Теплі історії до кави

 
Надійка Гербіш
Теплі історії до кави
 
БАБУСИН ЧАЙ ІЗ ЛИПОВОГО ЦВІТУ
Здавалося, учорашнього болю й не було. Серце більше не знемагало під здоровенною і важкезною каменюкою - тягар минулих розчарувань сповз кудись додолу, і тепер серце завмерло в липневій невагомості.
Бабуся метушилася біля столу. Вона стояла спиною до кімнати, і лише її лікті справляли граційні вихиляси. Вікно зі старими рамами, на яких давно порепалася фарба, було відчинене навстіж. За ним росла розкішна яблуня. Розлогі гілки пнулися до хати - запахи бабусиної випічки могли принадити кого завгодно, а вона саме пекла коржики з горіхами.
Бабуся завжди все робила мовчки. Здавалося, вона дослухалася до чужих думок. Так це чи не так, але чомусь їй завжди вдавалося розгадувати людські таємниці, тож вона подумки підбирала потрібний лік і завжди досягала мети: липовим медом на сирниках склеювала шматки розчавленого серця; задобрювала варениками зі шкварками зголоднілу душу; омивала узваром із яблук брудні патьоки від внутрішніх сліз. І чимось таким ще заправляла бабуся всі свої страви, що всі негаразди забувалися вмить.
Мар’яна трепетно любила свою бабуню. Їй інколи здавалося, що ця літня жінка - перебрана в селянку чарівниця. Але тільки-но дівчина починала фантазувати й вимальовувати уявою крила на зсутулених плечах, бабуся гонорово виходила надвір й дзвінким голосом гукала своє дрібне птаство на обід або ж ішла в садок, щоби повернутися з порцією запашних грушок у фартушку.
Мар’яна знала бабусю лише весняно-літньою, оскільки взимку ніколи до неї не навідувалася - бабуся жила в далекому селі, до якого сніги замітали всі дороги. Від холоди її рятувала стара пічка й рясні в’язки дров, а самотності жінка не боялася. Вона почувалася однаково затишно в товаристві людей і у своєму власному.
Тепер теж не був звичний час онуччиних відвідин. Щороку в липні Мар’яна їздила на море. Але раптова життєва криза переламала всі її плани, і для дівчини не знайшлося кращого місця, ніж далеке село, де жила її майже казкова бабуся. Мар’яна прикусила губу при думці, що вона жодного разу не запитувала в старенької, коли та потребувала її. Вона завжди приїжджала, коли хотіла сама. І бабуся ніколи їй не дорікала. Дівчині стало так неймовірно ніяково й соромно, що вона затулила обличчя руками, скулившись на старому плетеному кріслі-гойдалці, яке для бабусі колись виплів її чоловік.
Бабуня вийшла до сіней і увімкнула газовий балон. Тоді, як завжди тихенько, зайшла до кухні й мовчки підіткнула ґратчастого пледа внучці під шию - у кухні було прохолодно й віяло сирістю.
На мить вона зупинилася біля дівчини й провела зморщеною, порепаною рукою по золотистому волоссю, а тоді ніжно торкнулася щоки. Вона усміхалася. Так відкрито, щиро, любовно, що Мар’яна точно знала, що бабуся не тримає на неї зла. Вкотре ця стара, неграмотна жінка читала думки й мовчки на них відповідала.
За якусь хвилю вона простягла дівчині велике біле горня, розцяцьковане волошками. Духмяний напій парою струменів уверх і лоскотав ніздрі.
Бабуся знов усміхнулася й тихо проказала:
- Пий, моя доню, липовий цвіт, то ліпший лік від сердечних бід.
Мар’яна не знала, що їй на те відповісти, бо ніжність так щеміла в грудях, що слова не відшукувалися. Але на подвір’ї загавкав Бровко, і бабуся, так само мовчки, як завжди, взяла якусь каструльку й почимчикувала надвір.
 
ВОКЗАЛЬНА КАВА
Їхала, вешталася незнайомими вулицями, закохувалася в нові міста, не боялася загубитися, міцно спала в літаках і потягах, проте часто не могла заснути у власному ліжку. Випадкові перехожі - цілковиті незнайомці з чужих міст у далеких країнах - перетворювалися на чудових співрозмовників. А деякі навіть на друзів. Поверталася додому, а відчуття були такі, як бувають, коли обіймає чоловік, що носить на собі запах міцних парфумів. Поверталася додому, а на тобі залишалися пахощі тих міст.
Куталася в його обійми й мовчки слухала, як б’ється його серце - так рівно, так правильно, так спокійно. А потім засинала, і видавалося, що то потяг несе тебе знову далеко від дому.
Коли ти закохана водночас у двох, у Чоловіка й у Великий Шлях, ніколи не знаєш, де закінчується твоє сьогодні. Не знаєш, що таке паркан, бо для тебе кожен паркан - то рейки, які ведуть удалечінь.
- Коли це все буде позаду, я попрошу тебе прочитати мені казку, - казала ти йому. - Згорнуся собі клубочком, заплющу очі й тихо віритиму, що дива трапляються частіше, ніж ми сміємо про них мріяти.
Він кивав, пригортав тебе дужче до себе, а тоді, назавтра, притуляв долоню до скла у твоєму потязі. Їхала - він дивився тобі услід.
Знала, що скоро буде нова зустріч, а поки в тебе було побачення з Великим Шляхом - і притулялася щокою до вікна, проводила пальцями поторсаними кутиками старої валізи, просила провідника зробити чаю з лимоном і згадувала, який смачний чай удома.
За вікном були жовті ліхтарі чужих міст і містечок - як оті круглі повітряні кулі, припнуті до міських алей - і волога бруківка, що миготіла, наче старе кіно із затертої трохи плівки.
Усе, як завше: звечора сідаєш у потяг, заплющуєш очі, поки він тебе заколисує, а над ранок за вікном уже все геть інше. Провідник віддає квиток - твою зім’яту мрію, що тепер уже спогад. Ти виходиш на сонний перон і починаєш сподіватися нового дива.
Люди навколо поспішають, метушаться, біжать, ти поспішаєш разом із ними, губишся, шпортаєшся о власну валізу, шукаєш потрібний маршрут. Поки телефон не почне вигравати улюблену мелодію, у вусі не забринить найрідніший голос і ти не примостишся коло громіздкого кавового апарату.
- Доброго ранку, люба. Тобі добре спалося?
- Я, здається, не бачила тебе цілу вічність. Скучила.
- Ночі завжди тривають вічність, коли ти далеко. Роблю собі каву. А ти?
- І я, - шукаєш у гаманці дріб’язок однією рукою, натискаєш клавіші на автоматі. Подвійну. З молоком.
Поки кава сюрчить дрібною цівкою у твою склянку, ти слухаєш про його ранок. Яка погода за вашим вікном, який сьогодні запах долинає із сусідньої квартири - бабуся Марта, здається, випікає коржики для внуків.
Тоді в поспіху допиваєш, біжиш, метушишся. Усе, як завжди. Нове місто, нові люди, новий запах. Але його не відчуваєш - на тобі запах того, кого так палко любиш. Ти кутаєшся у свій шарф, затуляючи носа. Сідаєш у машину на заднє сидіння й заплющуєш очі. Говориш навпомацки, навмання смієшся. Коли так закохана в Чоловіка, то навіть Великий Шлях не може відволікти тебе від думок про нього.
 
ДОВГА САМОТНЯ ДОРОГА
Було якось насправді відчутно страшно. Очі боліли від утоми, нервового напруження й постійного мерехтіння сіро-білого снігу попереду. Навіть порухи щіток по лобовому склі завдавали болю. Судомило й руки - Олена інстинктивно затискала кермо щосили, боячись щось проґавити, не впоратися з керуванням. А ще боялася втратити опору, яку поки відчувала принаймні на дотик.
Штормові попередження, про які вона читала у стрічці новин уранці, втілювалися у найгіршому своєму вияві. Сніг сипав і сипав. Їхати ставало дедалі складніше. Широка Київська траса перетворилася на вузеньку дорогу, майже таку, як вуличка біля будинку її батьків у приватному секторі.
Олена боязко повернула голову вбік: за півметра від неї з обох боків закінчувався світ. Там було біло-біло, і дивитися було нестерпно: погляд не міг зосередитися, і від того безпорадно блукав у пошуках неіснуючої чіткої точки. Їй пригадався Міхаель Енде із його «Нескінченною історією», де було страхітливе Ніщо, дивлячись на яке кожен відчував, наче сліпне. Олені на мить здалося, що тепер не лише казкову, але й їхню, справжнісіньку, планету з обох боків пожирає Ніщо…