Варан

* * *
Нема нікого гіршого за слуг, що живуть наверху, – так колись казав батько. Варану рідко доводилося здибуватися з цим поріддям, але кожна така зустріч вкотре потверджувала батькову правду. Я з діда-прадіда горні, читалося на лобі в кожного з них. Те, що я виношу нічники за князівським небожем, і батько мій виносив, і дід виносив, – не має значення. Я виріс під сонцем, і ти, що ховаєш очі за темними скельцями, не смієш дивитись мені в обличчя, як не смієш поглянути на світило, що виплекало мене…
– Іди геть, піддонцю, або я покличу варту!
– Що ти тут робиш, жабо? У Кишку захотів?
– Я шукаю дівчину на ім’я Ніла, – знай повторював Варан. – Вона служить у палаці…
– Ідіот! Ти думаєш, тебе хтось підпустить близько до палацу? Війся у своє піддоння!
Перед воротами палацу розміщувався резервуар із водою, там плавали солонухи – дві штуки. Варан підкрався ближче; рибини – і велика, і маленька – були напрочуд потворні. Безформні тіла їхні вкривала кірка солі; солонухи були чи не найціннішим княжим добром, тому що мали властивість перетворювати морську воду на чистісіньку прісну – приблизно склянку на день. Батькові теперішнього князя подарували їх мало не за сто років до Варанового народження, і відтоді жоден рибалка й жоден мандрівник не могли помножити скарб, ба більше, ніхто не знав достоту, де такі риби водяться. Піддонці потихеньку раділи цьому – невідомо, як склались би стосунки верхніх і нижніх княжих підданців, якби верхні добували прісну воду без допомоги водозбірень нижніх…
До воріт палацу вів горбатий місток, красиво відбивався в круглому озерці.
– Гей, ти! – вартівник біля воріт навіщось підняв спис. – Ану, відійди!
І Варан чимскоріше відійшов. З його щастям-бо – обвинуватять у замаху на життя дорогоцінних риб і повісять із віддихом полегші: нарешті!
У животі бурчало все наполегливіше. Варан повернувся на пристань, зарився в купу сушнику й проспав до заходу сонця – поки його не розбудили, струсонувши за плече. Той, хто розбуркав, був батько – гарячково-веселий, незвично балакучий, не вірив, здається, у своє щастя – укотре загублений син знов повертається живим і здоровим…
Варан відмовчувався – те, що можна було розповісти Нілі в найяскравіших деталях, здалося б дурною вигадкою, надумай він поділитися пережитим із батьком. Закинувши на спини по мішку з сушником (тягар невеликий, але рівновагу складно втримати – здуває), вони один по одному пройшли по причальній дошці, навісили вантаж на гачки по боках коша, повернулись за новими мішками й так, ступаючи назад-уперед по вузькому причалу над безоднею, навантажили на гвинт вісім мішків сушнику й чотири мішки сухої, ще теплої солі.
Батько задихався. А Варан нічого – звик, напевно. Придихався до повітря горні.
Сонце ховалося за край хмар. Підсвічені збоку, вони скидались на цілком реальну місцевість із горами й печерами, з деревами, з мешканцями; навіть Варан, який багато разів пробував хмари напомацки, задивився. Чи не той це край, куди відходять горні по смерті?
– Вертаймось додому, – батько поклав руку йому на плече. – Мати змучилася… Ніч не спала… Вертаймось.
Варан кивнув, чудово розуміючи, що справи його наверху закінчено, й трішки соромлячись того, що про матір за всі ці півтора дня не подумав ні разу. Причальник Горюха махнув рукою, даючи дозвіл на спуск; батько першим заліз у кошик, оглянув кріплення вантажу, кивнув Варану:
– Імператор з нами… Завантажені вщерть, але вниз – не вгору… Давай, синку.
Варан перекинув ногу через край коша і востаннє озирнувся на пристань – причальні дошки, мов розчепірені пальці, чорні діри комор, два причальники на краю кам’яного карниза сидять, спустивши ноги, попльовують у безодню, адже піддонцям однаково, плювки чи дощ…
Причальники разом озирнулись, помітивши щось, невидне Варану, і за секунду з темного коридора вискочила Ніла. Варан миттєво впізнав її, попри те що була вона не в звичних штанях, а в сукні. Крислатий капелюх зсунутий на потилицю, роздертою павутинкою бовтається світла вечірня вуаль – Ніла мала вигляд справжньої горні щойно після сну на купі сушених водоростей.
– Ніло! – Варан замахав рукою, нараз забувши про причальників, про батька і про гвинт. – Ніло!
Черговий причальник піднявся, ступив до Ніли, простягнув руку, мовби перекриваючи хід; Ніла побачила Варана. Причальник крикнув щось застережне, але Ніла вже бігла по дошці, складна конструкція розгойдувалась під її ногами, і кріплення, що втримують гвинт, стали небезпечно скрипіти.
– Стій! – гукнув батько. – Та що ж це?… Не можна… Куди?!
Нілі, здавалось, наплювати було на хмари внизу. Вона добігла до половини причальної дошки і тут тільки помітила, що настил скаче, як спіймана риба. Тоді вона спинилась, присіла, вхопилась руками за причальну дошку – і нарешті злякалась.
– Стій! – знов гукнув батько. – Та ти…
Варан став навпочіпки і, зовсім не турбуючись про те, що видається смішним, поповз до Ніли. Розтривожений причал ходив ходором.
Ніла дивилась ошелешено – немовбито за час, коли вони не бачились, у Варана виросла друга пара вух.
– Тут не можна бігати, – сказав він і обійняв її за плечі.
– Мене зараз знудить, – простогнала вона замогильним голосом.
– Я тебе шукав, – признався Варан.
Причальники лементували й лаялись. Вітер відносив їхні слова.
– Мені сказали, – пробурмотіла Ніла.
Варан міцніше притиснув її до себе.
– Як там? – спитала вона глухо.
– Унизу?
– Взагалі…
– Нормально, – відказав він, не певний, що правильно зрозумів питання.
– Ну… ти скучив? – Ніла вимогливо поглянула йому в очі.
– А ти як думаєш?
– Гей! – гостро гукнув батько. – Та що ж це таке, га?!
Вони бовтались між небом і землею, між батьком і причальниками, бовтались, учепившись у дошку і одне в одного.
– Як у тебе? – спитав Варан, відчуваючи, як секунда по секунді стікає час їхньої розмови.
– Нормально, – вона слабко всміхнулась. Перевела подих; вітер відкинув край пишного мереживного коміра, і Варан побачив, як на тонкій білій шиї міниться вогнями намисто.
– Що це?! – здивувався він.
Вона так сіпнулася, що мало не полетіла в прірву. Зрозуміла питання, але нащось удала дурненьку:
– Що? Про що ти?
– Камінці, – сказав Варан.
Причальна дошка смикнулася сильніше – це батько видерся з кошика. Варан бачив, як Нілі хочеться поправити комір, але вона не наважується прибрати руки – ліву від краю дошки, праву від Варанового плеча.
– У князя на службі всі таке носять? – спитав Варан повільно.
Ніла раптом розлютилась:
– А мені перед тобою звітувати? Виправдуватися, чи що? Я його вкрала в тебе? Ти мені хто – хазяїн? Батько? Іди собі…
Злість допомогла їй подолати страх. Вона нарешті випросталась і, балансуючи, на тремтячих ногах попленталася назад – до скелі, де лаялись причальники.
Батько взяв Варана за комір. Поставив на ноги:
– А якби налигнулись?! А якби… Тварюка ти така, мати всі очі виплакала… Ану пішов!..
І Варан пішов. Сів на дно кошика. Обхопив руками коліна.
Голубе небо загасало – наступав вечір. Дзвякнули, відкриваючись, кріплення; кошик завмер у непритомній тиші, похитнувся і почав падати. Цю мить польотів Варан любив найменше.
Засвистів вітер; розвернувся, слухаючись його, гвинт, розквітнув квіткою, і в лиховісний свист увірвався рокіт лопатей. Гвинт зайняв собою все видиме небо.
Падіння перейшло в політ.
* * *
Весь наступний день він провів, рухаючись по колу, накручуючи пружину. Поряд батько довго лаявся зі старостою Карпом і двома механіками з Маленької, з особистого веління князя присланих для запуску другої гвинтової установки.
– Не піде під таким кутом! – кричав батько понурому Карпові. – Нахилить машину, полетимо в море до Шуу на пиріжки, шукай потім… Якщо ставити – отут! – і тицяв пальцем у каміння.
– Тут скеля, – бубоніли механіки. – Каміння довбати – самі не впораємося, давай помічників, старосто…