Вогнесміх (1988)

— Не проженеш? — запитав від порога.
— Ходи сюди, братику! — закричав Гриць щасливо. — Дай тебе обняти. Яким вітром?
Вони розцілувалися. Сава поставив гвоздики у склянку з водою, помилувався ними, підніс Грицеві до носа.
— Понюхай, яке чудо!
— Справді, — нюхнувши, вдячно сказав Гриць. — Тільки чого це ти мені квіти носиш, ніби дівчині? Чи вас цьому навчають у міліції? Делікатному, так би мовити, обходженню?
— Тобі можна в притони вчащати, а мені не можна Побратимові квітів принести? — в тон йому одказай Сава. — Мовчи й не заперечуй. Я три тижні був як на голках.
— Ти одразу дізнався про те, що сталося?
— У ту ж ніч. Все управління гуло. Пригода виняткова. Я коли почув, як ти в лісі під Пущею ринг влаштував, подумав: ну, придбав собі братчика! З таким не занудишся! Ну, ну, не гнівайся. Знаю, що тобі не солодко про таке згадувати, та й слідчий, напевне, душу вимотав…
— Навпаки, дуже приязний хлопець. Він уже все розмотав, а мене розпитував цілком формально…
— Ну, я радий, Грицю, дуже радий. Що тобі треба? Може, цитрусових?
— Мовчи про цитруси та ананаси, — похмуро пожартував Гриць. — В тому притоні наївся цитрусів та інших делікатесів досхочу. Доки й житиму — гикатиму! Ось поки наївся…
Він провів ребром долоні по горлянці. Обоє засміялися.
— А я, Грицю, днями поїду у ваші краї. Сезон полювання. Може, заскочу до ваших. Щось передати?
— Заїдь, — зрадів Гриць. — Познайомишся з сестричкою, з батьками. Вона оце недавно була, з братом Борисом приходили. Жаль, що ти їх не застав. Я б познайомив. Та дарма, як буде змога, заїдь, передавай вітання, скажи, що незабаром приїду. Але про те, що сталося, — нічичирк! Я й своїм так сказав. Щоб матері — ні слова! Затямив, Саво?
— Так точно! — козирнув, засміявшись, Сава. — Буде зроблено. Хутчіше виходь па волю з цієї буцигарні і дай мені знати. Бенкет влаштуємо, а я постараюся свіжої качатини добути. Ну, будь здоров, нічний волоцюго, невдалий донжуане!
— Ні пуху тобі ні пера! — сказав Гриць навздогін Саві.
— Іди к чорту! — весело огризнувся від дверей побратим.
 ЧАСТИНА 
 ДРУГА 
 Трясовина 
 
 І ось настане час і мить,
 Коли розділиться людина,
 І Дух у ній запломенить
 І заричить страшна звірина.
 Тоді відбудеться двобій —
 Нещадний, грізний і останній,
 І той космічний буревій
 Скінчиться в дивному мовчанні.
 Постане з тиші дивина —
 Істота Зоряного Краю,
 Над всім возвиситься вона
 І цілий світ в собі з’єднає.
Старий єгер Василь Гук поволі йшов густими заростями лісу. Ішов, як завжди, не поспішаючи, ніби пливучи поміж деревами, понад кущами ліщини й глоду, терну й шипшини, відчуваючи кожною цяткою тіла й душі доброзичливий спокій дубів, ліричну задуму беріз, древню щедрість запахущих сосон, що невтомно гудуть і шепочуть пісню вічності. Йому здавалося, ніби він іде давно, давно, не зупиняючись, не спочиваючи… а все те, що інколи з’являється в пам’яті, — люди, явища, істоти, дитинство, юність, зрілість, хвилювання, пошуки й розчарування, — то все лише сновидіння на ходу, лише марення втомленого розуму, а головне — цей безмірний ліс, ці трави, гриби поміж Цими, щебетання птахів і граціозні тіні косуль, що голубими тінями з’являються й щезають у гущавині заповідника.
Він вийшов на високий горб. Пісок вузькими рівчаками плив униз. Старий Гук зупинився, глибоко вдихнув повітря, напоєне свіжістю й теплом серпня, духом зачарованого лісу. Звідси видно було зелене покривало заповідника — хащі змішаного лісу, дніпровські луки, кручі на тім боці. Здалека докочувалися гудки пароплавів.
Гук помилувався своїм вічним і єдиним багатством, тихо спустився з піщаної кручі, рушив далі у щоденний обхід. Поміж соснами, поміж дубами, поміж невеликими озерами, поміж заростями ліщини. Перескакував невеличкі потічки, обходив густючі нетрі чортополоху.
Зненацька здригнувся. Зупинився. Здалека почулися постріли, Єгер завмер, і очі в нього блиснули, мов криця шаблі.
Ще, ще постріли. А потім — рев пораненої істоти, ніби передсмертний зойк.
Гук зірвався з місця, побіг.
Віття шмагало його по обличчю. Загрузали йоги в пісок. Задишка давалася взнаки, гостро поколювало біля серця. Але він біг, біг, біг не зупиняючись.
Яруги, чагарі, лісоповал. Далі — узлісся, дорога. На дорозі — зелений «рафик», а біля кущів — група людей. У руках рушниці. А біля їхніх ніг — конаючий лось; точніше — лосеня…
Старий єгер хвильку постояв, приклавшії долоню до грудей, втихомирював скажену канонаду серця. Опираючись на стовбур берези, заплющив очі. Перед внутрішнім зором попливли жовті, багряні, червоні кола. Різкі постріли, автоматні черги. Падають, падають жовті, багряні листя з дерев. Василь Гук у партизанській папасі з червоною стрічкою дивиться з-за кущів. Поряд з ним напружені обличчя друзів-партизан. Перед ними піщаний кар’єр, туди падають тіла розстріляних. Вздовж ями — ланцюжок постатей у сіро-зеленій уніформі. Гук з товаришами рішуче кидається вперед, тріщать автоматні постріли, падають на пісок тіла ворогів…
Єгер розплющив обважнілі повіки. Дивиться в реальність сучасного дня. Лосю зв’язали ноги, просунули поміж ними палицю. Два здоровенні браконьєри понесли здобич до «рафика», за ними гордо прямував літній чоловік з рушницею — повнолиций, самовпевнений, усміхнений. Вигляд у нього був вельможний і вдоволений.
Гук повільно наблизився з протилежного боку. Зняв рушницю з плеча, звів курки.
Лося кинули на пісок біля машини. Шофер відкрив задні дверцята.
— Оце так здобич! — захоплено почухав він потилицю. — Ну, у вас окомір, Ван Ванич!
— Поганих не тримаємо! — самовдоволено реготнув літній чоловік. — Вантажте здобич, всім перепаде свіжатини!..
Браконьєри підняли лося: це була молода тварина, одноліток. Єгер виступив з-за машини. Поважний чолов’яга задрижав. Здоровенні хлопці від несподіванки випустили лося. Закривавлена голова тварини безвільно відкинулася, чорне око втупилося в небо.
— Що вам тут треба? — завищав мисливець, намагаючись оволодіти ситуацією.
Гук тужливо глянув на лосеня.
— Жаль Вітьку…
— Якого Вітьку? — огризнувся браконьєр. — Що ви валяєте дурня? Забирайтеся геть!
— Славне було дитя, — тихо вів далі єгер, — довірливе… бо йшло до людей, бо вірило в людську доброту… брало їжу з рук…
Обличчя поважного чоловіка налилося бурячковим багрянцем.
— У мене… домовленість, — пробурмотів він, втрачаючи самовпевненість.
Глянув на своїх супутників, ніби шукаючи підтримки, ті боягузливо одвертали очі.
— Я мушу вас заарештувати, — спокійно сказав Гук.
— Та ви що? — верескнув браконьєр. — Та ви знаєте, хто я?
Він почав ритися в кишені, шукаючи посвідчення.
— Ви — злочинець, — твердо відповів Гук. — Браконьєр. Це кажу вам я, старший єгер заповідника «Надія». Ви — убивця!
— Та я вас! — оскаженіло закричав затриманий, смикаючи рушницю з-за плеча.
— Залиште пушку в спокої! — зі сталлю в голосі сказав єгер. — У мене три заряди: одна куля і два «жакани». А стріляю я без промаху!
«Мисливець» зблід. Його поплічники перезирнулися, розгублено втупилися в землю.