Щоденник страченої

Дивно якось... отже, життя влаштовано так, що минає термін в'язничного утримання, строк збирання врожаю, термін кохання і строк життя?
Але останнє — кінець життя — це єдине, що позбавлене випадковості. Решта може й не відбуватися. Бо випадок приводить нас у світ, випадок може зробити із нас злочинця. Проте — не обов'язково. Ми можемо у світ і не прийти, і можемо не сподіяти злочину навіть під дією обставин.
При чому тут терміни кохання? При тому, що немає терезів, які змогли би показати вагу чи міру кохання і бодай натякнути, що саме ця любов — ота, що не ковток води і не один день погоди. Є лише суцільні оптичні, фізіологічні і психічні обмани. Ось через те воно й називається те, що не минає, а переходить з одного в інше, видозмінюється. Ми можемо й не зрозуміти, що у нас воно є чи вже було.
Але ми не можемо не вмерти.
...То дідова теорія, яка видавалася спочатку теорією розпусти, — правильна?!
9 лютого минулого року
Р.S. Я тепер маю багато часу, і можу розказати детально. ЧИМ закінчилося моє тодішнє божевілля. ...Пізно увечері, десь так ближче до одинадцятої, раз-за-разом я випила чотири, — парні, як на поминках, — п'ятдесятиграмові шкалики віскі, завчасно заправивши цю гидоту вишневим соком, і, щоб не заплакати, подивилася в стелю. Стеля мала колір мого теперішнього обличчя.
Перевела погляд на підлогу. У трилітровій банці в'янули три пурпурові троянди, як жінка після тридцяти п'яти. Я забула зачинити балконні двері, і розпуклі ще зранку бутони скоцюрбилися від лютневого холоду. Я хотіла сп'яніти. Перечекавши хвилин із двадцять і не відчувши ніякого запаморочення, я зітхнула й пішла у ванну. Вода з холодного крана булькотіла, як непролиті сльози в горлі. Коли ванна наповнилася до третини, вкинула колючі стебла у воду. Я задумала їх реанімувати. А може, хотіла реанімувати щось інше?
...Учора був мій день народження. Я брела пізньою вечірньою вулицею міста і плакала.
Чому я плакала?
Бо ти випробовував мене навіть у день мого народження, демонструючи послідовність солдафона, який щодня віддає команду шикуватися до сну чи до прання шкарпеток. Тримати мене в чорному тілі, навіщось постійно загартовувати, як моржа, — цей твій підкреслено демонстрований стиль колись таки зведе мене з розу му. Ти прагнеш навчити мене холодної реакції на екстремальні викиди серця. Тобі працювати б у Міністерстві надзвичайних ситуацій. Ти б упорався з усіма землетрусами і падіннями літаків іще до землетрусів і падінь. А я не вмію розписати роботу свого серця навіть за твоєю вказівкою. Це ж не годинник — моє серце. Навіть годинники збиваються з ритму. А скільки його там, нашого серця?
Онде отой мій улюблений салат із курячого серця і салат із серця телячого має різний смак, вигляд і вагу інгредієнтів.
Але і те, і те — серце.
Хоча, цікаво, скільки ж важить середньостатистичне людське серце? І чи збільшується його вага і об'єм, якщо його власник — тяжко закоханий?
Треба б запитати знайомого кардіолога.
Боже... таке приверзеться на п'яну голову... Краще йти отак у світ за очі і плакати, аж поки несподіване таксі не проковтне тебе, як чергову жертву.
і Мовчазний водій, висаджуючи мене біля дому, різко — аж я перелякалася — розвернувся в бік заднього сидіння, і вийняв звідти розкішний букет троянд.
— Візьміть. Я їх вибирав для своєї коханки.
— Дякую. Це дуже актуально. Мене якраз покинув коханець, — засміялася крізь сльози.
— Як? - загальмував різко.
— Просто, — ковтнула клубок, що стояв у горлі. — Узяв і покинув. А може, тільки образив.
— А у нього з головою все в нормі?
— Ще як... Дай Боже всім.
— Якийсь баняк. Якби за мною бодай раз у житті хтось так заплакав...
— А звідки ви знаєте, що ніхто цього не робив?
— Знаю. Ви думаєте, що тільки жінка має інтуїцію. Може, й так. Але чоловік замість інтуїції має знання. Ні, не так. Він має твердість знань. Ось я твердо знаю, що не ощасливив жодну жінку слізьми. У мене відпало бажання продовжувати розмову. Чоловік, який думає, що жіночий плач за ним — це щастя... Хай він собі буде здоровий.
Я мовчки вийшла з машини, поклавши на сидіння плату, завищену чи не удвічі.
...Троянди хилиталися у прозорій воді, і я додала у нанну цукру. Я хотіла реанімувати троянди. Ні. Не так.
Я хотіла реанімувати любов, яка мене покидала так, як нападає ворог, — підступно, без причини, підло. Вранці, щоб не плакати, без потреби пішла до метро. Довгий тунель був порожній і моторошно безмовний. Але не встигла моя нога ступити у темний мішок, «как много девушек хороших» заповнило його брудні сірі стіни.
— Пані, ви така гарна і в таку рань сама? Я б вас не відпустив і перед полуднем, — голосно, аж луна пішла попід стелю, сказав мені акордеоніст, щойно я порівнялася з ним.
— А чому не перед вечерею? Ми засміялися одночасно.
Дійшовши до кінця тунелю, я раптом зупинилася: куди я йду? Від кого тікаю?
Я знову вернулася до музиканта, поклала в розкриту шапку п'ять гривень, сіла під стіною навпроти на ящики з-під горілки — і слухала, скільки хотіла, його гру.
А далі попленталася додому і лягла спати.
Проспала весь день.
***
...Учора, прощаючись, він начебто здивувався:
— У тебе дуже великі очі! Я ніколи не бачив твоїх таких великих очей.
Відколись у мені заворушилася жорстока образа.
І я відповіла йому не менш жорстоко:
— Бо ти ніколи не дивився в них прискіпливо.
Я не знаю, який сьогодні день, рік, число, година...
Цікаво: а скільки там у нашому мозкові центрів відповідає за серце?
Мабуть, жоден.
Якби був бодай один, він би регулював це цунамі.
А так — серце віддано саме собі.
Калатає до кого хоче, коли хоче, веде тебе, насміхається з тебе і ти не можеш підправити його вибір.
Диявол?
Навіщо люди шукають диявола?
Ось він — ліворуч. Серцем називається.
Хотіла би подивитися на розпанахане хірургами серце. Де там ті дияволині гнізда.
Інфаркт — це, мабуть, заганяння диявола в клітку.