Химерна пригода з доктором Джекілом та містером Гайдом

  
Роберт Луїс Стівенсон
 
ХИМЕРНА ПРИГОДА З ДОКТОРОМ ДЖЕКІЛОМ ТА МІСТЕРОМ ГАЙДОМ
 
 © 
    http://kompas.co.ua   — україномовна пригодницька література
 Видання підготовлено на замовлення Міністерства культури України видавництвом «Українознавство» 
  Упорядник і редактор Олександр РИБАЛКО  
  Переклад Максима Стріхи  
 
 Катаріні де Маттос  [1] 
 
 
 
Не можна забувать про Божі заповіти;
 
Бо ж вересу й вітрів Шотландії ми діти.
 
Далеко рідний дім, але для нас донині
 
Зіновать розцвіта у горяній країні.
 
  
ЩО СТАЛОСЯ БІЛЯ ДВЕРЕЙ
 
Правник містер Аттерсон мав похмуре обличчя, на якому ніколи не світилася усмішка; та, холодне й безживне, яке не виказувало ані думок, ані почуттів, видовжене, суворе, темне на колір, воно, однак, було чимось привабливе. На дружніх вечірках, коли вино йому смакувало, в його очах спалахувало щось надзвичайно людяне; це «щось» ніколи не виявлялося в словах, та промовляло воно не лише німими символами пообіднього виразу обличчя, але, значно частіше й гучніше, вчинками з його життя. До себе він був нещадний: на самоті пив джин, аби притлумити смак до виногрон, і, хоча й любив театр, протягом останніх двадцяти років не навідувався до жодного. Проте до інших людей він ставився з подиву гідним терпінням, інколи мало не заздрісне дивуючись напрузі почуттів, які штовхають людей на лихе, і в кожному складному випадку прагнув радше допомогти, аніж ганити. «Я шаную каїнову єресь, — мав звичку казати він дещо вишукано, — й визнаю за братом своїм право прямувати до пекла власним шляхом». Виходячи з такого принципу, він незрідка ставав останньою поважною підпорою і добрим порадником для людей, що котилися вниз. І, доки вони навідувалися до його приймальні, він анітрохи не змінював свого поводження з ними.
Без сумніву, це давалося містерові Аттерсону легко: роблячи добро, він не прагнув розголосу; опікування друзями випливало з доброчесності щирої вдачі. Прийняти коло своїх приятелів з рук випадку вже витвореним — ознака поміркованої людини; саме так чинив правник. Тож друзями його ставали або кревні, або ж вельми давні знайомі; така прихильність, розростаючись у часі, наче плющ, зовсім не обтяжувала тих, на кого була скерована. Щось подібне, без сумніву, й пов'язувало правника з містером Річардом Енфілдом — його родичем, людиною досить відомою в місті. Для багатьох лишалося загадкою: що ці двоє знайшли один в одному, що спільного можуть вони відшукати в себе. Ті, хто зустрічалися з ними під час їхніх недільних прогулянок, розповідали, що йдуть вони мовчки, обидва насуплені, і з очевидною полегкістю вітають появу ще одного приятеля. Однак попри все ці двоє здійснили безліч спільних виправ, чекаючи на них як на головну коштовність кожного тижня, і не лише посували набік інші розваги, але відмовлялися й від важливіших справ, що могли б зашкодити їхньому улюбленому відпочинкові.
Одного разу дорога завела їх до якоїсь бічної вулички в діловій частині Лондона. Вуличка була невеличка і, як то кажуть, тиха, хоча в будень тут ішла жвава торгівля дорогим крамом. Мешканці її, очевидячки, тішилися добробутом, змагаючись за ще більші статки, і виставляли надлишки своїх надбань, хизуючись, перед людське око; тож вітрини крамниць вишикувалися вздовж хідників, наче ряд усміхнених крамарок. Навіть у неділю, коли найбільші зваби вулички вже було приховано, а хідники спорожніли, вона світилася на тлі похмурого довкілля, наче вогнище серед лісу; її свіжо пофарбовані віконниці, відполірована мідь ручок, загальна чистота й ошатність тішили око перехожому.
За два будинки від перехрестя, по лівий бік, як іти на схід, лінію фасадів переривав вхід до подвір'я; саме там крайчик гостроверхого даху одного з будинків нависав над вулицею. То був двоповерховий дім без жодного вікна; він мав єдині двері на долішньому поверсі, над ними височіла глуха стіна, що несла на собі сліди бруду й тривалого занепаду. Двері, не споряджені ані дзвіночком, ані молотком, так само були занедбані й занехаяні. Колись тут зупинявся волоцюга, намагаючись запалити об їхню поверхню сірника, діти перетворили сходи на місце своїх забав, школяр випробував свого ножика на різьблених прикрасах, і протягом уже принаймні одного покоління ніхто не намагався ані прогнати непроханих гостей, ані бодай полагодити зіпсуте ними.
Містер Енфілд з правником ішли з протилежного боку вулиці, та, порівнявшись із входом до цього подвір'я, Енфілд показав ціпком на будинок.
— Чи звертали колись ви увагу на ці двері? — запитав він, і, коли його супутник ствердно кивнув, додав: — Вони нагадують мені про один вельми дивний випадок.
— Справді? — голос Аттерсона ледь затремтів. — І що ж тут скоїлося?
— Було це так, — розпочав Енфілд. — О третій годині глупої зимової ночі я повертався додому з якоїсь місцини на краю світу, і шлях мій проліг крізь ту частину міста, де не видно було нічогісінько, крім ліхтарів. Вулиця за вулицею, всі поснули; вулиця за вулицею — ліхтарі наче похоронні, порожньо, як у церкві — зрештою, мене опосів такий стан, коли людина починає прислухатись до кожного згуку, і їй дуже хочеться натрапити на полісмена. І раптом я побачив дві постаті: куций чоловічок простував тим боком вулиці, а он з того завулка щосили бігла дівчинка років восьми — десяти. Звісно ж, на розі вони зіткнулися, а далі сталося найжахливіше: той чоловік збив з ніг дівчинку, наступив на неї і покинув її лежачою. Я навіть не чув крику, — досить було того, що я побачив. Він взагалі скидався не на людину, а на кровожерного індійського ідола. Тоді я видав бойовий клич, метнувся навздогін за ним, і притягнув його за комір туди, де навколо заплаканої дівчинки вже зібрався гурт людей. Він був цілком спокійний, і не чинив жодного опору, але зміряв мене єдиним поглядом — таким огидним, аж мене обсипало потом. Люди, що зібралися, виявилися ріднею дівчинки, а дуже швидко прибув і лікар, по якого відразу ж послали. Він засвідчив, що дівчинка більше налякана, аніж справді потерпіла, тож, здавалося, пригоду на тому й вичерпано. Але була одна дивна обставина. Я з першого ж позирку відчув огиду до того куцого чоловічка. Батьки дівчинки — так само, що було цілком зрозумілим. Однак вразив мене лікар. То був типовий кощавий і висхлий аптекар, без певного віку й виразу обличчя, з сильним единбурзьким акцентом у мові, ще незворушливіший, аніж їхня шотландська козиця. Але ж він, мій пане, відчував те саме, що й усі ми: щоразу, коли його погляд падав на мого бранця, він аж бліднув, так йому хотілося тут-таки й порішити його. Я вгадав його бажання, бо мені самому хотілося того ж самого; та, оскільки про вбивство говорити не випадало, ми зійшлися на подальшому за привабливістю плані дій. Ми сказали тому чоловічкові, що можемо й зробимо з цього такий скандал, що ім'я його смердітиме на весь Лондон. Що він втратить і друзів, і кредити, коли вони в нього досі були. І поки ми провадили такі розмови, нам доводилося буквально затуляти його від жінок, що були люті, наче гарпії. Ніколи доти я не бачив облич, настільки сповнених ненависті, а посередині спокійно стояв той чоловічок і криво посміхався, — хоч і переляканий, він поводився наче сущий диявол. «Якщо ви прагнете нажитися на цьому випадку, — промовив він, — звісно ж, я безпорадний. Кожний джентльмен волітиме, щоб не було розголосу. Назвіть вашу суму». Тоді ми зажадали сотню фунтів для родини дівчинки; він довго огинався, але гурт наш був налаштований вельми рішуче, тож кінець кінцем він здався. Далі постало питання про те, як отримати гроші, і куди б ви думали, пішов він по них? — ось до цих дверей. Витяг ключа, ввійшов досередини, і невдовзі повернувся з десятьма фунтами золотом та чеком на решту суми, виписаним на пред'явника до банку Ковтта; підписано чека було прізвищем, якого я не можу назвати, хоча в цьому — один з найголовніших моментів усієї історії, але прізвищем вельми добре знаним і часто згадуваним. Сума викликала повагу, — але підпис відповідав їй, коли, звісно, він був справжній. Я наважився сказати нашому джентльменові, що все це виглядає доволі неправдоподібно: в реальному житті ніхто не входить крізь чорний хід о четвертій годині ночі, щоб повернутися з виписаним іншою людиною чеком на майже сотню фунтів. Але він так само зневажливо відповів: «Дайте спокій вашим підозрам. Я залишуся з вами до ранку, поки не відчиниться банк, і сам оберну чек на готівку». Тож ми всі — лікар, батько дівчинки, мій приятель і я — досиділи до ранку в моїй вітальні, а поснідавши, рушили до банку. Я сам простягнув чек, сказавши, що маю поважні причини сумніватися, чи не фальшивий він. Нічого подібного! Чек був справжній.