Царівна

— Так, Наталко, ihr «hoheren» Меnchen! [78] Однак звідки возьмете тих вищих людей?
— Ми самі станьмо ними, учім других ставати ними.
— Ба! — сказав він насмішливо. — Хто перемагає себе лиш тому, щоби стати «вищим чоловіком»? Хто журиться про ідеальні вимоги? Хто зрікається охотно користей? Покажіть мені нині таких! Та ні, я спитаю лиш просто вас, чому, напр., виходите ви за чоловіка, для котрого не маєте ні крихітки любові або хоч поважання? До чого тут оця досмертна лож? Коли ви йшли би дорогою «вищого чоловіка», то повинні радше вмерти, як таке чинити!
— Я вже не є його суджена!
Він видивився на мене і спаленів.
— Ні? Чи справді, Наталко? Не жартуєте?
— Не жартую. Я ще не сказала того Лорденові, однак за кілька днів довідається об тім, а небавом по тім покину я й свою рідню.
— Яке ж щастя! — сказав він, віддихаючи глибоко, і його очі засяяли.
— Це щастя завдячую собі сама. Я і вдячна оцій хвилині, що вона звела нас ще раз на прощання на самоті. Я від'їду до Чернівців, Орядин. Там дістала я місце товаришки в однієї дами.
Він ледве дослухав, що я говорила, вхопив обі мої руки і потягнув їх до грудей.
— Ідіть зі мною на село, Наталко! — просив зворушеним голосом. — Ви ж знаєте, що я вас люблю, станьте моєю!
— Це не може бути! — відповіла я так само зворушена, уникаючи його гарячого погляду.
— Чому ні?
— Тепер я не можу.
— Так у вас завмерла вже всяка прихильність для мене? — спитав.
— Я не знаю. я тепер дійсно не можу.
— А однак ми були собі колись такі близькі.
— Справді, однак між нами лежать наслідки часу. Ах, Орядин, оставте мене ще! Мені ще треба самій боротися, а й вам так само!
— Я не хочу більше боротися; ви чули, що я говорив. Ідіть зі мною на село, і жиймо лиш для себе!
— Перед хвилиною казали ви, що не любите простого народу!
— Я його не люблю, але я вас люблю! Ви вистарчили б мені за все проче! Ходіть зі мною хоч би й завтра, хоч би й зараз! — Його очі окинули мене жадно, гаряче, і він приступив ближче до мене. Я мимоволі відступилася на крок від його і боялася глянути йому в лице, щоб не перенялася також тим, що заволоділо ним у тій хвилі так сильно. Я боялася впливу його гарної милої істоти, що, облита сонячним світлом, пишалася передо мною в своїй повній красі.
— Що би вам осталося, коли б ви перестали мене любити?
— Я не переставав би вас любити! Ідіть зі мною, жиймо для себе!
— Я не можу. Не можу й на те згодитися, щоб ви закопалися задля мене і змарнували свої сили. Орядин, я так вірю в ваші спосібності! Врешті подумайте над нашим народом, над тим бідним народом!. Мене неустанно гризло би сумління, що я відірвала йому перед часом одну силу для себе і вона змарнувалася, не живучи в спосіб, відповідний її характерові. Подумайте, Орядин!
Він зітхнув глибоко і потер нетерпеливо чоло й очі. Я бачила що мої слова не оставилися без впливу на його, що однак бореться чогось із собою.
— Подумайте, Орядин! — просила я його лагідно. Він усміхнувся слабо і поглянув десь далеко вперед себе.
— Те одно не давало мені ніколи супокою! — сказав врешті. — Той народ! Це правда, він страшно нещасливий, однак.
— І в його житті нема ще полудня!
— Нема полудня!. — повторив звільна, протяжно. — Це дуже пригнітаюча гадка, однак.
— Що ж однак? — спитала я живіше, приступаючи знов ближче до нього.
— Ми не здібні осягнути це полуднє. Ми не осягнемо його ніколи, бо в нас заслаба сила супроти ворожої потуги!.
Мене обгорнули розпука і жаль.
— Ви знеохочені до крайності, Орядин! Ви не є свобідний і гордий чоловік, коли так об нашій будучності думаєте!
— Не відмовляйте мені почуття гордості, бо я його маю!
— Так беріться до чогось, робіть щось, якусь працю, що сталась би світочем для других і потіхою у вашім житті, що чинила би вас твердим, могучим і гідним поваги. О, ви би це могли, якби лише хотіли! Я знаю, знаю, що могли би!
Він усміхнувся і притиснув мою руку до уст.
— Це все гарно, що ви говорите, і ви кажете правду, однак скажіть, чи підете за мене, коли так вірите в мене?
— Тепер ні, Орядин, я не можу! Впрочім, що вам із такого буденного щастя? Воно міриться лиш годинами, ми й не оглянемось, як його кінець настане, а тоді що? Скажіть, що тоді? Ні, ми обоє не здібні до того, нам треба широкого, барвного життя!
— Попри мене минає тепер щастя, і я хочу його тепер спіймати! — сказав він, зворушений, і його очі засіяли.
— Це не є щастя! — відповіла я.
— Я відчуваю, що щастя.
— Ви відчуваєте лише тепер так. Коли б ми побралися, то це, що здається вам тепер щастям, щезло би; ми стоптали би його несвідомо, і нам не осталось би нічого. мені не осталось би нічого! — Ці послідні слова договорила я майже нечутно. Він мінився мені перед очима. Я бачила, як його гаряча натура брала над ним верх, як у нім варилося і як якісь гарячі, нетерпеливі, роздразнюючі думки рвалися йому на уста.
— Що ви говорите! — розсердився. — Скажіть радше, що ви мене не поважаєте, що я в ваших очах упав, що я вам замалий герой, що не вистарчаю вам більше, як вистарчав, може, колись!. Ах, ви мене ніколи не любили!
— Я лиш вас любила!
— Так чому ж не хочете вийти за мене?
— Я не можу, Орядин, тепер ні, тепер ні!
Він поблід.
— Оце мене й лютить, що тепер ні! — сказав.
— Може, колись пізніше! — благала я, шукаючи його зворушеного погляду, що блукав десь неспокійно наді мною. Я терпіла разом із ним у тій хвилі, однак чула виразно, що не смію піддатися його благанню задля себе і задля його самого, задля його будучності, що запропастилась би в простім, його вдачі цілком невідповіднім занятті, котре не ситило би його духу, не давало би відповідного корму ні його, ні моїй душі.
— Що значить колись? — спитав він бурливо. — Я не вірю в ніякі «колись», це чули ви прецінь від мене! Я вас тепер хочу, як стоїте ось тут переді мною, з вашим теперішнім чуттям, із теперішнім знанням, із теперішньою красою. Я вас тепер люблю.
— Коли б ви мене зрозуміли, Орядин! — промовила я, піднімаючи як у розпуці руки до нього. — Я не так думала! О боже мій, як це вам сказати? Ми змінилися обоє тоді, коли не належали до себе, і мусили би знов змінитися, щоб могли собі наново і навіки належати!
— Я це бачу. На вашу думку, я себе «сплямив», відбився з дороги чесної, з дороги «вищого чоловіка», а тим часом ви. скажіть мені одверто, — перебив себе дрижачим голосом, — я вам не вистарчаю, не правда ж?
Це була важка хвиля. Я чула, як мені зникла вся кров із лиця, як його жаркі очі впилися в мене і, дожидаючи нервово відповіді, вичитували із спущених очей і зі зворушення цілої моєї істоти те, що уста не могли ніяк вимовити.
— Наталко, погляньте на мене!
Я не могла.
— Лише раз, однісінький раз, щоб вичитав свою долю! — Його голос краяв моє серце, і я затисла зуби. Несмілим, розгорілим, переляканим поглядом окинула я його гарне, тепер аж побіліле обличчя і, стрінувшись із його жаркими, великими, в тій хвилі аж страшними очима, спустила зараз очі в землю.
— Ну, як же? — спитав зміненим від зворушення голосом і, склонившись до мене, взяв мої руки, що розривали нервово якісь листки, між свої долоні. Мені здавалося, що мене доторкнулося розпалене залізо, а не його руки, котрі я так любила, которим приглядалася з подивом, як мелькали по струнах ніжно-зручно під час гри на скрипці, і я відтягнула, мов зелектризована, руки від його. Цього одного руху було йому, мабуть, доволі, щоб його роздразнити ще більше, бо, не ожидаючи довше моєї відповіді, обізвався наново: — Не правда ж те все, що я кажу? Не вгадав я, може, ваших думок? Ви хотіли би мене мати інакше «спрепарованого», а то більше на ваш лад, після вашої жадоби краси. Таким, яким я тепер є, не могли би ви мене довго любити, не могли би накормити своєї ненаситної уяви; я вам задрібнодухий, замалогордий, забуденний, заслабосильний до «боротьби проти буденщини», з котрою ви не годитеся, — не правда ж?. Тому ви тепер не хочете мене!