидати й своєї хати, i свого господарства.
 "Можна буде з нею часто бачитись в Києвi, - подумав Iван Остапович. - Не мине ця пташка мого сильця!"
 Тiтка Якилина Павловська звелiла накривати стiл. I швидко потiм, замiсть снiдання, подали на стiл цiлий обiд, та ще й не убогий. Павловська одчинила дверцi пiчурок: там з'явився цiлий скляний звiринець. Через руки тiтки Якилини звiдтiль почали виходити, неначе з Ноєвого ковчега, усякi звiрi: синi ведмедi, зеленi леви, якiсь мiфiчнi чудернацькi крокодили чи ящiрки з лапами, а далi вилiз з пiчурки якийсь здоровий вишневий змiй з товстим пузом i з тонким хвостом, закрученим, неначе бублик. Змiй був повний вишнiвки. Тi звiрi з настойками, наливками та медами розлiзлись скрiзь по столi, неначе череда в полi. З'явились пiснi пироги з гречаною кашею та з грибами, борщ з карасями, а потiм стiл аж захряс пiд варениками, мнишиками в сметанi, пампушками, шуликами з маком та медом i маковниками. Тiтка Якилина частувала, припрошувала, все наливала чарки i сама потроху випивала. I тiтка, й Катерина, й Олеся не цурались хлiба-солi i їли не згiрше й не менше, як i чоловiки, без церемонiї.
 - Ой, запiзнюся я в дорогу через ваш багатий та довгий обiд! Буде мене гетьман бити, та нiкому буде й боронити, - сказав Iван Остапович, допиваючи здоровий кубок меду.
 - Якби я була там, в Чигиринi, я б вас оборонила од гетьмана, - сказала тiтка Якилина, випивши меду i втираючи вуста хусточкою.
 - А ви, Олено Богданiвно, боронили б мене од гетьманської булави? - спитав в Олесi Iван Остапович.
 - Авжеж, боронила б, бо шкода як б'ють чоловiка, та ще й нiзащо, - обiзвалась Олеся, заїдаючи обiд маковниками.
 - Ой, час в дорогу, час в дорогу! Сидiв би я в вас i до вечора, якби мене не вигнали, та час до Чигирина братись, - сказав Iван Остапович i хапком встав, перехрестився, подякував Павловськiй за хлiб, за сiль та за щиру ласку i почав, прощатись. На прощаннi вiн поцiлував тiтку Якилину в одне й друге плече. - Ото щира ви людина! Бачуся з вами двiчi, знаю вас два днi, а менi здається, що я з вами вiк звiкував i знав вас бог за од якого часу, - мовив Iван Остапович до Павловської.
 - Заходьте ж до нас, як будете в Києвi! Не минайте моєї хати! - сказала Павловська до Виговського.
 - Хiба вмру, що не зайду... А ви, Олено Богданiвно, довго ще будете гостювати в Києвi в тiтки? - спитав Iван Остапович.
 - Та, мабуть, поїду на Полiсся пiсля Великодня, як почнеться робота на полi, - сказала Олеся на прощаннi.
 - То ми ще побачимось, як будемо живi та здоровi, бо мене гетьман таки частенько посилає по дiлу до Києва, - сказав Iван Остапович i вийшов з покоїв веселої Якилини.
 
II
 Невеселий виїхав того ж таки дня з Києва Iван Остапович з двома верхiвцями-козаками. Вже наступав вечiр, як вiн в'їхав у густий київський бiр. Сумне небо, вкрите густими хмарами, високi сосни, що стояли, нiби стiни, по обидва боки дороги, наводили на його задуму. Бiр тихо гув, неначе далекi хвилi моря. Це сумовите, тихе, але дуже гудiння наводило на душу Виговського задуму й сум. Пiсля шуму i гаму в Києвi на празникуваннях та обiдах Виговському здалося, що вiн заїхав у якусь пустиню. Вiн похилив голову, а думи за думами тихо йшли однi за другими, одна другу викликаючи серед мертвої самiтностi. Йому все чогось здавалось, що вiн нiби загубив щось дуже коштовне або щось забув у Києвi таке гарне та дороге, що за ним варто було i назад вернутись. Високий стародавнiй екiпаж, поставлений на полозки, бiльш схожий на фараонову колiсницю, нiж на санки, плавно й рiвно линув по утертому шляху. Нi гуку, нi стуку кругом. Тiльки бiр жалiбно гув, неначе стогнав, а думи ще яснiше й виразнiше снувались роєм в головi Виговського.
 "Треба сватати Олесю, хоч би прийшлося вихопити й видерти її з рук гордовитої високої рiднi. Вона поважна й розумна, як теперiшня Богданова жiнка Ганна; вона зумiє добре вдержувати мiй дiм, може, колись i гетьманський... Вона шляхетського високого роду, вмiтиме прийняти й привiтати людей. Козаки її поважатимуть; козацька старшина не посмiє заводити в моєму домi запорозької сваволi та п'янства, котрого i я сам не люблю. Вона й багатенька, й гарна, гарна, як лелiя", - думав Виговський, втопивши очi в темно-зеленi стiни сумної соснини, неначе вiн читав на їх свої думи.
 Тихий вiтер дихнув неначе духом на сосновий старий лiс. Сосни заколивались i загули ще сумнiше й жалiбнiше. Сумнi й жалiбнi думки швидше заворушились в душi Виговського. Йому чогось стало жаль Олесi, жаль Києва. Вiн згадав привiтну тiтку Якилину i йому стало жаль i за Якилиною, йому хотiлось вернутись назад, подивитись на Олесю i на тi кiмнати, де вона тепер пробувала.