Франкенштайн. Ґотичні повісті

Правник похмуро слухав, йому не подобалася гарячкова мова друга.
— Здається, ви занадто впевнені у ньому, — сказав він. — І заради вас самого… я сподіваюся, що ви маєте рацію. Бо якщо дійде до суду, ваше ім’я може випливти.
— Я абсолютно в ньому переконаний, — відповів Джекіл. — Я маю всі підстави, однак не можу розповісти про це нікому. Та є одна справа, з приводу якої я б хотів отримати вашу пораду. Я… Я отримав листа і не знаю, чи варто його показувати поліції. Я хочу віддати його вам, Атерсоне, і ви, я впевнений, мудро розсудите, що з ним робити. Я цілком вам довіряю.
— Мабуть, ви боїтеся, що лист призведе до його викриття? — спитав Джекіла правник.
— Ні, — відповів той, — мене більше не обходить, що станеться з Гайдом. Із ним покінчено. Я думав про власну репутацію, якій ця огидна справа може зашкодити.
Атерсон деякий час міркував. Він був уражений егоїзмом свого друга, та незважаючи на це відчув полегкість.
— Що ж, — нарешті сказав він, — дайте-но мені поглянути на цього листа.
Лист був написаний чудернацьким прямим почерком і підписаний «Едвард Гайд». У ньому стисло сповіщалося, що благодійник відправника, доктор Джекіл, якому він так нікчемно відплатив за тисячі щедрот, може не тривожитися за безпеку відправника, оскільки він уже знайшов надійну місцину, щоб переховуватись. Правнику лист видався цілком прийнятним, він пролив світло на зв’язок, який той шукав, Атерсон навіть дорікнув собі за минулі підозри.
— А конверт у вас залишився? — запитав він доктора.
— Я спалив його, — відповів Джекіл, — перш ніж зрозумів, що й до чого. Але поштового штемпеля на ньому не було. Його хтось приніс.
— Можна я візьму листа з собою, вранці рішення ухвалюються легше?
— Покладаюся повністю на вас, — повторив доктор. — У собі впевненість я втратив.
— Я над цим поміркую, — пообіцяв правник. — Але в мене є ще одне запитання: то Гайд диктував вам умови в заповіті щодо вашого зникнення?
Правнику здалось, що доктора це питання захопило зненацька; він зціпив зуби та кивнув:
— Я так і знав. Він хотів убити вас. Ви легко відкараскалися.
— Я отримав набагато більше, — сумно проказав доктор. — Я отримав урок! О Боже! Атерсоне, яку я дістав науку! — і він на секунду затулив обличчя руками.
Виходячи надвір, Атерсон зупинився перемовитись кількома словами з Пулом.
— Між іншим, Пуле, сьогодні вашому панові доставили листа. Який був кур’єр на вигляд?
Однак Пул цього дня не отримував нічого, крім звичайної пошти та рекламних проспектів на додачу.
Ця новина знов повернула правникові сумніви. Звісно, листа могли принести й до дверей лабораторії, а можливо, могли написати й у самому кабінеті; і якщо це справді так, слід було оцінювати ситуацію по-іншому й використовувати листа з більшою обережністю. Коли він ішов тротуаром додому, його обганяли хлопчаки з газетами, хрипко вигукуючи: «Екстрений випуск! Приголомшливе вбивство члена парламенту!» Ось така поховальна промова про його друга й клієнта, але правник не міг допомогти слідству, не штовхнувши доброго імені свого іншого клієнта й приятеля у вир скандалу. Він мав ухвалити делікатне рішення, і хоч як він звик покладатися на себе, зараз йому хотілося почути чиюсь пораду.
Незабаром він сидів удома зі своїм старшим клерком містером Гестом, що сидів по другий бік коминка, а поміж ними, якраз на належній відстані від вогню, стояла пляшка особливого старого вина, що довгий час не бачило світла в підвалі Атерсонового будинку. Туман усе ще накривав своїми крилами потопаюче місто, ліхтарі мерехтіли, наче карбункули. Але незважаючи на важкі задушливі хмари життя струмувало артеріями міста з шумом потужного вітру. Однак у кімнаті було затишно завдяки вогню в коминку. Кислоти в пляшці давно вже розклалися, імператорське забарвлення з часом пом’якшало, як змінюються з часом кольори вітражів. І відблиск спекотних осінніх днів на схилах виноградників готовий був вивільнитися і розсіяти лондонський туман. Непомітно правник почав м’якшати. Не було людини, якій довіряв він більше, аніж містеру Гесту, від нього в Атерсона майже не було таємниць, а може, їх зовсім не було. Він був ознайомлений зі справами доктора Джекіла, знав Пула і не міг не чути про приятелювання містера Гайда з хазяїном і, мабуть, зробив для себе певні висновки. Тож хіба не природним було б показати Гесту листа, що проливав світло на таємницю? Крім того, Гест, великий знавець почерків, вважатиме це прохання абсолютно природнім. До того ж клерк — людина прониклива і, читаючи такий дивний документ, неодмінно щось зауважить, і з того зауваження Атерсон вирішить, як далі вести розмову.
— Яка сумна історія трапилася з сером Денверсом, — сказав правник.
— Дійсно, сер. Вона наробила багато галасу, — відповів Гест. — Той убивця, понад усякий сумнів, божевільний.
— Я хотів би почути вашу думку щодо цього, — провадив Атерсон далі. — Я маю документ, написаний його рукою. Хай це лишиться між нами, бо я ще не знаю, що робитиму з цим документом далі. Неприємна справа, м’яко кажучи. Ось він перед вами — автограф убивці.
Гестові очі спалахнули, він сів і з запалом почав вивчати листа.
— Ні, сер, — підсумував він, — це писав не божевільний. Але почерк дуже дивний.
— Судячи з усього, і написала його дуже дивна особа, — додав правник.
Саме тоді ввійшов служник із запискою.
— Вона від доктора Джекіла, сер? — запитав клерк, ледве глянувши на папірець. — Почерк наче мені знайомий. Щось особисте, містере Атерсон?
— Лише запрошення на обід. Хочете поглянути?
— Одну хвильку. Дякую, сер, — клерк поклав обидва аркуші поруч і став прискіпливо їх порівнювати. — Дякую, сер, — нарешті сказав він, повертаючи обидва папірці, — дуже цікавий почерк.
Виникла пауза, впродовж якої містер Атерсон боровся з собою.
— Навіщо ви порівнювали їх, Гесте? — не витримав він.
— Річ у тому, сер, — клерк підшукував слова, — що між ними існує дивовижна схожість, обидва почерки майже ідентичні, єдина різниця — нахил літер.
— Дуже дивно, — вимовив Атерсон.
— Справді, як ви кажете, дуже дивно, — погодився Гест.
— Я б не згадував більше про цю записку, ви розумієте, — сказав господар.
— Так, сер, — промовив клерк. — Я розумію.
Щойно містер Атерсон залишився сам, він замкнув записку в глибині свого сейфа назавжди.
«Невже, — подумалося йому, — Генрі Джекіл підробив лист убивці!» І кров похолола в його жилах.
  
Епізод із доктором Леньйоном
 
Збігав час. Тисячі фунтів обіцяли у винагороду тому, хто знайде вбивцю; вбивство сера Денверса викликало обурення громадськості, та попри все поліція не могла знайти жодного сліду, містер Гайд зник так, начебто його ніколи й не існувало. Розкопали багато з його минулого, звісно, все те було ганебне. Розповідали про його жорстокість, бездушну і несамовиту, про безпутне життя, про його дивних компаньйонів, ненависть, що оточувала кожну його дію. Але про його теперішнє місцеперебування не було відомо нічого. Відколи він полишив своє помешкання в Сохо вранці після вбивства, він наче випарувався. Плинув час, і поступово містер Атерсон став звільнятися від пекучого почуття тривоги і приходити до ладу сам із собою. Смерть містера Денверса, як на нього, повністю спокутувалася зникненням містера Гайда. Тепер, коли лихий вплив містера Гайда був у минулому, для доктора Джекіла почалось нове життя. Він перестав бути відлюдником, поновив стосунки з друзями, знову став жаданим гостем і жартівником. Відомий своїм доброчинством, став також відомий своєю побожністю. Він був завжди при ділі, полюбив довгі прогулянки, робив добрі справи, обличчя його посвіжішало та стало відкритішим, наче він здобув внутрішню злагоду сам із собою, й понад два місяці він тішився спокоєм.
Восьмого січня Атерсон обідав у доктора Джекіла в невеличкій компанії. Був там і Леньйон, і господар поглядав на одного та другого точнісінько так, як у ті давні часи, коли всі троє були нерозлучними друзями. Але дванадцятого січня, а далі й чотирнадцятого двері будинку виявилися замкненими для правника.